Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 21

Із самого ранку у Девіда нестерпно боліла голова і ніякі медикаменти не допомагали. Проте детектив випив ще знеболювальних таблеток та увімкнув комп’ютер. Йому попри все хотілося, щоб цей день виявився насиченішим, ніж попередній. Так і кортіло взятися за роботу. Усесвіт ніби почув його – в електронній пошті висвітився лист від аноніма. Дата відправки – третя година ночі. Девід швидко відкрив лист та взявся читати.

Добрий ранок, детективе!

Сумні речі, як і хороші, трапляються навіть із поганими людьми. Попри будь-які події, ви повинні самі вирішити, як ставитесь до всього. Робити висновки з окремих елементів – неправильно. Лише повна картина може розкрити всю суть. Зараз ви дійшли одних висновків, а які гарантії, що вони правдиві? Адже попереду ще багато зачіпок. Просто наберіться терпіння. Хибний крок зробити легше, а правильний – лише один. Треба врятувати тих, кому ще потрібне життя.

Гарного дня!

Девід не встиг вникнути у суть написаного, коли в його кабінет увійшов Корнеліус. Він намагався рухатися максимально швидко, зважаючи на ногу.

– Є координати. Проте, – він протягнув лист із картою, на якій було помічено координати: – Це доволі дивно… Ми не впевнені, що вони правильні. Він занадто легко привів нас сюди.

– Гм… – Девід взяв у руки папірець і почав розглядати його. – Це ж старе кладовище.

– Так…

– Гаразд, дякую, – відповів Девід. – Будемо далі очікувати, коли він промахнеться.

Корнеліус вийшов із кабінету, залишивши детектива наодинці з роздумами. Девід схилився над картою, уважно вивчаючи кожну деталь. Аналіз ситуації не приносив результатів. Голова продовжувала боліти, відволікаючи на себе увагу. Він давно мав готове рішення, але наважився на нього лише зараз. І от уже за кілька хвилин полісмен сидів у машині, за кермом якої був Річард.

Дербі закинув голову на спинку та прикрив очі. У салоні була суцільна тиша, бо так захотів детектив. Сам хлопець лише час від часу поглядав на свого боса, але не наважувався робити якихось припущень. У руках Девід тримав папірець із адресою. Смартфон, прикріплений до панелі, показував дорогу до потрібного їм місця.

Прибувши до пункту призначення, вони вийшли з машини. Морозний вітерець привів до тями детектива, хоча біль не зник. Це кладовище було старим, але мало доволі доглянутий і гарний вигляд. Десь там углибині були поховані всі родичі і детектива, і Річарда. Усіх ховали тут…

Координати були точні, тому навігація була у телефоні. Коли вони ввійшли на територію кладовища, сигнал став слабший. І що далі вони пробиралися всередину, то гіршим ставав зв’язок. Тут панували спокій і тиша, хоча по шкірі пробирався мороз. Погляд так і чіплявся за дати, написані на надгробних плитах. Усвідомлення смерті, що вона реальна і така близька, можна відчути саме тут. Чому вони померли такими молодими? Хто відібрав життя у маленької дівчинки? Чи хто винен в одночасній смерті цих братів? На одній із плит він побачив знайоме прізвище та ім’я… Його вбили при спробі пограбування. Детектив відвернувся та намагався більше не читати.

Річард повністю зосередився на карті. Вони вийшли на дорогу, яка вела до новішої частини кладовища, розширеної декілька років тому. Тут були свіжі могили, що відрізнялися від попередніх своїм стилем та архітектурою. Чоловіки продовжували йти, і Девід ловив себе на думці, що знає, до чого все йде. Вони наближалися до визначеного місця. І детектив уже побачив, куди їх привело. Обігнавши напарника, він рушив до надгробної плити. Річард відірвався від екрана та здивовано поглянув на детектива.

– Куди…

Проте він не договорив. Зіставивши карту і напрямок руху детектива, Річард усе зрозумів і сховав смартфон у кишеню куртки. Тепер і йому стало ясно. На камені були написані імена людей, чиї життя обірвалися в один день. Кейтлін Коваленко, а поруч – Генрі та Соломія Коваленко. Любляча мати та прекрасні діти.

Девід відразу помітив на могилі свіжі рожеві півонії. Здається, їм був день чи два. Біля могил дітей лежали маленькі м’які іграшки та цукерки. Ведмедик – біля Соломії та собака – біля Генрі. Іграшки пролежали тут десь із місяць. Це був знак… Він приходив сюди і вшановував пам’ять сім’ї. Девід не міг вимовити й слова. Вираз холодного обличчя Ендрю з останньої розмови швидко втратив свою цінність. Девід ще більше почав поважати Коваленка. Той переживав своє горе тихо, щоб ніхто не помічав біль і розруху. Він тихо приходив на могилу сім’ї і залишав горе поруч із тілами.

– Дивіться…

Поки Девід дивився на могили, його напарник оглянув усе навколо і знайшов невелику коробку позаду пам’ятників. Вона була синього кольору, як і записки, які отримував Дербі. Річард передав коробку детективу, і той відразу її відкрив. Усередині лежали фотографії незрозумілих фрагментів, що стосувалися будинку. Девід не міг пригадати нічого подібного.

Вони ще раз усе обшукали, але більше нічого не знайшли, тому вирішили повернутися назад у відділок. Кинувши востаннє погляд на могили, Девід відчув біль і розуміння…