Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 15

Усі події, хоч і мали на мене вплив, швидко відступили на задній план, щойно я взявся до роботи. Я справді любив її, вкладав багато сил, бо, хай там як, вона становила значний відсоток мого ідеального життя. 33 % – це роль і місце в житті.

Ми приходимо в цей світ, щоб не просто прожити життя від народження до смерті, перетворюючи кисень на вуглекислий газ. Ми подолали довгий шлях еволюції від найпростішого мікроорганізму до універсального, який не просто функціонує, а розвивається, мислить і творить. Ми є носіями унікального генетичного коду. Різні не тільки за зовнішністю, а й за характером, уподобаннями й уміннями. Народжені, щоб творити, виконувати покладену на нас місію.

І її вже закладено у нас. Треба просто заглянути всередину і проаналізувати себе. Що ми вміємо? Що нас приваблює? Які наші сильні грані, а які слабкі. Не кожен може стати чудовим архітектором з тонким відчуттям довершеності. Не кожен здатний зіграти на сцені, передавши найсильніші емоції героя. Так, як не кожен спроможний сконструювати геніальний винахід, який змінить людство назавжди. Просто важливо знайти той самий правильний шлях. Це не те саме, що обрати правильне ремесло – цього замало. Потрібно досягти в ньому успіху. А це не просто.

Цих 33 % не отримати за день чи навіть кілька років. 22 % охоплює усвідомлення покликання та шлях до самовдосконалення, навчання, правильний вибір роботи, а також досягнення в ній успіху, тоді як 11 % – підтримання належного функціонування організму (ми повинні дбати про здоров’я нашого тіла).

Останні роки я поступово відходив від великих справ, бо розширяв кордони своєї праці, добиваючись інших 33 % – спадку для наступних поколінь. Ще й процесів, які б мене зацікавлювали, ставало дедалі менше. Мені не хотілося порпатися в чужій білизні, ухвалювати якісь юридичні рішення, допомагати компаніям не закалятися у багнюці та відстоювати права цих змарнілих від багатства людей. Я волів зовсім іншого… Головоломки, від якої б кипіли мізки, де все ставало би проти мене, а я б залишався певен, що клієнт має рацію. Поринути в розслідування з опитуванням, складанням пазлів, вивченням нової інформації… Мені кортіло ковтка свіжого повітря, бо, довівши свої навички до автоматизму, я більше нічому не дивувався. Проте я розумів, що все це наслідок мого навчання в закладі вищої освіти, де практикували метод Сократа. Ми, студенти, розглядали реальні справи, шукали рішення та шляхи розв’язання проблем. Нам не підказував ніхто та ніщо, окрім нашого розуму та гострого погляду на ситуацію. Сумую за тим часом…

Отож я став уникати участі у прибуткових справах, натомість поринувши в роботу відділення соціальної допомоги, що діяло у межах моєї компанії. Відділення призначалося для надання правової допомогти малозабезпеченим громадянам (я міг дозволити собі таку безкоштовну послугу), хоча допомогти вдавалося не всім. Я читав звіти працівників у пошуку чогось цікавого, неординарного, чогось, що привернуло б мою увагу, спілкувався телефоном, підписував документи. Я завалив себе роботою, щоб хоча би полегшало.

Десь за дві години після мого повернення до мене зайшов Сашко і, як завжди, почав переповідати свою розмову з клієнтом, нахвалюючи того. Він сидів у кріслі перед моїм столом, закинувши ногу на ногу й активно жестикулюючи рукою. Я намагався дивитися в документи, аби не підводити голову й не бачити білих ліній.

– А ти де був?

Це запитання змусило мене відірватися від паперів. Напевно, вираз мого обличчя був зовсім дивним, бо Сашко схвильовано витріщився на мене.

– Щось сталося? – веселі нотки зникли з його голосу, а сам він сів у кріслі рівніше та підсунувся до мене поближче.

Я звично зауважив на обличчі друга шар тонального крему. Ох, це його прагнення мати чудовий вигляд, приховати вади зовнішності… Чи не нагадує Сашко когось? Проте я не користуюся тональним кремом.

– Гм. Пам’ятаєш Адама Нейсклі? – у моєму горлі ніби щось застрягло.

