Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 18

Я вирішив не залишати кулю в офісі й забрав її додому. Потік незрозумілих висловів мене турбував. І як би дивно не звучало, але мені це подобалось. Моє життя хоч трішки сколихнулось. Чи, може, то на мене так впливала чарівна Адель? Її прекрасний голос творив зі мною дивовижні речі. Великий любитель класичної музики, я закохався у цю діву. Адже вона і справді була довершеною. Мені навіть довелося просидіти кілька хвилин у машині, аби дослухати її пісню. Це варварство – ось так вимикати її на самому початку!

З машини я глянув на свій дім, достеменно знаючи, що мене чекає далі. Усе йшло за розкладом. У будівництво дому вкладено багато сил та енергії. Проєкт готувався дуже довго. Спочатку я підбирав дійсно професійного архітектора, який би втілив усі мої побажання. Адже будинок мав стати вершиною перфекціонізму та ідеальності.

Для його місця розташування я вибрав заміські території – тихі, з розміреним життям та свіжим повітрям, адже неподалік починався розкішний сосновий ліс. І це мені щось нагадувало… Щось далеке, але таке… Неважливо.

Я недарма перебрався жити в Англію. Мені дуже подобався англійський стиль. Він уособлював собою стриманість характеру, комфорт, міцність традиції. І, хай як це сентиментально, я дав ім’я будинку – Іслін, що означає «мрія». Адже для мене це дійсно здійснення певної мрії. Саме в середу 13 вересня завершилося будівництво того, що я вкладав у це ім’я. Іслін є символом надійності. Вона втілює у собі моральні та фізичні сили. Її внутрішнє відчуття завжди підказує правильні рішення. Іслін доповнювала мене самого.

Мені хотілося, щоб будинок поєднував у собі більш традиційні англійські стилі. Тому було вирішено зупинитися на суміші двох з них – вікторіанського та георгіанського. Будинок був побудований виключно із червоної цегли. Це було дійсно практичне рішення, адже цегла екологічна, має невисоку вартість, міцна та довговічна. Мені хотілося, щоб фундамент і стіни були як справжні мури, щоб не прогнулися під першим поривом вітру. Будинок мав два поверхи і мансарду під дахом, ми її використовували більше як комору й зберігали там сезонні речі та спогади, які давно припали пилом. За будинком розміщувався гараж, закритий від чужих очей.

Влітку на задньому дворику цвіли різнобарвні квіти. Зелені гілки плюща повзли по цегляних стінах будинку, ще більше його прикрашаючи. Зараз усе мало похмурий вигляд… Зазвичай зима приносить відчуття магії, таємничості, наповнює повітря нотками імбирного печива та мандаринів. Атмосфера свята проникає у кожний куточок. Сніг вкриває все навкруги білою ковдрою, мороз розмальовує вікна у чудні візерунки, які ніколи не повторюються між собою. Так було колись… І це мені щось нагадує. Далеке…

Проте повернімося до будинку… Найбільше зусиль було вкладено у розміщення кімнат. Спочатку ми окреслили вимоги, а вже потім шукали необхідну ділянку, де зможемо здійснити всі плани. Адже від розміщення кімнат залежало багато.

Здавалося – як багато вимог, бажань і незрозумілих цілей, але сумарно все це дає про себе знати. І пізнається у відчуттях, рахунках… У кожного може бути власна думка, але факти є факти.

Після втрати 11 % мені довелося знову готувати їжу самому. Я міг би замовити доставку, але сьогодні хотілося скуштувати чогось… домашнього. Тому я знайшов у собі сили вийти з машини та дістати пакунки з продуктами, які купив дорогою додому. Я рушив до вхідних дверей, теж чудово продуманих.

Вони були навмисно спроєктовані з південного боку. Таким чином зменшувалися витрати на відкидання снігу. Південний бік набагато швидше прогрівається, вітер звідти дує теплий, тож сніг тане швидше. Зазвичай ця частина найбільш захищена від охолодження. Оскільки вхідні двері – це прямий контакт повітряної маси з будинку та повітря на вулиці, то таким чином легше зберігати тепло… Хоча за нинішніх умов сніг не збирався лежати довго.

