Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 20

Двері завжди відчиняються. Просто не завжди ведуть до виходу. Деколи це просто двері в туалет.

І перед тобою теж відчиняться двері. Вони відродяться з тих чорних крупинок попелу, якими вкрите твоє королівство. Хоч вітру і немає, але вихор підніметься, складаючи крупинку до крупинки. Такі чорні, здавалося, вогонь ще жевріє в них. Поглянь на цю красу. Усі відповіді вже давно за цими дверима. Тобі потрібно просто їх відчинити.

Уже нíчого втрачати, і безнадія проганяє страх і сумніви. Ти піднімаєшся на ноги, забуваєш про корону, яку лишив у тронному залі. Двері відчиняються, вони запрошують тебе у новий світ. Світло проникає у Королівство, осліплює тебе. Усе потрібно залишити на порозі. У новий світ слід входити без ноші, привілеїв та грошей. Тут потрібний лише ти, аж ніяк не твої досягнення та статус.

Прикривши рукою очі, ти робиш крок у новий світ. Так правильно. Потрібно ж рухатися вперед. Знаєш, не варто боятися страху, адже у відчаї ми коїмо ще більші помилки. Саме він штовхає нас на неправильні шляхи, руйнує життя та змушує робити дурниці. Відчай був у твоїй душі тоді, коли страх повністю її покинув.

І крок… Заплющені очі. Новий світ.

Безкраї простори вимощені білосніжним мармуром. Усе сяяло незвичною чистотою. Ти відчув, що потрапив у правильне місце. Воно було максимально схожим на тронний зал, який ти так любив. Білосніжні сходи попереду вели кудись угору. Тепер там твій трон?

Один лиш крок. Надія. Ти відчув, як ногою провалюєшся кудись униз. Мармур почав руйнуватися, його покривали тріщини, а сходи чорніли. Усе тіло потягнулося вниз, ти з жахом в очах намагався схопитися рукою за виступ мармуру. Проте не зміг. І чорна безодня прийняла тебе у свої обійми.

Ти летів, та не кричав. Дивився туди, звідки щойно впав, ще світлий проблиск долинав до твого зору. Проводжав останнім поглядом те світло, що вже ніколи не побачиш. Ти сам себе підвів до цієї темноти.

Прийняти так легко свою кару? Це сміливо. Ти не боровся, а лиш летів. Розслабився. Як це можна уявити собі?! Ти просто взяв і розслабився?!

У тобі було відчуття легкості. Відповідальність, сумніви, клопоти – залишилися десь там, у іншому світі. Невідомість не лякала, а лиш манила. Мов позбувся усього, що тягарем лежало на серці. Контроль зник. Невже так важко було його відпустити? Заради чого піддаватися йому? Сам увігнав у ці кайдани…

Удар. Пил піднявся від нього. Здавалося, мало би бути боляче, але ти продовжував лежати. Не так важливо. Здавалося, що провалився у цілковиту темряву, але зрозумів, що просто заплющив очі і затулив вуха. Не хотілося дізнаватися, куди потрапив? Лиш сильніше стиснув повіки та надавив руками на вуха. Тиша… Краще не знати, де ти, ніж почати боротися? Доведеться. Просто доведеться.

Ти повільно почав розплющувати очі, звикаючи до світла. Воно було ледь помітним, неначе приміщення освітлювали невеликі лампи. Ніжний жовтий колір осявав стіни. Не так усе й страшно, хоча ти продовжував дивитися вгору і не хотів опускати погляд на все навколишнє.

Зовсім обережно, повільно, міліметр за міліметром ти почав забирати руки від вух. Спочатку тиша, потім невеликий шум, аж раптом крики заполонили твою голову, і ти відразу повернув руки до вух. Нестримно чути, як жертви кричать в агонії. Попри все ти не заплющив очі. Лежав і дивився в одну точку.

