Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 9

Адам Нейсклі.

Це мій колега. Точніше, колись він був ним, поки я не звільнив його. Справді жахливий жарт, просто нижче пояса. Невже він думав, що зачепить мене цим? Вирішив про себе заявити? Натиснути на сумління? Погано ж він мене знає… Від усвідомлення, як усе тонко було продумано, записка у моїй кишені враз поважчала. Це повернуло мене до реальності. Втім, тепер усе ставало на свої місця: він міг просто почути слова дружини в один із тих разів, коли приходив до нас на вечерю. Це поліпшило мій стан, але я не до кінця заспокоївся. Адже від повернення колишніх демонів не варто чекати чогось хорошого. Минуле, воно не завжди приносить гарні новини.

– Дякую… – ще раз промовив я.

– Усе гаразд? – дещо стурбовано перепитала Елізабет Браун.

Дивно, мені здавалося, що я контролював свою міміку, вона б не мала… Погляд знову потягнувся до неї, Елізабет мала стурбований вигляд. Мабуть, я справді дав слабину. Тому знову всміхнувся та повністю опанував себе.

– Звісно. Усе просто чудово. А ви врятували мене, – я ще більше всміхнувся, помітивши, як вона розслабилася. – Гарного вам дня.

І що ще більше здивувало мене, то це те, що я підморгнув їй, ховаючи папери до кишені. Мені здалося чи вона все ж почервоніла й тихо побажала мені хорошого дня навзаєм? Можливо, здалося. Проте це більше дивувало мене.

Я збирався їхати на роботу. На виході із приміщення, біля самих дверей, я майже зіштовхнувся з кур’єром. Ми вдарилися плечима, тож я розвернувся і поклав руку на спину чоловіка, сказавши:

– Перепрошую.

– Усе гаразд… Ендрю?

Я легко впізнав цей голос і здивовано втупився в чоловіка. Це був Саман Хабіб. Ми з ним не раз перетиналися. Чому він одягнутий у форму працівника доставки? Жовтий жилет і бейсболка з логотипом відволікали мене від самого знайомого – лінії повільно з’являлися у повітрі, показуючи зовсім невтішні цифри.

– Саман, – я простягнув руку, щоб привітатися. – Неймовірна зустріч. Яким вітром тебе сюди занесло?

Рука часу торкнулась і його обличчя. На ньому проступили зморшки від напруженої роботи, проблем чи, можливо, важких думок. Їх точно не викликають радісні події, багато сміху та щирих усмішок. А мені хотілося думати саме про останнє…

– Не повіриш, Ендрю, – він сумно всміхнувся і потиснув мені руку, вказівним пальцем показавши на логотип компанії, що красувався на кишені куртки. – Працюю.

Його очі були сповнені втоми. Колись вони здавалися мені колодязями знань, вони вабили і затягували у свою глибину. Горіли ясніше від вогню, коли виникав світлий здогад, ідея. Зараз вони були інакшими, пізнали тягар життя, його важкий бік. Білки очей повністю помережили червоні капіляри. Напружена робота, недосип, неуважність до свого здоров’я.

– А як же юридична справа? – Я не міг упоратися зі здивуванням: побачити тут цього чоловіка, справді талановитого в юриспруденції, було для мене ніби зустріти оперного співака в караоке-барі. – Чи ти тут працюєш юристом?

Над верхньою губою Саман мав шрам. Ще й досі пам’ятаю, звідки він. Не варто відкривати пляшку пива зубами. Рубець залишиться назавжди.

– Ні, – він став іще сумнішим. – Працюю кур’єром.

– Слухай. – Це було як руйнування світу. Я відчув неспокій і неймовірне бажання йому допомогти. Тому я дістав із кишені візитівку й подав її Саманові. – Зателефонуй мені, зустрінемось якось, поговоримо. Знаєш, у мене є вакантні місця в компанії. Я б міг тобі допомогти.

Хабіб узяв візитівку, зосереджено подивився на темно-синій, майже чорний папір із нанесеними на ньому тисненням і срібною фарбою контактними даними. Потім перевів погляд на мене та нібито збадьорився.

– Дякую, Ендрю.

