Читать книгу Змова диктаторів. Поділ Європи між Гітлером і Сталіним 1939–1941 - Андрій Галушка - Страница 23

Швеція, що зберігала нейтралітет із часів завершення наполеонівських воєн, за умови посилення напруги в радянсько-фінляндських відносинах наприкінці 1930-х років почала вибудовувати свою позицію щодо розстановки сил у Північній Європі. На той час при владі перебував уряд соціал-демократів та фермерської партії на чолі з прем’єр-міністром П. Ганссоном. На початку Другої світової війни у вересні 1939 року Швеція проголосила нейтралітет.

Коли фінський прем’єр Таннер запитав у свого шведського колеги Пера Альбіна Ганссона щодо можливої військової допомоги, то міністр оборони Швеції Пер Едвін Шельд запевнив, що Стокгольм не буде втручатись у конфлікт між Гельсінкі і Москвою. Проте шведський король Ґустав V Адольф пропонував навіть зректися престолу, якби Британія пішла на допомогу Фінляндії, надіславши війська.

Прагнення шведського міністра закордонних справ Йоганнеса Сандлера надати пряму військову допомогу Фінляндії разом з обороною Аландських островів призвело до відставки уряду 13 грудня 1939 року та формування нового розширеного коаліційного кабінету на чолі з Ганссоном. Велика коаліція була при владі до кінця Другої світової війни. Ключові пости в уряді посідали соціал-демократи. Головним дипломатом країни став позапартійний Христіан Ернст Ґюнтер.

Зовнішньополітична стратегія Ґюнтера полягала в прискоренні підписання мирного договору між СРСР і Фінляндією, де шведська сторона мала виступити посередником на переговорах, недопущенні перебування британсько-французьких військ на шведській території задля надання допомоги фінам та в утриманні радянських військ під контролем на півночі Скандинавії. Для Швеції основною небезпекою була можливість окупації її північних районів з покладами залізної руди, що була розмінною монетою за шведський нейтралітет перед нацистами.

Гарячкова робота збройної промисловості Німеччини, що мала за мету якнайшвидше відновити втрати вермахту під час польської кампанії та наростити запаси озброєння перед рішучою битвою проти західних демократій, показала, наскільки залежною була Німеччина від безперебійних поставок шведської залізної руди. Її добували на копальнях у Кіруні та Єлліваре на півночі країни (9 мільйонів тонн із 10 мільйонів, імпортованих Німеччиною 1939 року зі Швеції)36. Звідти руду перевозили до шведського порту Лулео і по Балтиці транспортували до німецьких портів37. Але взимку Лулео замерзає, тож руду залізницею було транспортовано через кордон до норвезького порту Нарвік, і вже звідти німецькі сухогрузи перевозили її до Німеччини, переховуючись у норвезьких територіальних водах. Цей шлях західні союзники не мали змоги перекрити, не порушуючи міжнародного права.

Коли розпочався конфлікт між Фінляндією і СРСР, то шведське суспільство в цілому підтримувало надання допомоги своїм сусідам. Швеція надала значну допомогу своєму сусіду: 45 мільйонів патронів, 86 тисяч гвинтівок, 415 кулеметів, 216 гармат, 32 винищувачі, 170 тисяч снарядів. Сім тисяч шведських добровольців пройшли військову підготовку, а потім і воювали у Фінляндії. Загальна сума допомоги складала 310 мільйонів шведських крон, що становило 70 % від загального бюджету Фінляндії.

Черчилль, після того як його план балтійської експедиції було відхилено, не відмовився від планів розставлення мінних полів у норвезьких територіальних водах. Зрештою, Британія поступалася силою Німеччині на суходолі, але не скористатися з величезної переваги над ворогом на морі було б нелогічно. Оскільки дружній Німеччині СРСР в останній день листопада 1939 року розпочав свою агресію проти Фінляндії, Черчиллю вдалося отримати згоду уряду на розробку планів висадки британський військ у Нарвіку для опанування залізниці до копалень у Кіруні під приводом військової допомоги Фінляндії.

Навіть якби Британії вдалося перекрити поставки шведської руди до Німеччини, ефект від цього не був би миттєвим. Протягом першого року війни на невійськові потреби йшло не менш як 40 % німецької сталі, причому цей показник виключає потреби будівельної промисловості та експорт. Німеччина мала величезні запаси сталі як у «старому Райху», так і в Австрії, Протектораті Богемії та Моравії та новоокупованих територіях Польщі. До кінця 1940 року Німеччина мала у своєму розпорядженні понад 200 мільйонів тонн сталі. Британська розвідка дещо переоцінювала короткострокову уразливість нацистської економіки без шведської руди.

Потяг із шведською залізною рудою на залізниці, що тягнеться від шведських копалень у Кіруні до норвезького порту Нарвік. 1906 рік.

Через більш ніж 30 років картина не змінилася

16 грудня 1939 року на засіданні Воєнного кабінету Перший лорд Адміралтейства Вінстон Черчилль пропонував замінувати порт Лулео в Ботнічній затоці та Оксельосунд і центральній Швеції. Наміри Черчилля про розширення воєнних дій на скандинавському фронті спиралися на оцінки щодо вірогідності нападу Німеччини та створення військово-морських баз на лінії Осло—Ставанґер. Британський генерал Едмунд Айронсайд загалом підтримував ідеї Черчилля, оскільки їх можна було протиставити французьким «звичним божевільним фантазіям». Французи теж усвідомлювали стратегічну важливість шведської руди для німецького військово-промислового комплексу. Серед британського керівництва не існувало єдиного бачення, як діяти в Скандинавії, – міністр закордонних справ лорд Галіфакс виступав за дипломатичний шлях з метою змусити Норвегію та Швецію надати допомогу Фінляндії.

Системно питання про надання британсько-французької допомоги Фінляндії було порушене французьким прем’єром Даладьє 19 грудня 1939 року на засіданні Головної воєнної ради. З самого початку британці наполягали на тому, що фінська проблема зараз не головна і треба проводити операції, які б побічно допомагали фінам боротися проти радянського агресора, організувати поставки зброї. Французи в січні 1940 року виступали за відправлення десанту до порту Петсамо, який захопили радянські війська, за перевезення до Фінляндії 30—40 тисяч начебто цивільних добровольців з усього світу. Париж не міг навіть уявити, що колись Москва воюватиме пліч-о-пліч із ними, а Лондон у цих питаннях був більш прагматичним.

2 січня 1940 року британський Генеральний штаб надав Воєнному кабінету звіт про майбутню кампанію в Норвегії. На думку військових стратегів, розширення географічного контексту та виконання певних умов (існування надійного зв’язку, союзницька позиція Норвегії та Швеції) збільшить імовірність успіху цієї кампанії. Для початку достатньо було двох бригад із залученням сил канадських та французьких гірських військ. Ще мала бути третя бригада для контролю південних норвезьких портів. Три ділянки операції (північна і південна Норвегія, південна Швеція) були складовими загального проекту боротьби на випередження проти Німеччини.