Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 4

Найбільше, що я не любив у цьому світі, окрім хаосу, то світські раути. Для мене це не більше, ніж хизування власними грошима та несмаком. Після них завжди болить голова. Щойно я ступив до банкетної зали, одразу почали з’являтися вони… Проходячи повз людей, я помічав тонкі лінії, які тягнулися від певних деталей їхнього гардеробу до простих дрібничок. Біля кожної лінії стояли відсотки, що показували, наскільки те чи те ідеальне. Я зауважував деталі, і це була моя найбільша вада. Я бачив, як люди робили неправильний вибір, порушуючи загальні закони ідеального світу. Вони жили в суцільному хаосі, бідкаючись, що життя несправедливе і завдає їм лише зла. А як по-іншому? Вони відкидають всесвітні закони й дивуються, що деколи їм не щастить. Обирають професії, які не підходять під їхній характер, вступають у шлюб із людьми, які їм не відповідають… Люди роблять усе навпаки.

Одначе це не про мене. Я живу за такими законами. І зараз я ідеальний на 66 %, колись був на 99 %, але мої 33 % загинули в автокатастрофі. Це було давно, воно залишилося у минулому, тож потрібно провести лінію, відгородитися від цього, почати знову дивитися у майбутнє.

Уже на вході до зали мене поглинув розбавлений грою музикантів шум. Це була справді велика та розкішна зала, виконана у пастельних кольорах. Вона мала два яруси, з’єднані між собою колонами у модерному стилі. Освітлювали її світильники, розвішені по всьому приміщенні (приглушене світло від них додавало атмосфері події невимушеності). Опукла, повністю скляна й поділена білими перегородками стеля відкривала чудовий огляд всіяного маленькими зорями нічного неба.

Одразу від входу праворуч звертала доріжка до темних сходів із прозорими поручнями, що вели на другий поверх, а попереду виднілися три сходинки, щоби спускатися до самої зали. Невеликі столики прикрашали свіжі букети, що мали вигляд композицій із ледь присушених цитрусових дольок і яскравих жовтих та помаранчевих квітів і стояли у прозорих вазах квадратної форми. Маленькі ліхтарики підсвічували кожен столик, накритий білою скатертиною з тоненьким, як павутина, мереживом. Окремі столики були розраховані на чотирьох осіб, інші (таких виявилося менше) – на шістьох чи вісьмох. Поміж столиків височіли декоративні деревця, прикрашені гірляндою, що випромінювала біле світло.

Наприкінці зали височіло підвищення для музикантів, де розташувалася невелика група, яка грала класику в сучасному аранжуванні. Перед ним був вільний простір для тих, хто волів би потанцювати. Зараз на майданчику лише кілька гостей намагалося зобразити більш-менш нормальні «па».

Мені не хотілося розмовляти. Час від часу я всміхався своїм знайомим, киваючи у відповідь, коли вони підносили вгору свої келихи з алкоголем. Я намагався швидше дістатися найвіддаленішого кутка зали, щоби поринути в роздуми, плануючи завтрашній день. За моїм столиком саме нікого не було, тож я попрямував до нього.

Цифри переслідували мене й у неживих деталях: гра музикантів, оздоблення зали… Найбільше нервувала музика. Я відчував, що скрипалі занадто швидко грають, – випереджають усіх щонайбільше на пів секунди, але це ще й як відчувалося. Я не був снобом, що визнає лише класику, тобто не цурався й сучасного аранжування, проте ця композиція невимовно дратувала мене.

Мені хотілося, щоб усе якомога швидше закінчилося, але я розумів, що так просто мені мою відсутність не подарують. Тому, опинившись у кінці зали, я взяв із таці офіціанта келих шампанського та зробив маленький ковток. Не великий шанувальник алкоголю, я мусив віддати належне п’янкому букету цього сорту шампанського. Справді смачне, воно мало тонкий аромат із фруктово-пряними нотками, що залишали післясмак родзинок, ванілі та свіжої випічки з одного боку та перцю, кислої вишні й анісу – з другого. Здавалося б, занадто багато інгредієнтів як для шампанського, але саме їх неймовірно точне та гармонійне поєднання створювало абсолютно нестандартний, але такий свіжий смак. Це та ще правильно витримана температура для насичених видів шампанського – у межах п’ятнадцяти чи сімнадцяти градусів – ставало запорукою 100 %, які миготіли біля келиха. Утім, я взяв шампанське, бажаючи не насолоди від його смаку, а приємного сп’яніння, що розливається в тілі відчуттям тягучої легкості.

