Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 13

Найскладніше в цьому світі – час. Його не можна повернути, зупинити чи змінити. Його завжди мало і ніколи не буває багато. «Скільки б я міг устигнути» – завжди виникає наприкінці, із розумінням, що не зробив багато з того, що здатне змінити майбутнє.

Час не можна побачити, він залишається в закапелках пам’яті як знак про прожите життя. Адже мить для когось може бути короткою, а для когось – безмежно довгою. Змінити плин життя, обертання всесвіту можна швидше за мить, але побачити – ніколи, бо смерть швидша за все.

Тому я й прийшов до тебе. Ти б не пізнав ціну часу, якби не сидів на піску, серед крупинок, наповнених твоїми спогадами. Хвилинами раніше ти споглядав, як палало збудоване тобою королівство. Те, що ти плекав роками чи навіть століттями, згоріло за кілька митей. Язики полум’я жадібно лизали будівлі, пожираючи твої старання, перетворюючи їх на попіл, а той – на крупинки чорного піску, що зберігав у собі твої спогади.

Усе, що ти так дбайливо споруджував, продумував до дрібниць, покладаючи роки життя, було поховано неймовірно швидко. Та швидкість знецінювала кожну вкладену в твою роботу годину. Вона зрівняла із землею твою працю.

Це було занадто легко для мене, хоча й здавалося, що я згаяв на свій план надто багато часу. Дивися, все, що ти так довго вибудовував, убив вогонь, який я так довго зігрівав. Ми обидва довго йшли до мети, і обидва так швидко стали свідками його провалу й успіху. І в цьому є свій шарм і горе. Усе сталося так швидко, що я не втамував спраги, а ти не усвідомив помилки. Ми обидва помилились і не навчилися, пішли шукати інший шлях, забувши про те, що час усе розставить по місцях: моя б жага втамувалася, а ти би знову взявся за будівництво міста з чорних крупинок.

Але ж ні. Час минув, залишивши шрами, згаслі надії та зерно уроку, яке для нас із тобою проросло так пізно. Адже я прийшов зруйнувати і зруйнував, а ти, понівечений болем, дивився на це й не міг зупинити. За мною тоді була сила, а за тобою – сліпота, самовпевненість, яка росла століттями і розцвіла так невчасно.

Я хочу, щоб ми зараз разом прокрутили той момент, коли королівство палахкотіло. Думаю, ми обидва дозріли до того, щоби без болю та презирства повернутися в той момент.

Пам’ятаєш іскру, яка перша впала на підлогу? Адже не я запалив її, а ти. Я лише підніс її до тебе, а ти відкинув, хлюпнувши презирством. Проте чи міг ти тоді зрозуміти, що для полум’я потрібна мала іскра? Хто знав, що вогонь візьме граніт і той запалає? Ти був самовпевнений. І тоді не покликав на допомогу, все сам та сам. І що? Ти бачив, як горіла зала, і думав, що далі вогонь не піде? Таж іскра того дня була не одна. Усе давно було готове горіти.

І ти побачив, як вогонь перескакує на інші частини королівства. Ніхто не хотів рятуватися, вони взяли вогонь, віддаючи тіла, перетворюючись на попіл. Ти не замислювався тоді, чому так сталося? Ти раптом усвідомив, що потрібно рятувати своїх людей, але було пізно. Не можна врятувати тих, хто бажає смерті. Тоді вода перетворювалася на пісок і всі, кого торкнувся вогонь, не кричали. Вони мовчки приймали свою долю і дивилися на Короля. Лише він не горів. Твоя доля була в іншому – відчути втрату, пізнати біль.

Горіло все. Падали будинки, палали ворота й мури. І навіть ти втратив віру, сидячи серед полум’я, бо думав тільки про смерть, а вона все не приходила. А я стояв і насолоджувався часом, подарованим мені за свої страждання. І лише коли згасла остання жарина, я зміг подивитися на тебе. Але ти був не готовий. У погляді твоєму світилося нерозуміння. Ти лютився чи то на себе, чи то на мене: я ж бо невчасно почав місію, не в той момент навідався до тебе. Тоді я й пішов, залишивши тебе на згарищі власних утрат.

Але, друже мій, я повернувся. Час минув. Для мене – лише мить, для тебе – ціле життя. Ми засвоїли з тобою урок, різний для кожного. Тепер я досвідчений, упевнений, сповнений сил. А в тобі час залишив зерно, яке повинне прорости. І я прийшов допомогти йому пробитися, розкрити пелюстки і подивитися на сонце.

Адже прожитий нами час – цінний. І хай би як нам здавалося, що в ньому було багато непотрібних дірок, це лише наш суб’єктивний час. Його занадто мало, а іноді – й зовсім недостатньо. І хай як би нам не здавалося, що життя відбирає його… Завжди, пам’ятай це, завжди у нас є достатньо часу, щоби скористатися ним для нашого блага.

Тому, мій друже, у нас із тобою ще є час. І я прийшов, аби скористатися ним. Створена тобою досконалість упаде, і у нас є на це час.