Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 14

Я опускаю руки. Світ переміг. Мене гнітить кожна секунда цього жалюгідного існування. Це мій вибір. Я йду, хоч і не знаю, що на мене чекає попереду. Прощай, мій неідеальний світе!

Останні слова людини, яка вирішила піти з життя. Як же треба зневіритися в усьому, щоби знайти в собі сили розірвати зв’язок із реальним світом. Це питання не раз виникало в Девіда на місці скоєння самогубства. Кажуть, що той, хто стоїть над цією прірвою, мовчить про свої наміри, а той, хто відкрито говорить, ніколи на це не зважиться. У своєму горі він забивається в темний кут свідомості, закривається від усіх і помирає у муках від шаленого душевного болю. Для Дербі це жахливіше за вбивство, скоєне чужою рукою. Щоби піти проти власного життя, потрібно мати багато сил і впевненості у своєму рішенні.

Детектив сховав передсмертну записку до кишені. Він не звернув уваги на її синій товстий папір і букви – білосніжні, з бездоганними лініями. Зараз Дербі перебував у квартирі померлого. У кожній кімнаті снували полісмени, які проводили обшук, знімали відбитки пальців чи фотографували речі для звітності.

Девід був приємно вражений квартирою, оформленою в англійських традиціях. У кожній деталі тут відчувалася добротність, теплота та затишок. Усе вказувало на достаток господаря, хоча той працював на не дуже високо оплачуваній роботі (це наштовхувало на здогад, що помешкання він отримав у спадок). Полісмен міркував, що Адам мав непоганий смак і відчуття стилю, відповідально ставився до вибору кожного елемента інтер’єру. Меблі, хоч і масивні, не були позбавлені витонченої вишуканості й елегантності, а елементи обробки вирізнялися якістю. Цей приємний стиль простежувався й у легких квіткових орнаментах, декоративній різьбі, вигнутих лініях ніжок та інших деталях.

Коридор з дерев’яними панелями було виконано в коричневих кольорах. Тут стояло кілька столиків з фігурними ніжками, а на них – вазони, зелень яких майже торкалася підлоги. На столиках лежали старі пожовтілі газети. Полісмени уважно вивчали їх, намагаючись знайти відбитки пальців.

Із цього невеликого коридорчика сходи вели нагору, до інших кімнат. Грубі поручні губилися на тлі інтер’єру, зовсім не перебираючи на себе увагу. Девід піднявся ними і рушив до перших на шляху дверей. У кімнаті стояв полісмен і фотографував деталі. Спалахи освітлювали кімнату. Попри розсунуті фіранки тут було темно: небо затягнуло важкими хмарами і здавалося, що на місто опустилися сутінки.

На кухні панував ідеальний порядок. У центрі кімнати на дерев’яній підлозі лежав зеленого кольору килим із геральдичними візерунками. У меблях переважали строгі, чіткі лінії. Виготовлений із натурального дерева кухонний фасад пасував до стільниці з темного каменю. Оздоблені світлою цеглою стіни гармоніювали з меблями, а фіранки на вікнах – із відтінком килима. Свіжості приміщенню додавала папороть, що вишикувалася на підвіконнях у білих квадратних горщиках. Девід зловив себе на тому, що уявляє Адама, який зранку готує тут собі вівсянку…

– У холодильнику повно їжі, сер, – фотограф відволікся від процесу знімання і відчинив дверцята холодильника. Справді, полички ломилися під вагою продуктів, здебільшого свіжих овочів і фруктів. – Не скидається на те, що він збирався піти з цього світу.

– Це трохи дивує, – промовив Дербі. Він оглянув бездоганний лад на кухні й замислився. – Все таке чисте…

– І що ще дивно: геть мало відбитків, – підсумував фотограф.

– Де Річард?

– У кабінеті.

Уже на самому порозі Девід ще раз обвів кухню поглядом. Усе в ній дихало чистотою і незримим відчуттям живого, попри те, що хазяїн більше ніколи не ввійде сюди. Усе здавалося надто живим… Детектив покинув кімнату, ступивши до наступної.

