Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 5

Для маленького хлопчика небо не було чимось простим, знав-бо, що під шаром хмар на відстані в тисячі кілометрів є ще більший, безмежний світ. Він сповнений таємниць і незрозумілих явищ, які не можна пізнати сповна. Два різні світи – космічний і земний. Хлопця так вабив той простір. Йому невимовно кортіло зазирнути під ковдру, що накриває Землю. Поглянути на той космос, що притягує багатьох людей. І, як кожен, він задумувався: як у такому гігантському світі вони можуть існувати самі? Невже тільки на їхній планеті можливе життя? І чому саме на їхній? Чому не на Марсі? Венері? Сатурні? Як так сталося, що саме тут вони почали свій шлях еволюції?

– Татку, татку, а чи є життя на інших планетах?

Маленький хлопчик сидів, обхопивши долоньками коліна, аби тримати ноги підтягнутими до себе. Поклавши підборіддя на коліна, він захоплено дивився у нічне небо, вкрите зірками. У такі моменти йому здавалося, що досить просто простягнути руку, аби торкнутися сяючої цятки. Поряд із ним сидів, приставивши до очей бінокля, його батько.

– У нашій Сонячній системі не знаю, а от десь там, дуже далеко від нас, може, і є.

– А чому у нас є життя, а на інших планетах немає?

Син уважно подивився на батька, який нарешті відклав бінокль і перевів погляд на нього. Зелені очі променилися м’якістю й теплотою, а губи вигнулися в усмішці.

– Чому на них не з’явилися інопланетяни, такі зелені, довгі, з величезними чорними очима на всю голову… – хлопчик захоплено переповідав свої враження від фільмів, які вряди-годи дозволяв йому дивитися під власним наглядом батько.

– Це тільки у фільмах таке може бути, точно невідомо, які ці… інші живі організми, – батько всміхнувся від наївності сина. – Розумієш, ми щасливчики. Того дня, коли на планеті зародилося життя, Фортуна була на нашому боці. Занадто ідеально всі обставини склалися.

– Які? – очі Андрія засвітилися цікавістю, він із надією подивився на батька.

– Тобі буде трішки важко збагнути…

– Я дуже розумний, усе зрозумію, – малий не відступався.

– Гаразд, я спробую пояснити доступно, – зітхнув батько. – Сонце і Місяць – це небесні тіла, які всі знають. Хтось із них відповідає за нічну пору, а хтось – за денну. Ми без Сонця не можемо жити, бо його вогняна куля зігріває землю, дає рослинам енергію росту… Це як вогнище: наблизишся надто до полум’я – воно обпече тебе чи й спалить ущент, а далеко відійдеш – уже не так відчуватимеш його тепло й у негоду замерзнеш. Так само з нашим Сонцем: якби ми були ближче до нього, нашу поверхню засипав би попіл, і на ній нічого не росло б, як на Венері чи Меркурії; якби ж занадто далеко – усе вкривала би крига і панував би добрячий холод, як на Урані чи Юпітері. Ми розташовані на ідеальній відстані від Сонця, на такій, що приносить нам лише користь. Це зрозуміло?

– Так, – закивав головою хлопчик.

– Чудово, а тепер трішки складна частина. Он бачиш, – батько показав пальцем на небо. – Ось там міститься наш земний щит, або іншими словами – атмосфера. Вона захищає нас від радіації, космічного сміття й інших небезпек. Атмосфера не складається з якогось міцного металу, як ти можеш подумати, згадавши щити з фільмів. Ні, вона складається із газів, які насичують її. Вона відповідає і за фотосинтез, і за біологічний цикл багатьох рослин, тварин, коливання температури, зміни пір року… Цього б не було за іншого складу газів, як-от на Марсі чи Венері, Меркурії. Ці планети теж би були придатні до життя, якби мали таку саму атмосферу, що й у нас, та лежали б на безпечнішій відстані від Сонця. Проміння, що пронизує шари атмосфери, не перетворює газ на отруту, як на тих планетах.

Син захоплено слухав батька, який і сам не мав бажання припиняти розповідь. Батько і син дивилися на небо, де світлим серпиком висів Місяць.

– Наш маленький друг Місяць – це супутник Землі. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про гравітацію? Отож гравітаційне поле Місяця, за допомогою, звісно, Сонця, створює приливні сили. І, за однією теорією, життя зародилося саме в регіоні, що зазнавало особливої дії припливів. Інша гіпотеза припускає, що припливи могли створити умови для перетворення морських істот на перших земних тварин. Скажи мені, Андрійку, яке явище спостерігаємо ми щодня?

