Читать книгу Змова диктаторів. Поділ Європи між Гітлером і Сталіним 1939–1941 - Андрій Галушка - Страница 1

Кажуть, що маршал Франції Фердинанд Фош, дізнавшись про умови Версальської мирної угоди з Німеччиною, заявив: «Це не мир. Це перемир’я на наступні 20 років». Маршал Фош був головнокомандувачем армій Антанти на Західному та Італійському фронтах 1918 року, не мав жодної ласки до переможених і вважав, що новий міжнародний лад по війні має максимально послабити Німеччину, щоб не дати їй змоги знову претендувати на гегемонію в Європі. Фош виступав за те, щоб Франція знов, як у наполеонівську добу, отримала кордон по річці Райн, а Німеччина була поділена на свої історичні частини.

Версальський мир не пішов аж так далеко. Німеччина повернула Франції завойовані 1871 року Ельзас та північ Лотаринґії, Райнська Земля (територія Німеччини на лівому березі Райну) була окупована до 1930 року та демілітаризована, невеликі шматки німецької території відійшли до Бельгії, Данії, Чехословаччини та Литви, досить великі – до новоствореної Польської держави. Саар та Вільне місто Данціґ (Ґданськ) залишилися під протекторатом Ліги Націй. Німеччина втратила всі свої володіння в Африці, Азії та Тихому океані. Мирна угода примусила німців визнати свою провину за розв’язання війни та виплатити величезні репарації на відшкодування збитків країнам, які вона окупувала.

Французькі солдати в шанцях під Верденом. 1916 рік. Перша світова війна з її наслідками висіла тінню над країнами Європи протягом наступних 20 років

Проте Німеччина хоча б збереглася як держава – про її союзницю, Австро-Угорщину, не можна було сказати й того. «Подвійна монархія» розвалилася навпіл, і від обох її частин Сен-Жерменська та Тріанонська мирні угоди відірвали величезні шматки на користь як держав, що існували до початку світової війни, так і тих, що виникли внаслідок її. Німецько-Австрійська республіка, проголошена після поразки у війні, була змушена відмовитися від згадки про німецькість у своїй назві, від територій, населених майже винятково німцями, на історичних землях Чехії та Моравії та в Південному Тиролі. Їй було заборонено об’єднатися в одну державу з Німеччиною. Болгарія втратила вихід до Егейського моря, Османська імперія втратила всі володіння за межами Малої Азії і ще півдесятиліття корчилася в конвульсіях внутрішніх та зовнішніх збройних конфліктів.

Чотири роки війни принесли величезні страждання всім її учасникам. Але переможці, насамперед Британія й Франція, могли протиставити своїм стражданням і жертвам власне відчуття перемоги в боротьбі за правдиву справу та численні матеріальні здобутки. Французька й британська колоніальні імперії досягли максимального розміру, а військові зусилля дали новий поштовх господарству.

Франція додала до своїх володінь Сирію та Ліван, а також німецький Камерун. Британія отримала німецьку Танґаньїку і таким чином здійснила давню мрію про британську Африку «від Каїра до Кейптауна»; вона отримала мандати на Палестину та Ірак, колишні турецькі території, і таким чином встановила свою владу над давньою колискою світової цивілізації.

Тож дух народів Британії та Франції не був серйозно підірваний – на відміну від Італії, де Трієст та Південний Тироль, відвойовані в Австро-Угорщини, вважали недостатньою компенсацією за страждання італійських солдатів на вершинах Альп чи після катастрофи кінця 1917 року в болотах долини річки П’яве. Далмація, колись частина володінь Венеціанської республіки, на думку італійців, мала належати Італії, але стала за Сен-Жерменською угодою частиною Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (з 1929 року – Югославії). Британія й Франція погоджувалися на те, що Далмація по війні відійде до Італії, коли вели перемови про вступ Італії у війну на боці Антанти 1915 року, але 1918 року першу скрипку грала Америка, президент якої Вудро Вільсон виступив за «самовизначення націй», відповідно на боці «югославів» на мирній конференції в Парижі. Відчуття неадекватності здобутків відносно втрат доклалося до загальної політичної та економічної кризи, що призвела до краху ліберального режиму та встановлення 1922 року диктатури партії фашистів, основу якої складали ветерани війни, а очолив також ветеран, колишній соціаліст Беніто Муссоліні.