Вітальня дуже відрізнялася від кухні. У ній переважали насиченіші барви – бордові. Меблі були з темного дерева, обтягнуті добротною тканиною, на декілька тонів темнішою за деревину. Найбільше привертав увагу камін, над яким висіла картина із пейзажем осіннього лісу. Жовті та помаранчеві відтінки на тлі коричневих дерев гарно поєднувалися зі шпалерами, укритими чорним орнаментом, який зображував птахів, що сидять на гіллі. На самому каміні стояли книги зі старими, місцями потертими палітурками, що обсипалися та залишали на поверхні сліди. Звісно, тут також стояв вазон, цього разу – маленьке мандаринове дерево з крихітним плодом на гілочці. Було видно, що хазяїн за ним доглядав. Біля каміна лежали гіркою дрова для розпалу. Навпроти каміна, на круглому й товстому бордовому килимі, що добре поглинав пил, розмістилися крісла. Між ними стояв журнальний столик із настільною лампою. Поодаль – довгий, оббитий тією самою тканиною, що й крісла, диван. Позад нього височів громіздкий комод із золотавими, потертими від довгого користування ручками на кожній шухляді.

Попід стіною стояла книжкова шафа. Там не виднілося жодного видання, пов’язаного з діяльністю господаря, натомість було представлено цінне надбання класичної літератури у вишуканих обкладинках. Вбудований у стіну телевізор прикривали дерев’яні дверцята (такий задум давав змогу не псувати сучасним виглядом автентичну атмосферу кімнати). Під ним ховався невеликий бар, що містив здебільшого відбірні сорти віскі, за своєю ціною вони далекі від дешевих. Масивні оксамитові штори пишними хвилями спадали на вікна. Це приміщення не залишало сумнівів, що його мешканець – далеко не простак.

Тепер сюди перебралися полісмени, що були в коридорі на першому поверсі. Вони фіксували відбитки пальців і вивчали деталі, що їх зацікавили.

Минаючи спальню, Девід зупинився і відхилив двері. У кімнаті переважали зелені барви. Широке ліжко, припасоване посеред кімнати, поближче до вікон, вражало кількістю маленьких подушок, які відрізнялися одна від одної відтінком зеленого кольору. Покривало з дорогого матеріалу мало геометричний візерунок, що перегукувався зі шпалерами, на яких, здавалося, проглядався такий самий. Висока шафа, зараз відчинена, зберігала викладені в ідеальному порядку речі та вишикувані на одній поличці пари взуття.

– Сер!

До Девіда долинув знайомий голос. Це був Річард, його помічник. Детектив повернув голову й побачив самого помічника. Той мав дещо збуджений вигляд (Девід навіть подумав, що годилося б навчити хлопця якось стримувати емоції).

– Я вас скрізь шукав. Ходімо до кабінету Адама, там більше цікавого.

Річард Вайлд був доволі високим хлопцем спортивної статури, що дуже ретельно ставився до фізичної підготовки. Він постійно вкладав своє темно-каштанове волосся та фіксував його гелем, аби зачіска трималася до кінця дня. Хлопець справді приділяв багато уваги своєму зовнішньому вигляду: носив ідеально випрасувані сорочки з неймовірно накрохмаленими комірцями та щодень голився (це викликало особливу повагу в Девіда, який частенько цим нехтував). Річард мав такі густі чорні брови, що іноді здавалося, наче вони живуть окремим життям. Ніс прямий, із трохи задертим догори кінчиком, що надавало цьому насправді скромному хлопцеві дещо гордовитого вигляду. Світло-карі очі за певного освітлення здавалися геть жовтими.

– Уже йду.