– Як дід свариться із сусідкою? – невпевнено перепитав хлопець.

– Твоя правда, – засміявся батько. – Але я зараз не про це. Ми спостерігаємо зміну дня і ночі. Тобто наше чудове обертання навколо Сонця. Ми маємо певну траєкторію, швидкість і відстань. Наше розташування призводить до того, що йде рівномірна зміна дня і ночі, пір року. Якби такого не було, то одну частину землі поглинув би лід, а другу – просто спопелило би сонячне проміння. А подивися на нас? Ми ж із тобою такі хвацькі хлопці! За мною в юності стільки дівчат бігало…

– Тату, ти так швидко змінюєш тему чи ця інформація стосується нашої розмови? – хлопець глипнув на батька з-під лоба.

– Стосується, – чоловік дістав невеликий камінчик із кишені й закинув його далеко за дах. – Чому він упав?

– Сила тяжіння.

– Саме так. Без неї ми б такими не були. Щоб ступити крок на Юпітері, ти повинен важити приблизно сто п’ятдесят кілограмів, бо там неймовірно потужна гравітація. А наша сила тяжіння, гравітація, робить нас такими, які ми є, вона не шкодить нам, ми в гармонії з нею. Хоча, можливо, іншим інопланетним расам ми здавалися би потворами.

– А вони нам! – засміявся хлопець.

– Саме так, малий. Є ще одна ознака унікальності нашої планети. Ми маємо магнітне поле. Без такого захисту нас уже б давно підсмажили сонячні промені та зруйнували космічні шторми. Це вже я скільки ознак назвав?

– П’ять!

– Ага. Я вже згадував про клімат? У нас є й найхолодніші, й найспекотніші зони. Проте загалом помірний клімат. Це чудово. І, можливо, через перелічені вище причини. Крім того, як я вже казав, те, що ми розташовані на оптимальній відстані від Сонця, забезпечує нас водою, яка підтримує життя на планеті. Усі ці елементи неабияк важливі для нашого існування. Ти знаєш, що таке фотосинтез?

– Так.

– Справді? – батько здивовано подивився на сина. – Ти ба… Невже ти у мене такий дорослий?

– Тату, ти мені зовсім нещодавно про нього розповідав. Пам’ятаєш, я якось запитував про зелений колір! – обурено взявся пояснювати хлопець.

– Уже зовсім безпам’ятний стаю…

– То що там про фотосинтез?

– Фотосинтез дає нам зелений колір. Це означає, що сонячні промені, вуглекислий газ і вода перетворюються на рослинну їжу. Такий процес створює основу життя на планеті. За однією теорією, життя на планеті могло стати пурпуровим, якби мікроби використовували б замість хлорофілу інші молекули, і ніхто не знає, як би це відбилося на процесі формування життя. А все завдяки тому, що під час створення наша планета опинилася на потрібній відстані від Сонця. Саме з тієї причини її атмосфера настільки унікальна, що ми можемо бачити блискавки – електричні заряди, які сприяють формуванню амінокислоти і цукру, що також впливають на наше життя…

Батько звів погляд на небо. Так само зробив і син. У повітрі повисла мовчанка, кожен обмірковував неймовірність сказаного і почутого.

– Знаєш, сину, ми могли б і не існувати.

– Я про це думаю… – тихо відповів син.

– Наш світ зберігає хитку рівновагу. Нам просто дуже пощастило (я це повторюватиму все життя). Було б хоч якесь число: відстань, кількість газів у атмосфері, гравітація, час… Якби хоч одне із цього переліку було трішки не таким, як є, то й нас, можливо б, не існувало.

– Невже світ такий крихкий?! – злякано перепитав хлопчик, не відводячи погляду від неба.

– Не крихкий, а унікальний. Ми щасливці, адже нас могло й не бути тут. Кожна частинка доповнює іншу, створюючи унікальну, досконалу систему, що породжує життя. Розумієш, усе пов’язано між собою. Кожен елемент нашої планети – це механізм, тож якщо щось піде не так, наш світ зникне. І люди… Вони також важлива деталь. І щороку стають дедалі важливішими.

– То від нас залежить життя на планеті? – світлі очі хлопчика спалахнули, він дивився на батька чи то з подивом, чи то із жахом.

– Залежить, але ми не завжди намагаємося працювати задля його блага, – зітхнув чоловік і сумно глянув на сина. – Ти ще надто малий, аби це зрозуміти.

Батько пригорнув до себе розчарованого сина, який, хоч і дізнався відповіді на свої запитання, лишився незадоволений закінченням розмови. Він хотів усе зрозуміти, але чомусь не міг… І це його нервувало.