Може, це сон? Може, жахіття? Невідомо. Тебе ніхто не торкається, не гукає, нема нікому діла до ще однієї людини. Хоча це найглибша частина цього місця. Ти впав майже на самісіньке дно, хоча це дивно, бо яма майже заповнена.

Скільки минуло часу? Хвилина? Секунда? Година? Місяць? Чи, може, рік? Та скільки б не минуло, ти все одно встанеш. Забереш руки від вух. Спочатку буде важко. Ці крики агонії заполонять твій розум, вони проникнуть у найвіддаленіший куточок розуму та торкнуться нервів. Вони зіграють на них мелодію, а потім натягнуть до межі. Ти фізично це відчуєш. Не зможеш розібрати голосів. Здається, струна от-от порветься. Вона натягнута до краю. Лише ще один акорд.

Аж раптом ти пропустиш це. І крики стануть рідними. У них пізнаєш ти слова. Зовсім не чужі, а рідні. Здається, вони говорять однією мовою. Ти чуєш… Ти чуєш, наче вони звуть тебе, кличуть. І це не звучить страшно чи якось неприродно…

Крок. Здається, ти знаєш, куди рухатися. Ще один крок. Ти йдеш на їхній поклик. Крок. Не боїшся, вони підказують, де вихід. Крок. Щось захрустіло під ногами, але ти не опустив погляд. Ще один крок. Ти простягаєш руку вперед, хоч мало що бачиш. І ще один крок. Рівне дихання і жодного страху, вони не можуть тобі зашкодити. Крок. Пальці торкаються ручки, прохолодна сталь, хоч навколо спека. Зупинився. Рукою сильніше взявся за ручку. Незважаючи на попередній досвід, ти упевнений, що вони приведуть тебе у правильне місце. Ти не встиг натиснути на ручку. Двері почали розчинятися, а приміщення навколо тебе – змінюватися.

Ти опинився у черзі. Попереду тебе стояла людина, так само, як і позаду. Тобі не хотілося дивитися у їхні лиця. Точно був упевнений, що потрібно стояти у черзі. Ти уникав цього, але не втримався та подивився. На блідому обличчі жінки, що стояла позаду тебе, не було ніяких емоцій. Вона бездумно дивилась кудись попереду себе. Здавалося, ти знав її…

Раптом ти глянув, хто стоїть позаду неї, – ти знав цього чоловіка… Ти знову встав у чергу та вирішив дивитися лише попереду себе. Так буде простіше. Опустивши погляд на землю, ти подумав, що був тут. Піднявши очі на стелю, яка не мала кінця, – відчув щось знайоме. Ти був тут, можливо, колись давно. Земля опустіла від пожеж, а стеля давно зникла, щоб люди вірили, що десь там є вихід.

Ти вже не боявся і піднімав погляд. Оглядав кожен камінчик, кожну крупинку, намагався упіймати момент, коли побачиш хоч щось на горизонті. Проте нічого не відбувалося. Аж раптом ти зрозумів, що минуло вже чимало часу, а ви залишилися стояти на місці. Ти поглянув на сусідку позаду, але вона так само дивилась попереду себе. Ніякого руху.

Завагався. Почав обмірковувати: а що ж далі? Скільки ще вони стоятимуть? Ти виглянув із черги, щоб зрозуміти, наскільки вона довга, але не зміг побачити ані її початку, ані кінця. Ти встав на місце і задумався. Минуло ще трохи часу, але нічого не змінилося.

Ти повернувся до сусідки і хотів було щось у неї спитати, але помітив, що її нема. Повернувся до сусіда попереду – він теж зник. Навколо ні душі. А ти стояв знову перед дверима. Вони були величними, просто прекрасними. Ледь чутна ніжна мелодія долинала до тебе. Біля дверей виникли темні стражі в обладунках.

Повір, не ти повинен їх відкривати. Вони такі важкі, що жодна смертна людина не зможе їх відчинити. Стражі навіть не поглянули на тебе. Вони повільно почали відсувати двері, щоб пропустити далі.

Ніжна мелодія сьогодні грає лише для тебе.