Читать книгу Змова диктаторів. Поділ Європи між Гітлером і Сталіним 1939–1941 - Андрій Галушка - Страница 15

У грудні 1917 року Фінляндія здобула незалежність, і на чолі нової країни став колишній генерал царської армії барон Карл Ґустав Еміль Маннергейм. Збройне протистояння між червоними і білими (щюцкор, Охоронний корпус Фінляндії) забрало 38 тисяч життів. Ситуацію у Фінляндії вдалося налагодити, але певні побоювання щодо агресивних дій з боку східного сусіда були присутні весь міжвоєнний період серед фінського політикуму.

У 1932 році було підписано радянсько-фінляндський договір про ненапад, який два роки по тому було пролонговано до 1945 року. Але фінське керівництво прагнуло підстрахуватися на випадок війни з СРСР та почало зводити фортифікаційні укріплення, «лінію Маннергейма». У 1920-х роках фінансування проекту було незначним. Але в 1930-х роках зведення фортів та батарей на Карельському перешийку навколо Ладозького озера та Фінської затоки прискорилося. На 1939 рік уся оборонна лінія складалася зі 101 бетонної будівлі.

14 квітня 1938 року з міністром закордонних справ Фінляндії Рудольфом Холсті зустрівся другий секретар радянського посольства в Гельсінкі Борис Ярцев (Рибкін) та передав пропозицію СРСР надати фінам економічну та військову допомогу в обмін на гарантії не вступати в союз із нацистами. На питання, про які гарантії йдеться, Ярцев відповів, що вже більш детально ці речі слід обговорити за столом переговорів.

У червні—липні 1938 року, Ярцев зустрічався з міністром фінансів Фінляндії Вяйне Альфредом Таннером та прем’єр-міністром Аймо Каарло Каяндером. Радянський дипломат повторив думку про загрозу німецького нападу. Проте наступний крок очікувався від фінів. 11 серпня 1938 року Таннер наказав створити чернетку нової фінсько-радянської угоди, в якій зазначалося, що «уряд Фінляндії… не дозволяє будь-якій іноземній державі використовувати Фінляндію як базу агресії проти Радянського Союзу». У меморандумі від фінського уряду вказувалося, що СРСР буде надано письмову згоду про готовність Фінляндії чинити опір німецькій агресії в обмін на радянську військову допомогу.

У серпні Ярцев підтверджував позицію Москви про гарантії безпеки фінському уряду в разі позитивної відповіді на можливість введення радянських військ до їхньої країни. Фінляндія вже не сприймалася як нейтральна держава, вона мала стати «союзною» для СРСР.

29 серпня 1938 року Каяндер сформулював та передав із Таннером відповідь фінів на радянські пропозиції, де останні відхилено як такі, що можуть похитнути основи фінського суверенітету та суперечать політиці нейтралітету не лише Фінляндії, але й усіх скандинавських країн.

Мюнхенські події 1938 року посилили увагу фінських політиків до активізації переозброєння своєї армії, проте основні зусилля були спрямовані на підготовку до Олімпійських ігор 1940 року, що мали відбутися в Гельсінкі. Хоча якщо 1938 року витрати на оборону у фінському бюджеті склали 23 %, то 1939 року ця сума вже сягнула 48,2 %. 19 вересня 1939 року Фінляндія проголосила свій нейтральний статус стосовно воєнних дій у Європі.

5 жовтня 1939 року СРСР запросив до переговорного процесу фінську сторону, яка, зі свого боку, звернулася за підтримкою до Британії, Німеччини, США та Швеції. 8 жовтня 1939 року міністр закордонних справ Фінляндії Ельяс Еркко заявив радянському постпреду в Гельсінкі Дерев’янському, що ні про яке підписання угоди про ненапад мова йти не може. 12 жовтня 1939 року розпочалися московські переговори між СРСР і Фінляндією. Основні радянські вимоги були: надати ВМФ СРСР право на якірну стоянку в затоці Лаппопох’я; здати в оренду СРСР на 30 років півострів Ханко як військово-морську базу; передати СРСР острови Лавансаарі, Гогланд, Сейскарі, Великий та Малий Тютярссаарі, Бйорке, а також частину Карельського перешийку від села Ліппола до південного кінця міста Койвісто, а також західну частину півостровів Рибачий та Середній; за це СРСР передавав Фінляндії територію в районі Ребола та Порос – глухі ділянки Карелії; сторони роззброюють свої фортифікації на Карельському перешийку; СРСР підтримує ремілітаризацію Аландських островів фінською армією; чинний радянсько-фінляндський пакт про ненапад доповнювався статтею про взаємні зобов’язання не вступати в союзи один проти одного.

Фельдмаршал Карл Ґустав Еміль Маннергейм, головнокомандувач фінської армії

3 листопада розпочався третій раунд переговорів, де фінська делегація підтвердила свою позицію стосовно островів Фінської затоки, дала згоду перенести кордон на Карельському перешийку до форту Інно, але категорично відмовилась від оренди півострова Ханко та інших радянських пропозицій. На останньому спільному засіданні делегацій 9 листопада 1939 року вже було всім зрозуміло, що сторони залишились на своїх позиціях, і 13 листопада 1939 року фінська делегація залишила Москву.

Для сталінського керівництва важливо було вирішити всі свої стратегічні питання шляхом переговорів, тиску та гри дипломатичними м’язами. Коли такий метод виявився нерезультативним, СРСР перейшов до фази відкритого збройного протистояння з Фінляндією.