Читать книгу Змова диктаторів. Поділ Європи між Гітлером і Сталіним 1939–1941 - Андрій Галушка - Страница 4

У листопаді 1937 року Гітлер виступив перед керівництвом збройних сил Німеччини. Зміст виступу відомий зі стенограми, яку вів ад’ютант Гітлера (за чиїм іменем цей документ отримав назву «меморандум Госсбаха»). Гітлер заявив, що його мета виходить за межі просто знесення Версальської угоди та повернення відторгнутих у Версалі німецьких територій і колоній. Метою є «збереження расової спільноти» (Volksmasse) та забезпечення її зростання. Для цього необхідно забезпечити Lebensraum, що неможливо без війни, бо «сила… є основою експансії», до того ж було ясно: цей простір реально отримати лише на сході, який лежить під владою більшовицького режиму.

У листопаді 1937 року Муссоліні приєднався до Антикомінтернівського пакту, спрямованого проти СРСР та укладеного між Німеччиною і Японією на рік раніше. У березні 1938 року Гітлер мав вільні руки щодо Австрії: Італія була на його боці.

У липні 1936 року Гітлер уклав з австрійським канцлером Куртом фон Шушніґґом угоду, згідно з якою Австрія зобов’язувалася йти у фарватері німецької зовнішньої політики, а Німеччина визнавала окремішність Австрії. У лютому 1938 року Шушніґґ погодився не чинити перепон австрійським нацистам і навіть призначити одного з їхніх очільників, віденського адвоката Артура Зайсс-Інкварта, на посаду міністра внутрішніх справ. Але зразу по тому канцлер вирішив підкріпити існування незалежної Австрії референдумом. Під загрозою вторгнення німецького війська Шушніґґ подав у відставку на користь Зайсс-Інкварта, що запросив «братерські війська» (які вже й так почали вступати в Австрію) окупувати свою країну. Це сталося 10—11 березня 1938 року. Пізніше референдум, проведений нацистами, дав абсолютну більшість голосів на користь поглинення Австрії Німеччиною.

Депутати райхстагу вітають Гітлера з нагоди приєднання Судетів до Райху.

Листопад 1938 року

Західні демократії розцінили Anschluss Österreichs як відверте міжнародне насильство. Статус-кво змінився настільки, що про якусь збройну акцію проти «Великої Німеччини» не було й мови, тим більше що про підтримку більшістю австрійців ідеї про з’єднання з Німеччиною в одну державу було відомо ще 1919 року. Одразу ж стала очевидною й наступна ціль амбіцій Гітлера – Чехословаччина. У її областях, що межували з Великою Німеччиною, проживало 3 мільйони етнічних «судетських» німців (друга за розміром етнічна група Чехословацької Республіки (ЧСР)), які ще в листопаді 1918 року спробували проголосити окрему німецьку державу, швидко придушену чеськими військами. Коли світова економічна криза початку 1930-х років вдарила особливо сильно по їхніх землях (де розташовувався великий шмат промислового потенціалу ЧСР), стосунки між чехами й судетськими німцями зовсім погіршилися. Німеччина розгорнула пропагандистську кампанію про «утиски» братів по расі5.

Уже через тиждень після аншлюсу комітет міжнародної політики британського кабінету дійшов висновку, що стратегічне становище Чехословаччини безнадійне. Було відомо, що ЧСР має угоди про допомогу з Францією та СРСР. Останній був зобов’язаний прийти на допомогу чехословакам лише за умови, що їм допомагатимуть також і французи; до того ж СРСР не мав кордону з ЧСР. Але Британія прийняла рішення не надавати гарантій ЧСР й не підтримувати французькі гарантії. Видавалося, що нацистські вимоги, щоб усі німці жили в одній державі, логічні та зрозумілі. Політика «умиротворення» базувалася на тому, що варто виправити найбільш кричущі недоліки версальської системи, і ні в кого не буде причин порушувати мир у Європі. На жаль, політики західних демократій помилково вважали, що їхня логіка є такою ж, як і логіка їхніх опонентів з тоталітарних держав. При тому і Британія, і Франція прискорили свої зусилля з переозброєння – якщо «умиротворення» не забезпечить миру, то воно принаймні може дати час на нарощування збройних м’язів.

