Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 17

Роздруківки безладно лежали на столі, прикриваючи незліченну кількість паперів, що не встиг переглянути полісмен. На одному документі лишився жирний круглий слід від пундика, білі порошинки пудри виднілися поверх чорних букв. Девід розкинувся на своєму кріслі, поклавши руки за голову, і дивився в стелю. Його думки поверталися в той фатальний день, коли сталася трагедія. Він прокручував кожну деталь, що могла б дати хоч якусь зачіпку. Біля роздрукованих паперів лежав стос фотографій із місця автокатастрофи: світлини демонстрували найжахливіші ракурси.

Його погляд почав набувати свідомого вигляду, і він подивився на стіл. Побачивши слід від пундика, різко випрямився і почав струшувати залишки крихт, хаотично намагаючись прибрати їх із сорочки. Сподівався, що дружина про це не дізнається, бо вона активно слідкує за його здоров’ям і посадила на строгу дієту, щоб уберегти від холестерину.

Проте іноді Девід потребував саме пундиків або ж смаженої курятини з найближчого фаст-фуду.

Переконавшись, що більше ніде немає крихт, він застиг, тримаючи в руці той самий аркуш, на якому лишився жирний круг. Саме над ним він просидів декілька годин, перечитуючи знову і знову, щоб повністю зрозуміти аноніма і Адама.

Анонім: Привіт.

Ти не забув про завтра, чуваче? Хі-хі. Старик Ендрю поплатиться за те, що так чванливо повівся з нами.

Адам: Не забув.

Анонім: Плата за грішки. Хе-хе. Нехтування простими смертними. Потрібно показати цьому зазнайкові. Чуваче, я тобі підвезу деталь десь близько обіду. Ок?

Адам: Так.

Анонім: Чуваче, у тебе золоті руки. Я впевнений у них. Конкретні тіпочки мені сказали, що ти один із кращих. Тож не підкачай, чуваче.

Адам: Я хочу мати гарантії.

Анонім: Які, чуваче?

Адам: Як ми вийдемо сухими з води? Тобто я роблю найбруднішу роботу, довірившись тобі. Я погодився на це, бо був занадто злий на нього. Та й зараз я розлючений. Що забезпечить мені інкогніто? Ми обговорили, що маю робити я, а ти тільки завірив мене, що все пройде добре.

Анонім: Так і буде, чуваче.

Адам: Або ти пояснюєш мені весь план, або знаходиш собі іншу людину. Тих, хто тямить в автомобілях, – багато. Врешті-решт, якщо вам потрібний мертвий Ендрю Коваленко, то найміть кілера. І хто дає гарантії, що нашу переписку не опублікують?

Анонім: Я даю такі гарантії, чуваче.

Адам: Непереконлива відповідь. Я вмиваю руки. Хоч як я ненавиджу Ендрю, та не хочу сидіти потім довічно у в’язниці. Бувай.

Анонім: Гаразд, гаразд! До чого кіпіш, чуваче? Ми ж з тобою не один день знайомі. Думаю, це не смертельно, якщо я тобі поясню… Я не звик ділитися таким з іншими…

Адам: Чекаю на пояснення.

Анонім: Перше, що ти маєш зрозуміти, чуваче: наша переписка абсолютно захищена. Щойно ми зробимо своє діло – вона зникне в чорній дірі. Хе-хе. Я доволі вправно володію технікою. Тебе ніхто не впізнає, тому не розводь кіпіш. Ти прийдеш на все готовеньке. Я підготую ґрунт для роботи, щоб ти спокійненько прийшов і зробив діло праведне. Картка, яку ти отримаєш, проб’є тебе в базі як Самана Хабіба – індуса, працівника року на фірмі, із десятирічним стажем. Вони навіть не побачать проблем. Навіть того, що це просто фейк. Вони взагалі не часто перевіряють ту базу: майже сімейний бізнес, для чого все це! Ти тихенько зробиш усе необхідне. Поставиш позначки, проб’єш, що все ок, все чудово. Камери, встановлені на станції, покажуть простеньку картинку: без тебе і машини. Усі записи я заберу. Буде чисто.

І саме ти мені потрібний. Ендрю завдав тобі болю, ти повинен покуштувати смак помсти, чуваче.

Адам: Добре. Яка вигода тобі?

Анонім: Я доставляю вигоду не собі. Після цієї справи з тобою ми більше не спілкуватимемось.

Адам: Ок.

