Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 12

Я нарешті відчував спокій, але й провину водночас. Це була не помилка інженера, і життя не підвело мене, просто хтось захотів мені нашкодити. Йшлося про гру інших людей, а не про помилку всесвіту. Я радів і слухав докори сумління, яке осуджувало мене за такі думки. Увесь час я картав себе, що десь припустився помилки. Можливо, у виборі дружини – вона не так ідеально мені підходила, тож доля просто відібрала її у мене… І раптом усе стало на свої місця. Це було чимось новеньким. Мимовільна відраза, яка розчинилася так швидко, що не залишила на мені свій слід.

До реальності мене повернув пронизливий вітер – я оговтався й подався до машини. Мені хотілося залагодити всі справи впродовж обідньої перерви, тож я вирішив пожертвувати їжею заради візиту в минуле. Підійшовши до машини, я перевірив колеса, гальма, рівень мастила… Усе було чудово.

Я завів машину і поїхав у бік промислової частини міста. Стискаючи міцніше кермо, я почав перебирати у пам’яті факти з дуже далекого минулого. Моє знайомство з Адамом зав’язалося ще на початковому етапі діяльності компанії, тоді, коли я набирав штат працівників. У своїй справі Адам був чудовим фахівцем – обрав правильний шлях. Здавалося, він мені підходить, ми можемо стати чудовими друзями. Нейсклі прямував до абсолюту, ідеального життя, мав чудові якості й умів їх застосовувати. Ми нібито рухалися з ним в одному напрямку. Талановитий, він, безперечно, завжди прагнув більшого, і я міг дати йому це. Я захоплювався ним і водночас…

Він був більше ніж професіонал. Щось було у ньому… Він відчував кожну справу, ішов проти логіки і вигравав. Любив ризик. Бачив те, що не помічали інші. І була в цьому якась магія. Адам досягав усього легко, крок за кроком торуючи шлях до вершини успіху. Справи він закривав у рекордно короткий час, колектив його обожнював. І попри те, що йому було далеко до ідеального голосу, постави, шарму… він усім подобався. Я не розумів, чому люди тягнуться до нього, а йому так легко вдається завойовувати їхню довіру, вливатися у будь-яке товариство.

Я дивився на нього і не міг розгадати секрет його успіху. Він жив за іншими формулами, правилами та законами, ніж я, але ж мої більш довершені й універсальні! Я взяв їх не з неба, а після довгих вимірювань, обрахунків, аналізу літератури та власне людей. Мої формули, створені самою природою та всесвітом, ідеально підходили для життя, але відрізнялися від його принципів. Мій аналіз його життя не приводив до якогось одного висновку. Воно навіть не піддавалося логіці, вибивалося з того, що я бачив навкруги, та нагадувало суцільний хаос.

Мене це нервувало. Я так довго йшов до цього, аж тут хтось показує, що він живе зовсім інакше і досягає того самого, що й я? Ні… Це було зовсім неправильно. Вперше за життя я відчував заздрість… Я відчував ненависть… Я тримався, намагався реагувати стримано. Кожен живе так, як йому подобається, тож не варто вважати, що тільки я маю рацію. Але… Я все ж таки маю рацію щодо багатьох речей!

Я тримався, але недовго. Після нового тріумфу Адам отримав майже все, чого так довго досягав я (Сашко навіть запропонував зробити його партнером, майже співвласником, дати змогу на рівні керувати компанією…), ще й почав вибудовувати стосунки з дівчиною, яка ідеально підходила йому, навіть краще, ніж моя дружина мені… Я не витримав. І мій терпець увірвався саме тієї миті, коли Адам почав припускатися однієї помилки за іншою у своїй кар’єрі. І це прикрило мою ненависть, дало мотив. Адже в нашій країні для юриста найважливішою є його репутація. Адам же порушив це правило, очорнив свою репутацію. Тоді про це знав тільки я. Тому вигнав його. Проте не викрив повністю, не осоромив перед іншими. Залишив усі проблеми за зачиненими дверима. Так Адам не втратив ліцензію, але надто наблизився до цього. Його шанс для реалізації став мінімальний. Я почувався задоволеним зовсім трохи – доки не озвалася совість. Мені довелося добряче попрацювати, щоби хоч на дещицю зменшити муки сумління. Чи був я монстром? У такому сенсі – так.