Чехословацька криза була предметом дискусії під час візиту французького прем’єр-міністра Едуара Даладьє до Лондона у квітні 1938 року. Даладьє намагався забезпечити британську підтримку на випадок конфронтації з німцями, тому всіляко розписував, які гарні вояки чехи, а також наскільки цінним союзником стане СРСР. На це британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен та міністр закордонних справ Едвард Фредерік Ліндлі Вуд, віконт Галіфакс відповіли, що після поглинення Австрії німці вже оточили половину ЧСР із трьох боків, а Червона армія СРСР після оргії шпигунських процесів, що почалася 1937 року і тривала, фактично позбавлена вищого командування і має дуже сумнівну цінність як військовий союзник6.

У травні ситуація надзвичайно загострилася. Чутки про концентрацію військ коло кордону ЧСР призвели до того, що чехословацька армія зайняла оборонні позиції вздовж кордонів з Німеччиною. Загибель двох судетських німців під час інциденту з чехословацькими прикордонниками підлила олії у вогонь німецької пропагандистської кампанії проти ЧСР. Склалося враження, що ось-ось розпочнеться війна. Франція й СРСР виступили з заявами, що підтвердили їхні зобов’язання прийти на допомогу ЧСР у разі агресії проти неї. Британія також виступила з заявою, де хоч і не йшлося прямо, що вона підтримає Чехословаччину, але її можна було зрозуміти саме так. Згодом напруга спала, бо німці не збиралися атакувати саме тоді (їхній генеральний штаб вважав, що треба спершу зібрати врожай, – пам’ятаючи, який вплив мала морська блокада Німеччини на ситуацію з харчами в 1914—1918 роках), – але міжнародна преса виставила ситуацію так, буцімто Гітлер злякався погроз силою з боку Франції та Британії. Ясна річ, вибачити таке вождь німецького народу не міг. «Зелена тека» («Fall ‘Grün’») із планом війни проти ЧСР була готова.

Значна частина німецьких генералів вважала, що Німеччина не може виграти війну проти коаліції Франції, Британії та ЧСР, і її представники навіть зондували ґрунт із британським урядом щодо можливості антигітлерівського перевороту в разі початку такої війни. Ніяких конкретних планів у них не було, і Чемберлен не наважився покластися на такий варіант, щоб зайняти жорстку позицію в конфронтації з Німеччиною. Британські домініони дали зрозуміти, що не підтримають втручання метрополії в нову європейську війну7. Військові радники британського прем’єра також підтвердили, що Британія до війни не готова. Це була правда – RAF на той момент мали десь півдесятка ескадрилей сучасних винищувачів, виробництво «спітфайрів» та «гаррикейнів» лише розгорталося, тоді як німецькі «Messerschmitt Bf 109» уже кілька років були на озброєнні Luftwaffe, а мережа радіолокаційних станцій протиповітряної оборони лише будувалася. Без підтримки Британії Франція також не збиралася воювати. Обидві країни почали дипломатичний тиск на чехословацький уряд, щоб той погодився на вимоги Судетонімецької партії, що на той момент перебрала на себе представництво інтересів судетських німців.

Чемберлен і Гітлер у Мюнхені.

Вересень 1938 року

Якби криза справді стосувалася прав національних меншин, то вона б скінчилась у серпні 1938 року, коли, піддавшись на тиск, чехословацький президент прийняв усі вимоги. Але Гітлеру потрібна була війна проти слабшого сусіда, тож Конрад Генляйн, лідер Судетонімецької партії, керований із Берліна та підтримуваний усією міццю німецької державної пропагандистської машини, заявив про нові вимоги – плебісцит про приєднання місцевостей, де проживають судетські німці, до Великої Німеччини. 10 вересня цю вимогу повторив Гітлер на з’їзді нацистської партії в Нюрнберґу. У Судетській області почався збройний заколот, і уряд ЧСР ввів там воєнний стан. Усім було ясно, що війна з Німеччиною – це справа кількох днів.