Якщо подивитися навколо, то всього цього могло й не бути. Яка ж дивовижа життя… Можливість появи таких розвинутих організмів, як ми, є просто мізерною. Життя – це щось довершене й унікальне. Це ідеальність, тонка грань між руйнацією та хаосом. Ми перебуваємо на золотому перетині всього в усесвіті. Проте цього недостатньо, ми продовжуємо спускати наше життя у помийну яму, навіть не намагаючись скористатися подарованим самою природою.

Я повільно прямував до свого місця, дивлячись на 100 % біля келиха. Як часто ми стикаємося з такими відсотками в житті. Під час завантаження відео, у фінансових розрахунках, для виконання якихось справ чи вимірювання власних сил… А хто встановив, що це число досконалості?

Прийшло воно до нас зі Стародавнього Риму (недарма кажуть, що всі дороги ведуть до Рима), з’явившись на світ задовго до винайдення десяткової системи числення, тобто в час виконання розрахунків за допомогою дробів, що кратні 1/100. І пішло-поїхало. У середні віки 100 % узагалі стали просто популярними. Так, оскільки деномінацію валюти обчислювали завдяки числу 100, такий метод розрахунку почали використовувати для визначення прибутку, збитків чи відсоткових ставок… І що далі, то більш упевнено число фігурувало зі значенням 100 %. Цьому сприяло й те, що в ньому, як ні в якому іншому, відчувається повнота, закінчений цикл усіх дій, загалом якась незбагненна довершеність.

Ось і я розраховував своє життя за таким числом. Бо у 100 % мого життя кожен відсоток був справді вагомий і відігравав чітко визначену роль. Моя теорія трималася на чотирьох стовпах, три з яких були рівнозначними та не мали пріоритетів: 33 % – роль і місце у світі, 33 % – продовження роду, 33 % – спадок для наступних поколінь, а один був найменший і стояв окремо: 1 % – внесок у власне коріння.

Для мене були такі катастрофічно важливі ці 33 %. Я втратив їх того жахливого дня: 11 % – моя дружина і 22 % – діти. Я не міг прийняти того, як підло обійшлося зі мною життя, адже всі свої дії я спрямовував на досягнення досконалості. На якусь мить я вирішив, що моя теорія неправильна, аж тут мені повідомили, що причиною аварії стала відмова гальм на слизькій через погодні умови ділянці дороги. Це все сталося тому, що хтось пішов не тим шляхом, який йому написало життя. Обравши не ту професію, працівник виконував роботу, що була не призначена йому. У всьому винні люди.

І ось зараз, щойно я почав оговтуватися. Щойно віра знову повернулася до мене. Я відчував, що можу відновити ці 33 %, хотів якнайшвидше взятися за це, коли хтось вирішив зі мною погратися і надіслати записку. Мене не полишало відчуття, що це зробив не хтось сторонній, а той, хто добре знає мене. Адже кожну деталь досконало продумано. Я торкнувся кишені, у якій лежала записка. Здавалося, що навіть через тканину я відчуваю прохолоду від неї. Моє серце забилося пришвидшено. Не розумію чому, але ця пригода вабила мене своєю таємничістю. Мене, що зовсім не був авантюристом.

Я вже сидів за столиком, розслаблено споглядав людей і міркував. Тож навіть не помітив, як до мене підійшли та заговорили:

– З виразу твого обличчя бачу, що захід просто мерзенний.

– Сашко, – я видихнув, почувши знайомий голос.