Я жив, стерши Адама з пам’яті, ніби ніколи його не знав. Тепер же минуле протягнуло свою кістляву руку і торкнулося до мого плеча. Я потилицею відчув його прохолодний подих, відчув, як усередині мене все стискається, стає важко дихати. Що я маю сказати йому під час зустрічі? І як він поставиться до мене? Навіщо йому знадобилося так жорстоко жартувати зі мною? Помста? Може, й так, саме вона.

Цікавості не стало відтоді, як я дізнався, хто надіслав записку. Тепер її місце займало щось інше, щось, ніколи досі ще не відчуте… Хай як важко було мені зізнатися, але я відчував страх і невпевненість… А ще каяття. Хотілося… перепросити, чи щось на кшталт цього. Минуле повільно зав’язувало на моїй шиї петлю із цеглою на кінці.

Я спробував відмахнутися від думок, що ятрили душу, і зосередитися на дорозі. Краєвид за вікном вражав. Основна частина міста вирізнялася витонченою, історично цінною архітектурою. Здавалося, будинки залишилися в такому самому чудовому стані, як на момент їхнього зведення. Можна було тільки здогадуватися, до якого століття належать ці фасади та неймовірні скульптури, що їх прикрашають. Скрізь було неймовірно чисто та охайно, але що далі я наближався до промислового району міста, то більш очевидним ставав контраст із раніше побаченим. Насамперед будинки. Тепер вони мали грубу форму, а колір – темний, ніби сірим шаром упав на них дим, що клубочився над заводами. Навіть люди тут були інакші. Нужда читалася з їхнього дешевого одягу, виснажених облич.

Я скинув швидкість автомобіля, бо люди переходили дорогу, де їм заманеться (вони дивилися на мою машину з якоюсь злістю, дехто – з подивом), а маленькі діти безпечно гралися на тротуарі, зовсім не переймаючись, що їхній м’яч покотиться на проїжджу частину. Через кілька кварталів я все-таки опинився на потрібній вулиці, що вела до одного із заводів.

Це підприємство спеціалізувалося на виготовленні кухонних меблів з натуральної деревини. Адам обіймав тут посаду консультанта. Попри невеликий оклад, це було краще, аніж працювати офіціантом чи прибиральником.

Мені довелося докласти певних зусиль, аби зустрітися з директором заводу – невеликого зросту чоловіком, не зовсім упевненим у собі. Мені, у моєму дорогому костюмі, було ніяково стояти біля цього чоловіка у светрі ручної в’язки та штанях із дешевого сукна. Директор мав карі очі, сиве волосся та грубуваті руки із мозолями та темними цятками, що виказували поважний вік. І знову ці лінії… Відчепіться!

– Містере Коваленко, – низьким і хрипким голосом промовив чоловік. – Перепрошую, що змусив вас чекати. Якби мені сказали, що саме ви прийшли до мене, я б одразу вас прийняв.

– Я дуже вдячний за таке ставлення, – ґречно відповів я.

– Це вияв поваги до такого чудового юриста, як ви, – усміхнувся директор. – Що привело вас до нас? Невже хтось позивається на мою компанію?

Директор знову всміхнувся, намагаючись замаскувати жартом свої хвилювання. Ми розмовляли в його кабінеті, де, через погану шумоізоляцію, було добре чути нібито віддалені, проте достатньо гучні звуки роботи станків, перегукування працівників чи рух вантажних машин. Здавалося, що весь отой гамір вирує просто за вхідними дверима.

– Хочу вас заспокоїти: ніхто не позивався на вашу компанію, – кутики губ сіпнулися в усмішці. – Я завітав до вас з особистого питання.

