Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 6

Місячне сяйво пробивалося крізь жалюзі, на яких товстим шаром лежав пил. Сяйво м’яко заливало й не менш брудний килим, яким за день пройшлися десятки людей, наробивши стільки слідів, що зараз важко було розпізнати справжній його колір. Попід стінами вишикувалися шафи, окремі шухляди яких були не до кінця зачинені (такими їх залишив господар кабінету, певно, надто заклопотаний, аби стежити за порядком). Подекуди виднілися горщики з кімнатними рослинами, які зовсім нещодавно перецвіли та ще мали поміж листя засушені бутони квітів. Про рослини дбають прибиральниці, бо власник кабінету навіть не підозрює про їхню наявність тут, і це зовсім не дивує.

Власне, зараз він сидить за столом, зайнятий перечитуванням щойно дописаного звіту. Тишу в приміщенні вряди-годи порушує клацання клавіатури й важке зітхання чоловіка, яким той зустрічає кожну нову помилку. Зовсім забувши про час і про те, що ще годину тому в телефонній розмові обіцяв дружині прийти вчасно додому, він поринув у роботу. Підвищення принесло невелику прибавку до зарплатні й дуже очікувану прірву роботи.

Оформлення кабінету залишалося незмінним протягом року. Тільки ближче до Різдва і Нового року на столі з’являлася старенька штучна ялинка із прикрасами, виготовленими дитячими руками. Нерівні букви на кульках вицвіли так, що побажання щасливого Нового року ледве можна було розрізнити. Як і кольори гірлянд, абияк прикріплених до стіни позаду робочого стола: червона барва на них давно вигоріла, а зелена тепер більше скидалася на білу. Ці елементи декору ніяк не стосувалися господаря кабінету, він навіть точно не був певен: він сам їх почепив чи все ж таки за нього це зробила прибиральниця?

На столі стояла лампа, що відкидала жовтувате світло на втомлене обличчя полісмена. Очі чоловіка ледве рухалися слідом за словами на екрані. Раптом він глянув на годинник і мало не зомлів, зрозумівши, як надовго затримався на роботі. Ще більше закалатало його серце, коли згадав про обіцянку дружині.

– Цього разу не обійтися без квітів, – прошепотів собі під ніс чоловік, хоча й розумів, що такої пори квіткові магазини вже зачинені.

Його погляд упав на світлину в золотавій рамці, що займала почесне місце на робочому столі. Хай який чоловік бував завантажений, проте ніколи не переставляв її. Фотографія була зображенням двох дівчаток із таким самим, як у нього, кольором волосся. Одна з дівчаток – мабуть, старша – обіймала кота, що мав радше переляканий, аніж щасливий вигляд. Тварину за хвіст тримала менша дівчинка, що в широкій усмішці демонструвала відсутність двох передніх зубів. Позаду дівчаток стояв сам полісмен із дружиною. Жінка мала темне волосся та неймовірно гарні сірі очі. На її обличчі була щаслива усмішка. Фото випромінювало ніжність, любов і сімейне порозуміння.

Чоловік простягнув руку і торкнувся кінчиками пальців щоки дружини – нервове напруження через роботу зняло як рукою. Від спокою, що огорнув душу, його губи самі розпливлися в усмішці. Минуло десять років відтоді, як вони побралися, і майже п’ятнадцять, відколи він підійшов до неї познайомитися. Здавалося, що час зупинив свій плин, а почуття залишилися зовсім такими, як на початку. Змінився лише їхній зовнішній вигляд – ось що було зовсім не вічне.

Він повільно перевів погляд на екран, аби востаннє перевірити пошту. Чоловік знав, що скринька порожня, тому, натиснувши на оновлення сторінки, одразу повів курсор до кнопки завершення роботи. Утім червона одиничка біля слова «Вхідні» змусила його зупинитися. Адресу та ім’я відправника було приховано. Це викликало в детектива неабиякий азарт. Цікавість і допитливість так і підштовхували його до того, щоби відкрити лист. Бодай би це не був якийсь вірус, що проник через систему захисту.

Пронизливий звук вібрації пролунав у приміщенні. Чоловік аж заплющив очі: цієї миті його серце гирею впало донизу. Зітхнувши, він розплющив очі й узяв до рук мобільний.

– Вибач, я вже їду додому, – втомлено проговорив полісмен.

На іншому кінці зв’язку запала напружена тиша, після якої почулося важке зітхання.

– Гаразд… – озвався жіночий голос. – Але я занадто втомлена, тому піду спати. Вечеря в холодильнику – розігрієш.

– Ти у мене найкраща, – усміхнувся чоловік.

– Знаю, Девіде.

Розмова перервалася. На обличчі чоловіка засяяла ніжна усмішка – все-таки він вважав себе щасливчиком. Девіда переповнювало відчуття сімейного тепла: він ще був на роботі, але кількох секунд розмови з дружиною вистачило, щоби чоловік відчув себе щасливим. Він уже й забув про лист, але знову помітив знак непрочитаного повідомлення навпроти слова «Вхідні». Чоловік набрав у груди повітря, проганяючи тепле марево, що змушувало розслабитись і притупляло пильність. Видихнувши, він уже серйознішим поглядом подивився на монітор і відкрив лист. З кожним новим рядком чоловік дедалі більше насуплювався, нахилявся ближче до монітора так, що, здавалося, ось-ось торкнеться його кінчиком носа. У світлі, що падало на обличчя від екрана, тепер чітко проступали зморшки, що з’явилися від напруженої роботи в поліцейському відділку. У світлому волоссі виднілися декілька сивих волосин. Хоча чоловікові було ще дуже далеко до пенсії, постійні переживання та стресові ситуації далися взнаки.