Світло-русявий чоловік, який ледве діставав мені до плеча, мав великі привілеї бути моїм добрим другом. Я подивився на нього – і бліда лінія відокремилася від його костюма, щоб показати 60 %. Сякі-такі проценти Сашко втратив на успішності навчання, проходженні практики та фізичному здоров’ї (він частенько нехтував ранковими пробіжками та споживав доволі некорисну їжу). Приятель мав шанси набрати хоча би 96 %, якби знайшов собі відповідну дружину й завів дітей. Ми товаришували ще зі шкільних років. Дружба наша була близька до ідеалу: попри те, що їй ще багато чого бракувало, допоки я не зустрів нікого, хто підходив би мені більше за Сашка.

– Алекс, – скривився друг.

– Сашко, – наполіг я. Незважаючи на відверте невдоволення, він завжди розмовляв зі мною українською мовою. Це було природно.

– Алекс, мій любий друже.

– Ти для мене будеш завжди Сашком, – мої губи сіпнулися в легкій усмішці.

– Ендрю, ти ж чудово знаєш, як мене нервує це ім’я.

– Андрій, мене звати Андрій. І ні, тебе воно почало нервувати, коли ти вирішив стати повністю недоанглійським громадянином.

– Хто б казав? – Сашко здивовано скинув брови. – Сам поводишся, ніби третій у списку на королівський трон. До того ж інші тебе називають Ендрю і ти їм не перечиш.

– То інші, а ти мій друг і ми з тобою виросли на одній вулиці й завжди були Сашком і Андрієм, – моя усмішка стала ще ширшою, мені подобались ось такі невеликі суперечки з моїм другом. – І чому лише третє місце?

– Бо друге місце посідаю я, – гордо, з невеликим пафосом промовив друг і дуже елегантно сів за столик. – І ти мені не відповів.

– Ах, точно. Пробач. Так, ти маєш рацію.

– Напевно, ти випив замало алкоголю, – друг кивнув на мій іще повний келих. – Ох, ну ж бо вгадаю: вони зіпсували твою улюблену класику.

– Ще ті вандали. Якби вони ввімкнули ту твою улюблену співачку, то я б нічого проти не мав, там псувати нічого.

– Ну, звісно, куди їй до твоєї улюбленої Адель, – Сашко закотив очі.

Я хотів іще щось додати, але вчасно кинув погляд на годинник. Завтра робочий день, і мені треба виспатися, а для цього вартувало би лягти в ліжко хоча б до одинадцятої вечора. Поки я дістануся додому, виконаю вечірні процедури… Потрібно було вже вирушати.

– Попелюшці час додому?

– Я б і тобі радив їхати, завтра у нас достатньо справ, – я поправив метелик і суворо подивився на друга.

– Тепер розумію, чому моя мама ніколи за мене не хвилювалася. Вона усвідомлює, що мій друг абсолютний зануда і попіклується про мене.

– Ходімо, я зараз викличу таксі.

– Я машиною, – Сашко простягнув руку до мого келиха з алкоголем.

– Ти пив алкоголь, тобі не можна за кермо. Я теж дозволив собі ковток шампанського, тому не буду ризикувати й розвозити нас по домівках.

– Зануда, – промовив друг і, допивши шампанське, дзвінко поставив келих на стіл, жестом запрошуючи мене йти попереду.

– Я не зануда, а просто передбачливий. А ще занадто молодий, аби ось так помирати.

– Резонно, – Сашко заховав руки до кишень штанів і попрямував слідом за мною. – Тільки нагадай, чому ти змушуєш мене так рано лягати спати?

– Бо сон найміцніший, коли ти засинаєш до одинадцятої (узагалі, я лягаю о десятій, і це найкращий варіант). У цей період організм виробляє особливий гормон – мелатонін, що приносить щастя й енергію на наступний день. До того ж оптимальний сон – це вісім годин. Я виконую цю норму і встаю відносно рано, встигаю поробити всі вранішні справи та приїхати вчасно на роботу.

– Ти колись відкриєш мені таємницю свого графіка життя, і я здам тебе до божевільні.

– Увесь світ – то суцільна божевільня, – тихо буркнув собі під ніс я.