Підписання мирної угоди з Німеччиною в Дзеркальній залі Версальського палацу. 28 червня 1919 року. У цій самій залі 18 січня 1871 року було проголошено Німецьку імперію

Німеччина, навіть утративши колонії та частину європейських територій, залишалась економічним велетнем європейського і навіть світового масштабу. Вона не лише втратила всі колоніальні володіння, але й частину територій у Центральній Європі, які вважала своїми споконвічними землями, – і то на користь новоствореної Польщі, яку німці відмовлялися вважати справжньою державою. Ставлення німців до поляків мало чим відрізнялося від їхнього ставлення до африканців: це був такий же об’єкт німецької «цивілізаційної місії». Це був шок для німців, коли німецький Позен перетворився на польську Познань, а Східна Пруссія виявилася відірвана від основної території Німеччини смугою «Польського коридору», що мав дати новоствореній Польській державі вихід до Балтійського моря; і на додачу Данціґ був виділений в окремий від Фатерлянду протекторат Ліги Націй. Останнім ляпасом німецькій національній гордості стала збройна анексія Литвою (про яку до війни взагалі ніхто у світі не чув) балтійського порту Мемель, інкорпорованого в Литву під назвою Клайпеда. Єдине, що примиряло німців із цим: Литва захопила Мемель не безпосередньо в Німеччини, але в тої ж таки Ліги Націй; і ще те, що Литва ставилася до Польщі чи не більш вороже, ніж сама Німеччина.

Перемир’я 11 листопада 1918 року припинило бої, але не морську блокаду Німеччини Королівським флотом. Німці голодували, особливо страждали діти. Від нестачі вітамінів почалась епідемія рахіту. У романі німецького ветерана Першої світової Еріха Марії Ремарка «Три товариші» героїня трагічно помирає від туберкульозу, що розвинувся через її голодування в дитинстві під час блокади.

«Зраджена й ошукана» (хоча насправді побита на полі бою, і це добре знало її військове керівництво) Німеччина була змушена підписати мир, у якому, крім згаданих територіальних утрат, визнала свою провину в розв’язанні війни та зобов’язалася сплатити високі репарації – відшкодування збитків країнам, чию землю окупували її війська. Німецьке військо було обмежене до 100 тисяч солдатів, без авіації, танків, важкої артилерії та підводних човнів. Німецький військовий флот, за винятком кількох кораблів берегової оборони, був зданий переможцям. 21 червня 1919 року його екіпажі затопили весь Hochseeflotte на британській військово-морській базі Скапа-Флоу.

Текст Версальської угоди

Роззброюючи Німеччину, держави-переможці задекларували свою впевненість у тому, що тільки-но завершена війна має покінчити з усіма війнами. Окрім планів загального роззброєння, надії покладалися на новостворену Лігу Націй, що мала підтримувати мир у всьому світі. Але вона не мала у своєму складі ні США (чий сенат не ратифікував мирну угоду, побоюючись, що Америка буде й далі втягнута в європейські суперечки), ні Німеччини (розгляданої як винуватиця війни, яка ще має заслужити право ввійти до Ліги), ні міжнародного парії – більшовицької Росії/ССРР.

Версальська угода не встановила розміру репарацій, які мала сплатити Німеччина. Це було зроблено на Лондонській конференції 1921 року: Німеччина мала сплатити 132 мільярди золотих марок, починаючи з червня 1921 року. Розрахуватися остаточно за воєнні репарації Німеччина мала лише 2010 року. Фактично ці виплати мали на меті настільки послабити німецьку економіку, щоб запобігти переозброєнню країни.