– Звісно, його забудеш! Я й досі не розумію, що з ним тоді таке сталося, що він почав валити справу за справою. Але кожен із нас помиляється. Хіба і я не помилявся? Помилявся.

– Він помер цієї ночі, – промовив я на одному подиху.

– Помер? – перепитав здивовано Сашко (здається, він не до кінця осягнув отриману інформацію).

– Вкоротив собі віку.

– Вкоротив… Стоп, Адам покінчив життя самогубством?

– Так.

– Так? Це все, що ти можеш сказати?! Адам скоїв самогубство… Чорт, – Сашко прикрив рукою рот і шоковано глипав на мене. – Чорт. Цього не може бути!

– На жаль, може, – зітхнув я.

– Ні. Він такий талановитий. Я думав, що він зараз десь на островах відпочиває, а його кар’єра процвітає. Та ні, – друг похитав головою, ніби відмовляючись вірити в почуте. – Я… А ти чому так спокійно про це говориш?

– Спокійно? – тепер була моя черга дивуватися (насправді я знав, що на цих словах мій голос навіть не здригнувся).

Спокійно говорю про це? Та ти й не здогадуєшся, що зі мною відбувається. Дуже ймовірно, що в смерті Адама є й моя вина. Моя вина! Ні… ні. Я не винен. Це його вибір.

– Я просто встиг прийняти цю новину, – відкарбував я.

– Ні, Андрію… – очі Сашка стали зовсім сумні, а кутики губ опустилися. – Коли ти мені казав про загибель сім’ї, твоє лице було таким самим незворушним, а голос рівним, ніби ти розповідав про буденні речі.

– Тобі так здається.

– Я… – він зупинився, ніби стримуючи себе, але потім більш спокійно додав: – Про це ми поговоримо іншим разом. Іду працювати.

Я нічого не відповів, лише кивнув. Після того як за Сашком зачинилися двері, я довго сидів і дивився на них. А яким я мав бути? У чому мінус спокою? Чи завжди потрібно бути емоційним? Хіба не це робить нас слабкими в цьому світі?

Мені не хотілося вникати в це. Надто багато змарновано часу на розбір власних емоцій. Потрібно заробляти гроші, робити те, що мені вдається найкраще. Я волів повернутися до роботи, але мені не давало спокою крісло, на якому сидів Сашко. Воно стояло не так, як мусило. Я знову й знову кидав на нього погляд, ніяк не можучи зосередитися на документах, відкритих на ноутбуці. І не втримався… Підвівшись із місця, я підійшов до крісла і поставив його паралельно до свого, на відстань у тридцять сантиметрів від столу, так, аби краще було видно співбесідника, який сяде в нього наступним. Лише після цього я взявся до роботи.

Я очікував на завершення дня, коли мене залишать самого у порожньому офісі і ніхто не матиме до мене діла. День тягнувся повільно, я постійно поглядав на годинник. Десь о п’ятій до мене ще раз зайшов Сашко, повідомив, що їде на зустріч. Ми обмінялися кількома ввічливими фразами. Складалося враження, що він чогось мені недоговорює. Я, надто добре знаючи свого друга, був цього майже певен.

До кінця робочого дня зоставалося ще зовсім трохи. Остання година спливала неймовірно довго. Попри шалене напруження я намагався працювати. І встиг зробити за неї більше, ніж за всю першу половину дня.

І ось, коли годинник показував рівно шосту пополудні, я відпустив свою секретарку. Люди почали повільно покидати офіс, і я відчув полегшення. Сівши в крісло, я повернувся до вікна і задивився на нічне місто. Воно сяяло вогнями від машин, які затопили вулиці, вечірнього освітлення в будинках, що відкрило для огляду багато чого в деяких квартирах, і навіть від ліхтарів, які м’яко відбивалися від дзеркальної поверхні річки, що такої дивної зими не вкрилася кригою.