– Допоможу, чим зможу.

– Я знаю, що у вас працює один чоловік. Його ім’я Адам Нейсклі, – на цих словах обличчя директора стало зовсім сумним, він опустив погляд на свої руки, і це вкрай збентежило мене. – З ним щось сталося?

– Адам Нейсклі більше у нас не працює, – відповів директор і підняв погляд на мене.

– Не працює? – здивовано перепитав я, але відразу опанував себе (хоч мій голос не підвищився поза межі дозволеного та не виказував емоцій, я більш пильно почав ставитися до кожного слова мого співрозмовника). – Тоді чи не знаєте ви, де його знайти? У мене до нього невідкладна справа, сер.

– Боюся, що це неможливо, – кожне слово давалося чоловікові важко. Він зітхнув і ледве витиснув із себе: – Адам цієї ночі скоїв самогубство.

Мені перехопило подих. Я дивився на директора і просто не вірив у щойно почуте: тільки позавчора Адам надсилав мені записку, а вже сьогодні – його немає серед живих. Не смуток опанував мене, і не горе, а щось зовсім інше. Я відчув, ніби всередині гостре лезо черкнуло по серцю, й розгублено тупився у сивочолого директора, уперше за життя не знаходячи потрібних слів. Ми мовчки просиділи якусь мить, поки директор не заговорив сам.

– Він затримався на роботі до пізньої години. Адам був чудовим працівником. У нас із ним ніколи не виникало проблем, – почав пояснювати він, сприйнявши мовчання гостя за шок. – Відданий працівник. Розумний і талановитий. Попри його постійну понурість, я знав, що насправді він чудова людина. Ми з ним працювали майже три роки. Я навіть не підозрював, що його щось гнітить.

– Гнітить? – зронив я.

– Так… Він залишив записку…

На ці слова озвалася кожна клітинка мого тіла. Я міцніше стиснув поручні крісла, сподіваючись, що в записці не йдеться про мене, бо відчував свою вину так, наче власною рукою вбив Адама…

– У ній було написано, що він більше не має сил боротися. Цей світ його гнітить.

– Чи можна оглянути його кабінет? Звісно, якщо полісмени…

– Можна, – кивнув директор. – Полісмени надовго тут не затрималися. Це ж лише самогубство, а не вбивство.

Чоловік піднявся з місця і рушив до виходу з кабінету. Я, підвівшись і поправивши пальто, попрямував слідом. Ми йшли коридорами заводу, а шум поза кабінетом здавався ще гучнішим, просто нестерпним. Якимось дивом це йшло мені на користь – принаймні трохи глушило думки.

Кабінет Адама був у найбільш шумній частині підприємства, біля цеху з обробітку дерева. Невелика комірчина без вікон і кондиціонера. На підлозі валялися книги та старі газети невідомої дати публікації. У кутку стояв робочий стіл із розкиданим канцелярським приладдям, кактусом у жовтому горщику і магічною кулею чорного кольору. Я добре пам’ятав її. Адам полюбляв гратися тією кулею: він ставив їй запитання щодо справи, а потім сміявся з відповіді, яку вона видавала. Ще один камінь у душу. На стінах висіли вирізки із журналів і газет, здебільшого про когось із зірок. У кімнаті витав дивний аромат – свіжий і чомусь дивно знайомий. Окрім кулі, більше нічого не вказувало на мій зв’язок із Адамом. Чи не так. Краще сказати, на мій зв’язок із його самогубством.

Я підійшов до столу. Якась невідома сила змушувала мене взяти кулю до рук (може, хотілося згадати минуле, коли ми сміялися з її кумедних відповідей). Тому я дістав із кишені пальта акуратно складену в рівний квадрат білосніжну хустинку, розгорнув її на долоні й узяв кулю до рук. Я так прикипів очима до круглого отвору, що бачив у склі власне бліде відображення. У голові вирувало багато думок, але одна була найбільш настирливою: «Чи винен я в його самогубстві?»

