Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 7

Вона сяяла чистотою, прекрасно біла, гранітна кімната, у якій ти поставив свій престол. Осередок влади, що ґрунтувався винятково на монументі, збудованому власними руками. Ти не боявся очорнити себе, показати, якою працею далася тобі влада. Ніяких меблів чи вікон, крізь які б лилося світло. Ти сконцентрував абсолютно всю увагу на троні. Мінімалістично, стерильно – у цьому був якийсь шарм. І хай як хотілося відвести погляд, він однаково повертався до престолу й Короля. Тільки ти… У цьому вся суть.

Підлога і стіни випромінювали світло, не даючи кімнаті поринути у морок. Усе було занадто світлим… Не думаю, що його джерелом був ти. Ти не міг приписати собі такої сили – усе ж таки скромність ще не зовсім покинула твою свідомість.

До трону я прямував повільно, зовсім не поспішаючи та смакуючи кожну мить. Адже бачив, що ти не приготувався до прийому. За стільки століть хтось прийшов до тебе, ще й без стуку, попередження чи навіть запису. Перепрошую за невихованість, але ж я простий хлоп, який утомився жити в багнюці.

Я не знав: кинутися до сходів, які вели до престолу, відразу чи зупинитися зараз і схилитися в поклоні, виявляючи власне ставлення до такої величної персони. Мені було байдуже, як ти мене приймеш. Я підступив ближче до гранітного білого трону і жартівливо вклонився. Мій уклін був занадто низький, я майже торкнувся чолом нижньої сходинки. Гадаю, нога смертного не ступала по ній, тільки ти єдиний.

Король гордо сидів на своєму місці. І було важко не погодитися з тим, що ти таки створений для цього. Кожна деталь промовляла про велич і непохитність. Королівська постава, плавні рухи, у яких відчувалася неабияка сила, викликали захват. Це істинна роль, яку ти не грав, а проживав. Цей холодний погляд, у якому іскрилася мудрість, взята в облогу гординею та егоїзмом. Тобі не потрібно слів, тіло говорить саме. Даруй мені мою зухвалість, але я не міг не помітити, що лице твоє втомлене, а сам ти потребуєш відпочинку. Попри це ти був готовий слухати і приділити мені увагу. Хоча я пам’ятаю: ти не міг пригадати свого підданого (розумію, їх чимало). Пробач, я залишив брудні сліди на вимитій підлозі. Твої брови сіпнулися від здивування.

Король був одягнений у чорний костюм, який різко контрастував із білим гранітом. Позиціонуючи себе Вашою Світлістю, ти не зрікався темних силуетів. Так вимагав внутрішній стан. Хочу зазначити, що це пасувало тобі.

Не дочекавшись наказу, я випростався, хоча цей рух було важко так назвати… Сам того не бажаючи, я горбився під поглядом Короля (у мені ще говорив дух підданого, раба, людини, що не може сказати слів, які йдуть від розуму і серця), і втуплював очі в граніт. Не можу повірити, що ти вибрав саме цей матеріал, міг же взяти мармур, той більш королівський. Я добре тебе знав, але цього рішення досі не зрозумів. Припускаю, що граніт повністю відображає твій характер, твою сутність. Граніт же не зовсім білий, містить сірі прошарки. Він неоднорідний, не такий досконалий, як ти й любив.

Я знову кинув погляд на тебе, шукаючи в очах той важіль, що відкриє в мені нескорений дух. І знайшов. Випростався, показуючи, що й моя постава може бути шляхетною. Король відчує дух протистояння, непокори та бажання вийти з-під контролю. Сьогодні перші кайдани спадуть.

Ти чекав на моє перше слово. А я не міг відвести погляду від корони. Яка милота, ти навіть постарався і зробив собі корону. Ну не справжній правитель? Ти намагався бути ним.

Корона була тонкою, виготовленою зі світлого металу, можливо, срібла (знаючи тебе, припустив, що ти запросто міг взяти й біле золото). Ні, не вершина ювелірного мистецтва, від неї не віяло розкішшю і безмежною владою. Перше, що відчуваєш, дивлячись на корону, – холод, гострий біль, порожнеча… Каркас її утворювали прути, які перепліталися між собою, створюючи своєрідні тонкі канати. Вона так гарно сиділа на твоєму темному волоссі. Проте мені здалося, що корона та радше тягар, який ти намагаєшся тримати на своїх плечах, аніж знак влади. Це була важка ноша, вона обтяжувала тебе. Я бачив, як дрібні краплі крові звисали з кінчиків твого волосся. То гострі шпичаки корони, що йшли по колу, роздирали твою шкіру. Ти запитаєш, де вони? Мабуть, створюючи корону, ти не помітив, як додав цю деталь. У ній не сяяло коштовне каміння, ти додав в оздоблення темний сапфір, який поглинав чорну суть, що жила в тобі.

Ти волів стати правителем світу. Долаючи перешкоду за перешкодою, ти, Королю, підгрібав під свій білий граніт дедалі більше територій, дозволяючи зайве, намагаючись прикрити свою сутність добрими справами. Ти так силкувався все контролювати, думаючи, що хорошими діяннями ти не зруйнуєш залишки цілісності системи.

Як нерозумно сподіватися, що всепоглинаючий контроль – це рішення багатьох проблем. Ти сидів на могутньому троні, вдаючи із себе справжнього короля. Проте я бачив у твоїх блакитних очах лише страх. Ти усвідомлював, що зайшов аж надто далеко і точка неповернення лежить поза зоною досяжності. Ти розумів, для чого я прийшов. Це означало, що ти втрачаєш контроль.

Ти можеш шукати захисту під білим гранітом і ховатися за стінами, але рано чи пізно ми наздоженемо тебе. Я бачив страх у твоїх бездонних блакитних очах. У моїх – крилася надія.

– А ось і я.

Мій голос звучав хрипко. А ти не встиг мене зупинити. Я впав на гранітну підлогу і схопився руками за голову. Граніт починав чорніти, темрява затоплювала залу. У ній згасло світло, але з’являлися канделябри. Твого трону не торкнулися, він був чудово білим, а на ньому ти й поки що твоя корона трималися міцно.