Щоб запобігти війні, Чемберлен пішов на безпрецедентний крок, заодно започаткувавши практику «зустрічей на вищому рівні», що стала звичною в наступні десятиліття. 15 вересня він прилетів (уперше в житті сівши в літак) до Німеччини на особисті перемовини з Гітлером. Повіривши абсолютно брехливій заяві Гітлера про те, що чехи вбили три сотні судетських німців, Чемберлен погодився («в принципі», як він гадав) на те, що Судети мають перейти до Німеччини, – не забезпечивши перед тим згоди ні Франції, ні ЧСР – й переконав себе в тому, що амбіції Гітлера обмежуються лише Судетами.

Що це було не так, Чемберлен міг би пересвідчитися вже наступного дня, якби дізнався, що Гітлер наказав створити добровольчий корпус із судетських німців-утікачів до Німеччини. Очолюваний офіцерами СС, він за два тижні нараховував 35 тисяч осіб. Але Чемберлен мав переконати французького прем’єра Даладьє, що якраз дуже сумнівався в остаточності цілей нацистського диктатора. Зрештою француз погодився, але вибив із британців гарантію підтримки Чехословаччини. 21 вересня 1938 року британці й французи поставили питання руба перед урядом ЧСР – ті мали згодитися на ампутацію найбільш промислово розвинутих регіонів країни, у яких до того ж було розташовано оборонні лінії. Урешті президент ЧСР Едвард Бенеш здався, і Чемберлен знову полетів до Німеччини повідомити Гітлера, що той отримав усе, чого жадав.

Насправді Гітлер жадав війни, що змила б кров’ю ганьбу листопада 1918 року з німецького народу. Тому він заявив Чемберлену, що або чехи забираються з Судетів через тиждень, або німецьке військо починає війну. За цих умов Франція заявила, що збройно підтримає ЧСР, та почала мобілізацію. Намітились і деякі просування з військовою допомогою СРСР Чехословаччині – Румунія гіпотетично погодилася на можливість перельоту червоних літаків уздовж її північного кордону до ЧСР. Але схоже на те, що войовнича антифашистська риторика радянської пропаганди працювала лише на створення відповідного іміджу і реально СРСР не збирався посилати свої війська захищати територіальну цілісність ЧСР.

Британія також заявила, що підтримає Францію. Королівський флот було приведено в бойову готовність, і в Лондоні почали споруджувати бомбосховища, встановлювати зенітні гармати та роздавати населенню протигази на випадок хімічної атаки з повітря. Німецька пропаганда за попередні місяці створила враження, що міць Luftwaffe набагато більша, ніж було насправді, – лідери Франції й Британії реально вважали, що з початком війни Лондон і Париж будуть розтрощені з повітря. Британське воєнне планування припускало, що в перший день війни на Лондон упаде 3 500 тонн бомб і 600 тисяч жителів загинуть від повітряних бомбардувань у перші півроку. Насправді під час німецької бомбардувальної кампанії в 1940—1941 роках за сім місяців було вбито й поранено вдесятеро меншу кількість людей – але перед війною на це не можна було розраховувати. 27 вересня Чемберлен виступив із сумнозвісною промовою, з якої назавжди залишився в історичній пам’яті світу пасаж про те, що «дивно, ми маємо йти на війну заради далекої країни, про яку нічого не знаємо».

У пошуках засобів відвернути невідворотну війну зранку наступного дня британські дипломати звернулися до Муссоліні з ідеєю провести чотиристоронню конференцію для залагодження чехословацької кризи. Нацистське керівництво (зокрема Ґерінґ), непокоячись перспективою війни, зуміло вмовити Гітлера пристати на пропозицію мирного врегулювання. Запропонована зустріч почалася 28 вересня в Мюнхені й дала Гітлеру все, що він хотів, окрім війни. Чехословацьких представників на зустріч не запросили, вони чекали на її результат у готелі неподалік. Не запросили й представників СРСР, і Сталін про це не забув.