Дочитавши лист до кінця, полісмен задумливо відкинувся на спинку крісла, не відводячи погляду від окремих слів, що чорніли на екрані.

Доброї ночі!

Пишу щодо справи Кейтлін Коваленко, яка загинула разом із дітьми пів року тому внаслідок автокатастрофи. Як було зазначено в рапорті, жінка не впоралася з керуванням на слизькій дорозі через тривалі, упродовж усього тижня, дощі. Також ви помітили проблеми з гальмівними колодками, але позаяк автомобіль був у жахливому стані (врізався у велику вантажівку на шаленій швидкості), усі пошкодження в циліндрах із гідравлічною рідиною списали саме на ситуацію, що склалася. Пошкодження не були явними, ніяких потенційно значних відхилень, ні сильних перегинів чи підпилення… Проте вони були. Їх виконано тонко й так, що відразу й не скажеш, що це зробила людина. Просто механічне пошкодження. Чи не так?

Як докази правдивості моїх слів прикріплюю відео з камер спостереження СТО, де знято момент огляду гальма та виконання пошкодження. Окрім цього, додаю файли із ксерокопією чеків місіс Коваленко того дня на СТО. Цього буде достатньо, щоб ви почали діяти. Оригінали надішлю вранці.

Сподіваюся, що тепер справу не буде закрито, а ви знайдете того, хто завдав людям такого болю.

Ми повинні відповідати за своїх внутрішніх демонів.

Гарної ночі вам, містере Дербі.

Ось тобі й неочікуване завершення робочого дня. Лист був як грім серед ясного дня, посланням, що викликало більше запитань, аніж давало відповідей. Девід раз у раз перечитував рядки листа, але той був чистим – мінімум відступу від суті. Крім останнього речення, що вибивалось із загального контексту.

Девід легко згадав той інцидент. Жахлива катастрофа, загибель сім’ї… Ендрю Коваленко був справді шанованим мешканцем міста. Будівля його компанії здіймалася над усіма будинками містечка, була його гордістю й окрасою. Зразок справді витонченої архітектури й осередок неабиякої сили правосуддя (тут працювали найкращі юристи, що мали клієнтів по всьому світу). Самого Ендрю Коваленка шанували всі місцеві мешканці – і багаті, і бідні. І це зрозуміло. Він відкрив у своїй компанії віконце допомоги для злиденних, які потребували кваліфікованого захисту баристерів[1] і соліситорів[2]. Досягнувши таких висот, Ендрю не запишався. Він не тільки не цурався простих людей, а навпаки, активно їм допомагав. Це, звісно, негативно сприймали його багаті клієнти, що давно забули, як колись самі були такими. Проте компанія Ендрю чудово виконувала свої обов’язки, тож ніяких претензій багатії не висували. Ендрю Коваленко мав незаплямовану репутацію, а це найважливіше для юриста.

Девід точно пам’ятав, як Ендрю починав кар’єру в цьому містечку: на той час він щойно став до роботи у поліцейському відділку. Дербі завжди дивувало, з яким острахом дивилися на Коваленка люди, – сам він не бачив у ньому ні сталі, ні холоду, а лише щось добре і світле. Вони майже відразу спрацювалися. Ендрю не раз приходив до поліцейського відділку, брав справи своїх клієнтів і вивчав їх. Гострий розум, довершена логіка й тонке відчуття ситуації робили його в очах Девіда майже генієм. Тому він зовсім не здивувався, що не минуло й декількох років, як Коваленко взявся будувати власну компанію. Це здавалося не просто одним із найдивніших кроків (усі найбільші юридичні компанії розташовувалися в Лондоні). Це було ризиковано.

Ендрю також ставився до Девіда по-особливому. Це відчував і сам Дербі, хоча, напевно, й не міг однозначно сказати, якими є ті взаємини. Зрозуміло було тільки те, що вони поважали один одного за професіоналізм.

Тому, коли сталася трагедія з дружиною Ендрю, Девід був першим, хто відчув, що це не аварія, а щось більше. Він поділився тоді своїми здогадками з Коваленком, і той ухопився за рятівну соломинку, повністю довірившись полісмену. Однак доказів було замало, і припущення Дербі не підтвердилися. Справу закрили, але відчуття неправдоподібності не полишало Девіда.

Тепер, отримавши лист, полісмен ніби ожив. Обличчя чоловіка сяяло тріумфом, здавалося, він навіть скинув кілька років. Проте не лише радість опанувала Дербі. Солодкий присмак новин перебивала гіркота реальності. Відтак Девід узяв під контроль свої емоції й окреслив план дій. Насамперед треба було дочекатися оригіналів запису та квитанцій, щоби переконатися в їхній достовірності. Потім сформувати запит на СТО із проханням надати інформацію про працівників на той час. І, врешті, до чого негайно вдався Девід, написати у відділ безпеки щодо відстеження, звідки надійшов лист.

Він мав підтвердження своєї версії. І тепер не знайдеться нікого, хто б закрив цю справу. Девід міг її відновити, оскільки одержав у руки поки що примарні, але ж докази. Полісмен знову подивився на повідомлення – йому не подобався цей анонім, від нього просто відгонило небезпекою. Проте поки що не лишалося нічого іншого, як повірити йому, а далі буде видно.

Із жахом згадавши, котра зараз година, Дербі рвучко підхопився з крісла й заходився збиратися додому. Робота роботою, а ось отримати на горіхи від дружини – це гірше від усього на світі.