Хлопець зник за дверима, не дочекавшись, коли детектив піде слідом за ним. Девід неквапливо рушив до кімнати. Цікаво, що кабінет певною мірою не вписувався в загальний інтер’єр квартири. На відміну від попередніх кімнат, стіни тут були синього, більш яскравого кольору. На всю стіну позаду робочого столу простягнулася шафа зі скляними дверцятами, за якими знову стояли книги. Доволі довгий білий стіл з невеликими шухлядами було зроблено з добротного дерева. На ньому лежали ноутбук, блокнот і кілька ручок (Знову ця бездоганність!). На підлозі традиційно розстилався гарний килим, цього разу із більш пухнастою текстурою. Навпроти столу, біля протилежної стіни, стояв білого кольору диван. Вікна прикрашали штори з легкого текстилю, крізь які пробивалося світло. Не обійшлося й без вазонів, що прикрашали кімнату, роблячи її більш затишною.

За ноутбуком уже працювали хлопці. Вони зламали систему і тепер вивчали файли в її пам’яті, щось копіюючи на знімні диски. У кімнаті товпилося багато людей, які досліджували кожен її куточок на наявність чогось підозрілого.

– Зараз шукаємо на його ноутбуці хоч якусь інформацію, яка могла б допомогти в розслідуванні, – пояснив Річард.

Девід наблизився до дивана, в обох кінцях якого було розставлено по дві подушки синього кольору. Детектив обвів приміщення пильним поглядом і побачив ледь помітні подряпини на підлозі, що виглядали з-під килима біля ніжок дивана. Ступивши на край килима, детектив відчув, як носак його черевиків ніби втопився вперед, видавши ледь чутний скрип. Це насторожило Девіда. Він підняв черевиком край килима і переніс усю свою вагу на ногу, сильніше натискаючи на підлогу, яка прогнулася ще більше. За цим спостерігав Річард, який ловив кожен рух шефа. Зауваживши зосереджене і дещо здивоване лице Дербі, він усе зрозумів і поспішив до дивана. Без зайвих слів чоловіки почали злагоджено працювати.

Поки Річард відсовував диван (той виявився дуже легким), Девід скрутив килим. Розчистивши простір, детектив узявся визначати місце, де найбільше відчувалася порожнеча між паркетом і його основою. І там, де відчув найменший спротив, Дербі опустився на коліна та заходився вишукувати бодай найменшу зачіпку. Кінчиками пальців детектив намацав у паркеті нерівний стик. Дербі почав натискати на поверхню по всій довжині стику, поки не пролунало «клац!» і паркетина не піднялася на декілька міліметрів, даючи змогу прибрати її. Під нею виднілися червоні дверцята металевого сейфа під паролем.

– Треба зламати, – сказав детектив. Побачивши перед собою електронний кодовий замок, він не вагався. – Дайте порошок.

У протягнуту руку Девіда швидко поклали все необхідне. За допомогою пензлика він акуратно наніс порошок на кнопки замка. Відбитки з’явилися на чотирьох із них. Комбінацій було багато.

– Здається… – тихо прошепотів детектив, а Річард, зовсім близько нахилившись до нього, намагався ловити кожне його слово.

Цифри здавалися Дербі дуже знайомими. Відповідь крутилася в голові.

– Невже…

Детектив натиснув на 1206, система прийняла код, і замок відчинився. Всередині лежали папери, а поверх них – записка. Девід узяв її та підніс до очей. Білі букви на синьому тлі містили повідомлення: «Нема за що».

Це збентежило детектива. Він передав записку Річардові, який теж здивовано заходився розглядати її. Діставши папери, Девід зрозумів, що перед ним роздруківка Адамових переписок з кимось.

– Переписки, – пробубонів Девід собі під ніс.

Він звівся на ноги і підійшов до столу, за яким ще сиділи спеціалісти. Показавши їм роздруківку, детектив промовив:

– Надіюся, що в його електронній пошті є хоч якісь зачіпки, з ким він переписувався.

– Будемо над цим працювати.

Для чого Адам зберіг усі ці переписки? Ще й записку… За стилем вона дуже нагадувала його передсмертну. Мабуть, це не збіг і чоловік пішов із життя, залишаючи гірку правду про власний злочин. Такі думки крутилися в голові детектива.

– Як ви дізналися код до сейфа? – зовсім тихо прошепотів Річард, коли всі узялися за роботу і ніхто не звертав на них уваги.

– Це дата загибелі місіс Коваленко та її дітей.