Я вдивлявся в отвір, ніби на своє німе запитання чекав жаданої відповіді «ні». Серце билося, неначе перед першим судом. Нічого не відбувалося. Та й на що я сподівався? Може, куля зламалася? Я підібгав губи й уже намірився поставити її на місце, аж раптом за склом щось почало рухатися. Я затамував подих, споглядаючи, як у чорній рідині спливають бліді букви:

Без сумнівів.

Я завмер, нажахано туплячись у букви, аж доки мій холодний розум не запрацював знову, щоби все мені пояснити, – у рідині світився стандартний напис, який мають усі кулі цього виробництва. Таке пояснення здалося мені приємним, тому я трішки розслабився. Утім повністю притлумити неприємні відчуття не вдавалося, і я заходився переконувати себе, що це просто випадковість, що отакі магічні кулі зовсім не магічні та діють за принципом імовірності. Моє раціо почало так послужливо наводити факти, що йдеться про випадковість, що я всміхнувся власним хвилюванням і вже хотів поставити магічну кулю на стіл, коли сталося вже зовсім непояснюване. Напис зник, а натомість з’явився інший:

Ти недостатньо ідеальний для цього.

Це була фраза, яку я геть не очікував побачити. Ошелешений, я знову й знову перечитував її по букві, доки ті не зникли. Я не знав, як реагувати: фраза, яка щойно зникла, належала мені самому. Це було останнє, що я сказав Адамові під час звільнення.

– Його улюблена куля, – усміхнувся директор і підійшов ближче (я швидко почепив на своє обличчя вираз незворушності). – Він полюбляв бавитися нею.

– У нього було чудове почуття гумору, – у голосі не вчувалися емоції, що привернули б увагу директора, зате зберігалися звичні паузи в 0,48 секунди.

– Так… – чоловік здивовано глянув на мене. – А ще він був чудовим працівником. Нам із ним пощастило.

– Це правда. Він найкращий. Дякую, що показали його кабінет. Перепрошую, але мені треба йти…

– Чому ви не надали йому характеристики, містере Коваленко? – запитання наздогнало мене на порозі кабінету. – Якою була причина його звільнення? Я розумію, що це не моя справа, але… Я бачив, у якому стані він прийшов на цю посаду. І скажу більше, я відчував, як він не хотів її обіймати…

– Ви повинні мене зрозуміти, – я повільно повернувся та підійшов до чоловіка із незмінно спокійним виразом на обличчі, – як керівник керівника. Іноді ми маємо ухвалювати непрості рішення задля добробуту нашої справи. Хай які б ці рішення не були складні… Я мусив його звільнити, хоч і визнаю, що він був найкращий.

– Дякую… – голос директора затремтів. – Дякую, що відповіли на моє запитання.

Я нічого не сказав, лише легким кивком голови показавши, що приймаю його вибачення. Мені не хотілося говорити щось погане про Адама. Це тільки між нами. Директор був занадто вражений втратою цінного працівника, щоби ставити ще якісь запитання. Чоловік попрямував до виходу, минаючи мене, а я терпляче чекав, коли залишуся в кабінеті сам.

– Містере Блублері, чи можу я взяти кулю на згадку?

– Що? – здивовано перепитав директор. – Кулю?

– Так. Я… – намагався дібрати слова, щоби переконливо висловити емоції, яких не відчував.

Я нібито розгублено втупився у підлогу, затримавши руку на півдорозі до губ (як часто я торкався кінчиками пальців до нижньої губи і повільно по ній водив, обмірковуючи щось). Ось і зараз я майже зробив цей жест, але вчасно себе зупинив. Містер Блублері сумно всміхнувся і надривно відповів:

– Звісно, містере Коваленко.

– Справді? – я швидко перевів здивований погляд на директора, не розуміючи, чому так легко все вдалося.

– Так, – містер Блублері підступив до мене і приязно поклав руку на моє плече.