«Мюнхен» увійшов у мови світу як синонім ганьби й капітуляції, але зразу по ньому всі європейці (за винятком чехів, що втратили 20 % території країни) відчули величезне полегшення й радість – війни не буде. Чемберлена й Даладьє зустрічали вдома натовпи з квітами. Але менш ніж за два місяці суспільна думка в західних демократіях різко змінилася – єврейський погром на всій території Німеччини, що ввійшов до історії під назвою Kristallnacht, «ніч кришталю» (від розбитого скла вікон єврейських будинків та вітрин магазинів), трохи підняв завісу над справжнім обличчям нацизму. Анексія (у вигляді «протекторату») Чехії та Моравії (після проголошення незалежності Словаччини під тиском з Берліна) в середині березня 1939 року розвіяла останні ілюзії щодо того, чи можна вірити Гітлерові. Через тиждень Британія і Франція заявили, що захистять Бельгію, Голландію чи Швейцарію від можливого нападу, а ще за тиждень Чемберлен надав гарантію незалежності Польщі та вмовив французів приєднатися до неї. Пізніше він надав таку ж гарантію Греції та Румунії – після того як Муссоліні анексував Албанію, що давно вже перебувала у сфері впливу Італії.

Ріббентроп підписує угоду між Райхом і СРСР.

23 серпня 1939 року.

Позаду нього стоять надзвичайно задоволені Молотов і Сталін

Існує думка, що якби західні демократії діяли рішучіше восени 1938 року – тобто довели ситуацію до початку війни, – шанси перемогти були б вищі, ніж виявилися, коли війна таки розпочалася. На жаль, це ділянка альтернативної історії, тобто більш чи менш обґрунтованої фактами фантазії. Проте найімовірніше, що, по-перше, не сталося б жодного заколоту генералів, по-друге, німецька армія розгромила б армію ЧСР протягом двох чи трьох тижнів (розхвалювані прикордонні укріплення були сильні лише на нечисленних ділянках, розташовані на теренах із ворожим до ЧСР населенням, а стратегічне становище ЧСР у протистоянні з Німеччиною було тяжким ще до аншлюсу, а після нього стало безнадійним). Після цього її було б перекинуто на захід на підтримку військ, що тримали б оборону на Західному валі, тоді як Франція й Британія лише мобілізовували б свої війська, а Британія мала б іще впровадити військовий обов’язок. У кращому разі склалася б патова ситуація позиційної війни, до якої населення західних демократій у будь-якому разі не мало ентузіазму.

Війна була фактично єдиним логічним наслідком у тому числі й внутрішньої політики нацистів. Німецька економіка, налаштована на виробництво «гармат замість масла», вичерпала запаси сировини та твердої валюти для її закупівлі за кордоном. Дещо допомогли золотовалютні запаси Австрії та Чехословаччини, привласнені нацистами в 1938 та 1939 роках, але й вони наближалися до кінця. Німецький Райхсбанк ледве був здатний фінансувати дедалі більший дефіцит державного бюджету продажем облігацій внутрішньої позики. І це були лише додаткові аргументи до ірраціонального (хоча з погляду його ідеології абсолютно раціонального) бажання Гітлера якнайскоріше розпочати війну. Тому замість того, щоб зреагувати на британські гарантії так, як очікував Чемберлен, – тобто відмовитися від війни, – Гітлер 27 квітня 1939 року скасував угоду 1935 року з Британією щодо морських сил (того ж дня Британія впровадила військовий призов для молодиків віком 20 і 21 рік), а наступного місяця уклав із Муссоліні військовий союз. Було також денонсовано пакт із Польщею про ненапад, і нацистська риторика щодо німецької меншини в Польщі, про «незносність» неналежання «німецького міста Данціґа» до Німеччини та відділення Східної Пруссії від основної території Німеччини «Польським коридором» почала нагадувати риторику щодо Чехословаччини на рік раніше.