Заспокоївшись, я повернувся до столу. Увімкнув лампу, і його залило м’яке світло. Ноутбук ще був увімкнений – на екрані світився відкритий документ. У правому куті столу стояли фоторамки в сріблястій оправі. Одна зі світлин була зображенням моїх батьків. Усміхнених, але зі смутком в очах. Смуток охопив і мене. Мої батьки… Вони ідеальні. Друга фотографія – навічно мої 33 %… І остання, найбільша із 33 % частка, всі 22 %…

Вони були рівнозначними: 11 % – син, 11 % – донька. Усе було за планом. Спочатку народився хлопчик, потім, через три роки, на світ з’явилася дівчинка. Ідеальна різниця у віці. Достатня, щоби між ними зав’язалася міцна дружба. Хоча вони сварилися… Та й хлопчик, продовження роду.

Ліворуч від монітора лежали рівно складені олівці різної твердості та ручки (не люблю підставки, волію мати все перед очима), а ще – стос підписаних паперів, які я не віддав секретарці, бо вирішив іще раз їх перечитати. З юридичної практики знаю, що краще декілька разів усе перевірити, ніж потім відбувати термін у в’язниці. Як власник і директор саме я був відповідальним за кожен зроблений крок чи сказане слово працівників моєї компанії.

Я дістав із шафи кулю, повернувся за стіл і почав її розглядати. На поверхні виднілося багато дрібних подряпин. Я водив пальцями по ній, неначе шукаючи пояснення пов’язаної з кулею містики, і раптом намацав невеличкий шов. Тоді рвучко притягнув лампу поближче до кулі, щоб роздивитися свою знахідку. І побачив – невелике заглиблення у формі прямокутника.

Найбільш імовірно, це отвір, яким скористалися, щоби підмінити фігуру з відповідями. Не знайшовши під рукою нічого, щоб відкрити отвір, я спочатку надумав розбити кулю. За якусь мить спохопився: так можна втратити багато зачіпок. Краще робити все акуратно. Тому вирішив пройтися офісом і пошукати щось гостре. Після півгодинних блукань, декількох зламаних предметів і порізаного пальця я все-таки відкрив кулю. Робив я це над раковиною, тож був вражений, коли на її білосніжну поверхню з кулі витекла не чорна рідина, яку зазвичай заливають у такого штибу предмети, а незрозумілого походження червона тягуча субстанція (хай як обережно я намагався працювати з кулею, рідина таки потрапила мені на руки).

Слідом за дивною субстанцією в раковину впала багатогранна фігурка з відповідями. Незважаючи на близькість розгадки, у мене зовсім не тремтіли руки, я тримався. Акуратно підібрав фігуру, що зовсім не зіпсувалася від рідини, у якій плавала (здається, її було оброблено спеціальним розчином), і зрозумів, що загалом вона містила двадцять відповідей.

Якщо відповідь «Ти неідеальний для цього» й налякала мене (саме ці слова я сказав Адаму під час звільнення), то «Без сумнівів» здалася стандартною. Розглядаючи відповіді, я помітив, що кожну грань було пронумеровано, тож, читаючи всі речення за номерами, можна було отримати таку їхню послідовність:

1. Без сумнівів. 2. Ти неідеальний для цього. 3. Твої руки в крові. 4. Так. 5. Це гра. 6. Розгадка поруч. 7. Центральна. 8. Фігура. 9. Ти. 10. Хто я? 11. Суддя. 12. Я знаю все. 13. Винуватого. 15. Якщо ти вартий цього. 16. Ти знайдеш мене. 18. Відповіді чекають. 19. Я хочу. 20. Твій розум.

Я раз у раз перечитував кожне послання під цифрами. Швидко рухаючи губами, намагався зрозуміти зміст написаного, однак не знаходив жодної здогадки, окрім тієї, що гра й справді почалася. Відчуваючи холодок по спині, я після n-го разу читання опустив погляд на свої неначе закривавлені руки. Це було надто моторошно.

І все ж я не сумнівався, що прийму умови гри. Залишалося тільки вибрати – відгадувати послання чи шукати наступні зачіпки. Я ще водив пальцем по рідині, що вилилася з кулі, вивчаючи її та силкуючись зрозуміти, що переді мною, коли в голові закрутилися перші, не особливо приємні здогадки – це кров! І я щиро сподівався, що тварини.

Я відкрутив кран – розбавлена прозорою водою червона рідина завихорилася в зливі раковини – і довго мив руки. Багатогранна фігура стояла на столі, повернута до мене гранню, на якій було написано: «Це гра».