Ми розпрощалися. Мені стало неабияк сумно від того, що я побачив. Цифри, які йшли від Самана, ще й досі стояли перед моїми очима, хоч я вже був у дорозі на роботу. Цей ранок приніс доволі багато неочікуваних сюрпризів. Проте ці цифри… Вони були жовтого кольору, давно я таких не бачив. Показник тримався на рівні 46 %, дещо трохи вище, а дещо – нижче. Мені не хотілося колись опинитись у таких межах.

Повернувшись думками до відправника записки, десь глибоко в душі я відчув невелику тривогу. Це не віщувало добра. Зважаючи на те, за яких обставин відбулося наше розставання… Однак я прогнав ці спогади і вирішив дізнатися, де він зараз працює, щоби, навідавшись, з’ясувати, для чого він це зробив.

І навіть такого насиченого подіями ранку я однаково прибув до офісу першим. Хоча таки ні. Моя секретарка вже була на місці. Ми обмінялися привітаннями й усмішками. Зайшовши до кабінету, я відчув себе комфортно, ранкове напруження як рукою зняло. У цьому приміщенні все чудово облаштовано. Воно затишне та по-своєму ділове. Особливо я тішився вікнами – заввишки аж під стелю, вони займали всю стіну позаду робочого столу. З вікна відкривалася панорама мого улюбленого міста: старі гарні будинки, нестримна й бурхлива річка, зараз скута зимовим сном. Кімнату переповнювало світло, що лилося крізь вікна. Воно не лише додавало простору, а й робило миті перебування в кабінеті особливо приємними.

Я підійшов до шафи, замаскованої під дзеркало, і повісив туди пальто. Зачинив дверцята й у відображенні побачив, як навколо мене застрибали цифри. Довелося поправляти манжети піджака, пригладжувати волосся та комірець сорочки. Нарешті показники припинили стрибати і зупинилися на одному значенні. Біля шафи-дзеркала стояли шкіряний диван і невеликий скляний столик на дерев’яних ніжках. Із протилежного боку всю стіну закривала проста книжкова шафа, заповнена юридичними книгами та рідкісними сувенірами, які подарував мені Сашко. Він не дозволяв викинути їх, хоч мені ще й як свербіли руки.

Поверхня робочого столу також була скляною – мені подобалося відчувати простір, бачити, що відбувається навколо мене. До того ж це додавало приміщенню якоїсь невидимої, але відчутної чистоти. Усе доволі стримано, з переважанням чітких ліній, але водночас позначено якоюсь легкістю, повітряністю. Це було те, що я люблю.

Умостившись у неймовірно зручне крісло, я ввімкнув ноутбук. Комфорт мене трішки розслабив, але час повертатися до справи. Я міг довірити пошуки Адама Нейсклі секретарці, але не хотів зайвих запитань. А позаяк усі секретарі не тільки неймовірно цікаві, а ще й мають занадто довгий язик, я вирішив сам узятися за це. З нинішніми технологіями для того, щоби знайти когось і дізнатися, чим він займається, – досить кількох кліків мишкою.

І справді, на це пішло не так багато часу. Я виписав адресу теперішнього місця роботи Нейсклі на папірець і почувався повністю задоволеним собою. Хоч і не хотілося ворушити минуле…

Від не дуже світлих думок мене відірвав стукіт у двері. За кілька секунд ті відчинилися, і в їхньому просвіті постала збентежена секретарка. Це мене напружило. Разом із секретаркою незмінно з’явилися цифри та лінії, на які я навчився не зважати.

– Сер, телефонували з поліції, просили переказати, щоб ви до них заїхали.

Це було доволі звичною справою. Я не раз навідувався до поліції по дані моїх клієнтів, а зараз узагалі мав паралельно декілька справ. Те, що я не вів їх особисто, не означало, що мене не могли попросити про візит як одного з власників компанії. Чому ж тоді секретарка така стривожена?

– Це з приводу справ? – спокійно запитав.

– Ні, вони сказали, що це щодо вашої особистої справи.

– Дякую, Луїзо.

Цей день вочевидь був не таким сірим, як погода за вікном. Інтрига за інтригою…