Незважаючи на відразу до більшовицького режиму та великий скепсис щодо бойових якостей Червоної армії, Британія та Франція намагалися заручитися підтримкою СРСР проти нацистської агресії. Ще до надання гарантій Польщі Чемберлен пропонував спільні консультації з цієї проблеми між Британією, Францією, Польщею та СРСР. Радянський Союз висунув пропозицію тристоронніх перемов (вважаючи, згідно зі своєю парадигмою, що Польща є лише маріонеткою західних капіталістів). Ці перемови велися досить мляво, бо сторони не довіряли одна одній і вважали (з часткою справедливості, що відкрита до дискусії), що інша бажає втягнути її у війну з Німеччиною сам на сам. Варто відзначити, що СРСР зажадав у Британії та Франції дозволу на прохід через території Польщі та Румунії в разі війни з Німеччиною. Західні демократії не могли надати такого дозволу, не отримавши згоди від цих країн, – ті не бажали бачити в себе Червону армію, слушно підозрюючи, що, раз її впустивши, виставити буде непросто. Занепокоєння також викликала спроба СРСР внести в угоду поняття «непрямої агресії», що, з погляду Британії та Франції, могло б втягнути їх у війну через фактично будь-які події в малих країнах, що межували з СРСР.

23 серпня 1939 року стався міжнародний землетрус. Міністр закордонних справ Німеччини Йоахім Ріббентроп8 прилетів до Москви та підписав із народним комісаром закордонних справ СРСР В’ячеславом Молотовим угоду про ненапад між Німеччиною та СРСР. Окремий таємний протокол зафіксував поділ Східної Європи на «сфери впливу» між двома тоталітарними диктатурами – Гітлер міг запропонувати Сталінові набагато більше, ніж Британія та Франція. Німецьке командування, яке вважало, що для гарантії успіху війни проти Польщі треба нейтралізувати можливу загрозу з боку СРСР, було заспокоєне. Тут треба відзначити, що «Біла тека» («Fall ‘Weiß’», план війни поти Польщі) не була розрахована на пакт із СРСР, і, напевне, війна почалася б і без пакту Молотова—Ріббентропа9. Але пакт елімінував можливість британсько-французької військової співпраці з СРСР і одним ударом рішуче зменшив ефект від можливої морської блокади Німеччини. Щодо Британії та Франції Гітлер не турбувався – він вважав, що Чемберлен із Даладьє проковтнуть його атаку на Польщу так само, як проковтнули розпатрання Чехословаччини. «Це черв’яки – я бачив їх у Мюнхені». Але цього разу помилявся саме Гітлер.

Німецькі солдати знищують польський прикордонний шлагбаум.

Сопот, 1 вересня 1939 року

Ріббентроп, який після перебування в середині 1930-х років послом Німеччини в Британії вважав себе експертом із «таємничої англійської душі», вважав і казав Гітлерові, що Британія ніколи не піде на війну через конкретний привід до неї – Данціґ. Але ця війна розпочалася не через Данціґ. Гітлер загнав західні демократії в глухий кут, і вони нарешті вирішили огризнутися. Війна йшла за їхню честь. Це навіть тоді вже було поняттям старомодним, але все ж таки надзвичайно важливим. Невілл Чемберлен не був людиною багатої уяви, але бачив, до чого все йде. У розмові з американським послом Джозефом Патріком Кеннеді (батьком майбутнього президента) він сказав (як Кеннеді занотував у щоденнику): «Безглуздість усього цього страшенна; адже [ми] не можемо врятувати поляків; [ми] можемо лише помститися за них, що означатиме руйнацію всієї Європи»10.

1 вересня 1939 року почалася німецько-польська війна, чи «похід» (Feldzug), як її назвали німці. А вже 3 вересня війна перетворилася на європейську, коли Британія та Франція поставили Німеччині ультиматум вивести війська з Польщі й не отримали на нього відповіді. Ще через два роки ця війна перетвориться на світову.