– Вельми вдячний вам, – я спрямував ошелешений погляд на директорову руку на моєму плечі та здивувався ще більше, коли чоловік поплескав мене нею по плечі.

Через двадцять хвилин я їхав у власному авто, а поряд, на пасажирському кріслі, лежала куля. Упродовж дороги я тільки те й робив, що кидав на неї погляди, ніби очікуючи, коли та покаже ще якісь слова. Проте отвір залишався порожнім, а у склі відбивалося небо.

Я прокручував у голові все, що сталося зі мною за ці два дні, – хотів розкласти по поличках. Адам надіслав мені передсмертну записку, зачепив за живе, хоча знав, що я з’ясую ім’я відправника. Він також знав, що я вийду на нього, але відсоток того, що навідаюся, був зовсім незначним. Тоді на що Адам сподівався? На мої людські почуття і дещицю цікавості? Чи, можливо, йдеться про спробу завдати мені болю через акцент на моїй причетності до його вбивства. Так би й було, так майже і є, а проте… є ще дещо. Ці ранкові новини з поліції. Мою сім’ю було навмисно вбито, і камери спостереження на СТО показали людину, мені знайому… До мене це дійшло. Це був він… Адам. У відділку я не відразу його впізнав, але сьогоднішній день змусив мене пригадати це обличчя.

Отже, Адам був ще й хорошим механіком. Чорт, він не перестає мене дивувати. Улаштувати вбивство моїх 33 %! Але навіщо? Якщо заради помсти, тоді нехай, у таке я б ще повірив. Однак це ж Адам, і хай як я не ставився до нього, але був певен: він цього не робив. У нього були чудові стосунки з моєю дру… дружиною.

Після візиту на фабрику запитань мало би зменшитися, але натомість побільшало. Адам не був тією людиною, яка здатна на помсту, вбивство та самогубство. Хоча… може, я й помиляюся. У хвилини слабкості та розчарування людина здатна на будь-які вчинки. Наскільки ж потрібно опуститися на життєве дно, щоби наважитися на самогубство? Наскільки? Мій погляд знову ковзнув по кулі, а совість почала нашіптувати не найкращі слова. Він упав на дно життя, і це я підвів його до краю, поклав руку на плече і штовхнув униз. Він летів і впав через мене. Невже я такий поганий? Невже й справді вся вина на мені? Я підштовхнув людину до найгірших гріхів. Змусив мучитися в цьому світі. Та ні. Ні. Ми самі ухвалюємо рішення, що стосуються нашого життя, тож якщо нас кидають на дно, ми повинні вибратися з ями, чого б це не вартувало.

Я їхав назад до офісу. Увага на дорогу та класична музика, що лагідно лилася з динаміків, розслабляючи мене, вимели з голови всі думки. Проте ненадовго.

Я завернув на стоянку та заглушив машину. У салоні запала тиша, але я не поспішав виходити. Мене щось утримувало на місці. І те щось, отой тягар, лежить поряд. Куля, що, здавалося, стежить за мною. Вона мала відбиток Адама і занадто багато спогадів.

І хай би як я намагався виправдатися, але… Ми відповідаємо за свої рішення, а ті деколи пов’язані з кимось іще. Коли маєш владу, мусиш визнавати, що твої рішення не завжди правильні. Мусиш розуміти, що в кожній дії людина керується власними амбіціями і думає передусім про себе. Влада п’янить і позбавляє розсудливості. Я оступився. У цьому була й моя вина. Частково. Частково, бо знову ж таки, ми самі обираємо власний шлях.

– Це було його рішення, Андрію. Тільки його. Він сам обрав шлях – обірвати життя. Проте й моя провина є в цьому. Мені не потрібно було забувати, що я відповідаю за наслідки своїх рішень… – я проговорив це все у дзеркало заднього огляду (мої блакитні очі здавалися такими неймовірно яскравими та глибокими, ніби я говорив до власного серця), подивився на кулю й зовсім тихо додав: – Адаме, якби ти знав, як мені жаль. Але тобі від цього краще не стане… Пробач.