Німеччина не мала можливості заробити такої суми експортом, тому уряд організував закупівлю твердої валюти, емітуючи необхідну кількість марок. Результатом стала «ваймарська» гіперінфляція, що й досі є «золотим стандартом», із яким порівнюють шалене зростання цін у всьому світі – від України 1993 року до Зімбабве чи Венесуели. Економічний механізм країни було зруйновано, що робило неможливим виплату репарацій. Британія була згодна суттєво зменшити німецький борг, але Франція, не маючи великої поблажливості після чотирьох років воєнного спустошення, вимагала виплат за узгодженим розкладом. Коли німецький уряд допустив перебої з виплатами, у січні 1923 року 60 тисяч французьких та бельгійських вояків увійшли до промислового серця Німеччини – Руру1. Страйки та кампанія пасивного спротиву окупантам остаточно добили економіку країни. Заразом наочними виявилися суперечності в стані країн-переможців, бо Британія і США стали на бік Німеччини.

Один із найвизначніших економістів ХХ століття Джон Мейнард Кейнс, що брав участь у Паризькій мирній конференції як економічний радник британської делегації, назвав Версальську мирну угоду «Карфагенським миром». Освічені люди тієї епохи добре знали античну історію, тож алюзія до жорстких умов, накладених Римом на переможений ним Карфаген, була абсолютно ясною. Своєю книгою «Економічні наслідки миру» Кейнс зробив перший крок до делегітимізації Версальської системи як начебто у суті своїй несправедливої до Німеччини. Але уважніший знавець історії міг би сказати, що Карфаген досить швидко оклигав від удару і Римові знадобилася ще одна війна, щоб позбутися суперника. А Німеччина була насправді зовсім не так ослаблена Версальською угодою, як колись Карфаген.

Ваймарській республіці тоді пощастило, бо при її кермі опинилися державні діячі великого калібру, такі як Ялмар Шахт чи Ґустав Штреземан. Їхніми зусиллями гіперінфляцію було подолано в кінці 1923 року. Одночасно німецький уряд позбувся (через повне знецінення) внутрішніх позик, за допомогою яких Німеччина фінансувала війну. Штреземан (на той момент канцлер) також добився дипломатичними засобами виведення франко-бельгійських військ із Руру.

Ще 1922 року з Радянською Росією було укладено угоду, згідно з якою почалася економічна і військова співпраця двох парій Європи. Німецькі військовики могли експериментувати з танками, літаками та іншими новітніми засобами війни, до яких Німеччина офіційно не мала доступу, на російських теренах, заразом навчаючи нову генерацію червоних командирів тонкощів сучасної стратегії й тактики.

Маршал Фош ставить Німеччині умови миру. Карикатура, що відображує погляд переможців у Першій світовій війні

Німці також зуміли зачарувати американців демократичністю своєї нової конституції. Зрештою, обсяг репарацій було знижено, й Америка надала позику німцям, що на певний час розв’язало це питання. Друга половина 1920-х років стала епохою економічного піднесення, що особливо відчувалося на фоні недавніх злиднів.

У 1925 році в Локарно Німеччина уклала угоду із західними сусідами, якою гарантувалася непорушність її кордонів із Бельгією та Францією. Про непорушність кордонів Німеччини на сході не згадувалося. Штреземан і німецька верхівка розглядали цей факт як мовчазну згоду Франції й Британії на можливий перегляд тих кордонів у майбутньому. Саме так це було сприйнято в Польщі, беручи до уваги продовження пропагандистської кампанії проти Польщі в Німеччині одночасно з розгортанням економічного і військового співробітництва між Німеччиною й ССРР. Юзеф Пілсудський, котрий в травні 1926 року став після військового заколоту фактичним очільником Польської держави, відреагував однозначно: «Треба бути обережним! Франція відмовляється від нас, Франція зрадить нас!» Французько-польський союз (метою якого було стримування військової сили Німеччини, а символом стало, серед іншого, присвоєння Фердинанду Фошу звання маршала Польщі) став втрачати силу.