Анонім: Чуваче… Невже ти за мною не сумуватимеш?

Адам: Ні.

Анонім: Ти розбив мені серце, чуваче. Хі-хі.

Цей анонім не був схожий на того, хто вже писав Девіду. Ні, у них різна манера написання листів. Хоча… За потреби можна вдало зіграти іншу людину. Проте Дербі точно знав, що за цим незнайомцем не стоїть добре знайомий анонім-доброчинець. Оскільки він допомагав у пошуку зловмисника – замовника, що спланував цей злочин. Хоча він мав відео із камер спостереження і чек, вони мали бути знищеними… Дербі переглянув переписку і зупинився на словах: «Я доставляю вигоду не собі». Губи чоловіка рухалися, коли він перечитував це речення.

– Доставляю вигоду не собі…

Тоді, виходить, цей анонім працював на іншу людину, його попросили бути посередником. Невже його найняв той, хто так жадав смерті Ендрю? І невже це прикра помилка, що загинула його дружина, а не він? Та й про яку деталь вони говорили? Адже причиною став витік гідравлічної речовини? Усі частинки почали збиратися в конкретні образи думок.

Девід зрозумів, що замовник хотів смерті Ендрю, однак вийшло так, що замість нього загинула дружина. Як узагалі таке могло статися? Цей анонім був найманим працівником, через якого і проходила вся операція. Проте всі записи та чеки мали зникнути без будь-якого сліду, а натомість якимось чудом випливають через стільки часу. Можливо, це він здав їм усі матеріали? Детектив розмірковував, чи може це бути одна й та сама людина. Адже саме він повинен був знешкодити всі зачіпки. Залишалося лише чекати на висновок служби безпеки, яка перевіряла, звідки надійшов лист.

– Увійдіть, – сказав Девід, коли у двері постукали.

До приміщення зайшов спеціаліст зі служби безпеки. Це був чоловік тридцяти семи років, який нехтував дрес-кодом – на ньому був коричневий светр, з-під якого виднілася сіра сорочка. Штани кольору хакі були ідеально випрасувані та гармоніювали зі светром. Яскраво-руде волосся було вкладено хвилями на лівий бік, у ньому траплялися сиві волосинки, які так намагався приховати чоловік. Обличчя Корнеліуса Вебстера було блідим, очі глибоко посаджені, сіруваті, майже прозорі, великі темні круги під очима свідчили про втому. Його риси були гострими, довгуватий ніс – дуже тонкий, з піднятим кінчиком. Ластовиння, хоч і небагато, дуже виділялося на фоні блідої шкіри, найбільше його було на щоках і скронях. Щільно стиснуті губи виглядали як одна тонка лінія, хоч це не надавало Корнеліусу злого вигляду. Попри гострі риси, на перший погляд він здавався просто втомленим. Погляд мав не суворий, а радше допитливий. Густі темні брови занадто високо підняті, через що він здавався постійно здивованим.

Йому було важко рухатися: одна нога була коротшою за другу. Цей дефект йому вдавалося виправити за допомогою спеціального взуття, але він усе одно відбивався на ході.

– Є якісь новини, Корнеліусе? – з надією запитав Девід.

Вебстер підійшов поближче до крісла, що стояло навпроти детектива, й уперся на спинку руками. Схилив голову набік і прищурив очі, намагаючись підібрати правильний тон і слова.

– Почну із листа, що надійшов вам. Ми ще відслідковуємо первинний сигнал, який був відправною точкою. Слід дуже динамічний, нас постійно перекидає із континенту на континент. Можливо, при повторному надсиланні ми зможемо знайти подібні ключі та вийти на справжнього відправника.

На ці слова Девід нічого не відповів, лише кивнув головою та продовжив слухати Корнеліуса, який зберігав цілковитий спокій.

– На ноутбуці Адама Нейсклі ми дійсно знайшли електронні листи. Відправник теж непогано зашифрував своє місце перебування, але його стиль абсолютно відрізняється від того, хто писав листи вам. До нього ми майже дісталися… Адам дбайливо охороняв доступ до свого ноутбука і, мабуть, перестрахувався з анонімом: встановив деякі програми. Зараз вони нам значно допомагають.

– Гаразд. Це все?

– Так, поки все, – Корнеліус випрямився. – Чув, що у квартирі Нейсклі не знайшли жодних відбитків, окрім його власних?

– Так, поки справа залежить від вас, Корнеліусе.

– Ми з усім упораємося ще до ранку.