У будинку я почувався як риба у воді. Це була моя фортеця, і кожен камінчик належав мені. Зараз тут було не дуже холодно, знову ж таки, через раціональне розміщення кімнат.

Скинувши із себе верхній одяг, я насамперед попрямував у вітальню на першому поверсі. До неї вела арка із коридору. Сама кімната розміщувалася також із південного боку, тому не так сильно охолоджувалася взимку. Щоб створити затишок, я вирішив розпалити камін. Мені подобалося сидіти у напівтемній кімнаті та дивитися на вогнище. Це заспокоювало.

Кулю я прихопив із собою, зараз вона лежала на кріслі. Її освітлювали лише вогні полум’я, що помаленьку починало збільшуватися. Я не міг відірвати від неї погляду. Мій смуток через втрату Адама лишався. Провина так і не зникла.

Скільки часу я так простояв?.. Не можу точно сказати. Проте, вийшовши із заціпеніння та глянувши на годинник, відразу пригадав, що мушу подзвонити до мами. До неї я телефонував через день. Рівно о дев’ятій годині вечора. Набравши номер, я прослухав кілька гудків, поки вона не відповіла.

– Привіт, – її голос видавав утому, хоча вона намагалася її приховати.

Я фізично відчув, як їй важко зараз усміхатися.

– Привіт, мамо, – завжди на останньому слові мій голос ледь надривається. – Як твої справи?

– Усе нормально, – знову я відчув, як вона намагається усміхнутися. – Усе як завжди. А ти як? Що у тебе нового?

Психологи вважають, що ідеальна телефонна розмова із близькими має тривати дев’ять з половиною хвилин. Цього часу достатньо, щоб поділитися останніми новинами і обговорити плани.

– Усе як завжди, – я завше намагався говорити бадьоро, ніколи не розповідати про погане, щоб вона не хвилювалася: між нами тисячі кілометрів. – Робота і робота. Більш нічого. Як тато?

Найчастіше люди обговорюють телефоном сімейні проблеми, новини із життя родини чи друзів, на них зазвичай іде третина розмови.

– Пішов на роботу. У нього сьогодні нічна зміна.

– Як брат?

– Теж усе чудово. Зараз він десь у Казахстані, викладає свою останню лекцію про щось дуже розумне, – вона вперше щиро засміялася. – Ніяк не можу запам’ятати ці складні терміни.

– Треба йому зателефонувати, – я не зміг стримати усмішки, коли почув її сміх.

– Він часто про тебе питає. То як твоя робота?

– Працюю над розширенням офісів за кордоном, – мій голос став серйозним.

– Є шанс, що ти відкриєшся в Україні? – я відчув надію в її питанні.

– Це наше найперше завдання, – і це була правда.

– Це прекрасно, – ледь чутно вона зітхнула із полегшенням.

– А як твоя робота, мамо?

– Без змін, як і останні двадцять з гаком років…

Близько хвилини триває розмова про роботу.

– Як Сашко? – мама ніколи не забувала спитати про друга, він був для неї рідним.

– Та як завжди. Ніяк не може визначитися з дівчатами, – я хіхікнув із слів.

– Бідний Сашко, хай приїжджає в Україну, тут кращі дівчата.

– Важко не погодитися, – мій голос прозвучав дещо зі смутком, я сам здивувався.

Це відчула й мама. Вона ледь чутно видихнула і знову заговорила:

– А ти як? – це питання насправді стосувалося іншої теми, болісної для нас.

І як у дослідженні про ідеальну розмову, десять секунд триває глибокодумне мовчання між співрозмовниками.

– Усе гаразд, мам.

– Як завжди…

Сьогодні розмова не тривала дев’ять з половиною хвилин. Вона закінчилася доволі важко. Щось не давало мені спокою, я вимкнув дзвінок і ще секунд двадцять дивився на мамину фотографію в телефоні. Скільки я не був удома?

У напівтемряві кімнати, яка залилася теплим світлом від вогнища, я залишався один. Куля так само дивилася на мене. Її темне віконце не давало мені спокою. Розмова з мамою принесла лише смуток. Я відчував її втому від самого життя, рабської праці та болю за власним сином. І мені хотілося підібрати правильні слова для заспокоєння, але я їх не мав.