Читать книгу Змова диктаторів. Поділ Європи між Гітлером і Сталіним 1939–1941 - Андрій Галушка - Страница 8

По обидва боки кордону одразу ж почалося пограбування новоанексованих територій, що мало назву «соціалістичних перетворень» з одного її боку і «націонал-соціалістичних» – з другого. У Західній Україні й Західній Білорусі у перші ж дні окупації було націоналізовано великі промислові підприємства, банки, транспорт, ліквідовано приватну власність на землю. Колишніх власників відібраного більшовицькою державою майна арештовували й висилали разом із родинами вглиб червоної імперії як робочу силу в системі ҐУЛАґу. У німецькій зоні окупації декретом Гітлера всю власність польської держави було конфісковано: всі банки, кредитні установи, 294 великі, 9 тисяч середніх і 76 тисяч дрібних промислових підприємств, 9120 великих і 112 тисяч дрібних торговельних закладів. На приєднаних землях поляки та євреї взагалі були позбавлені права володіння землею та підприємствами.

Розстріл німецькими окупантами польських мирних жителів.

Варшава, 1940 рік

Обидві «високі договірні сторони» надзвичайно серйозно підійшли до справи «придушення польської агітації»: з одного боку – знищуючи польську еліту, з другого – надаючи можливість жителям окупованих територій ідентифікувати себе як неполяків та змінюючи демографію територій за допомогою масових переселень людності.

Ще під час бойових дій у вересні й жовтні 1939 року сталося багато злочинів проти людства. У Бидґощі (Бромберґу) на знак помсти за напади на етнічних німців у перші дні війни було розстріляно до 10 тисяч поляків. У Ґданську (Данціґу) вже 1 вересня 1939 року було заарештовано 250 поляків – співробітників польських установ, священиків, членів громадських організацій, господарських діячів, інтелектуалів. Наступного дня їх було відправлено до концтабору Штуттгоф «для нелояльних польських елементів». Те саме відбувалось і в інших містах і селах. Уперше запрацювали Einsatzgruppen, узявшись до фізичного винищення «нелояльних елементів». У польській Сілезії арештовано та винищено учасників Сілезьких повстань 1919—1921 років і тих, хто проводив тоді плебісцит Ліги Націй. Солдати СС і німецької армії вбили кількадесят тисяч євреїв, хоча до планомірної програми винищення всіх євреїв ще не дійшло. На початку жовтня 1939 року Гітлер проголосив амністію всім німецьким воякам, винним у злочинах щодо мирного населення Польщі. Щоб ніхто не мав сумнівів, він також сказав: «У Польщі може бути лише один господар, і це має бути німець», – додавши, що «треба позбавити життя представників польської інтелігенції»17.

Резолюції Сталіна та найвищого більшовицького керівництва на пропозиції про розстріл польських військовополонених.

5 березня 1940 року

Червона армія під час свого наступу також займалася вбивствами як полонених, так і мирного населення, обираючи за ціль «поміщиків» і «осадників», старанно демонізованих і дегуманізованих червоною пропагандою, та заохочуючи до вбивств і насильства «трудящий люд» Західної України й Білорусі (страшний відгомін такого заохочення прокотиться теренами Волині через чотири роки). Опергрупи НКВС, ідучи за військом, заарештовували співробітників польських установ, священиків, членів громадських організацій, господарських діячів, інтелектуалів – переважно поляків, але під удар потрапили також представники єврейської, української й білоруської еліти.

Після хаосу воєнної кампанії настав час на акції з планомірного винищення польської інтелігенції, аристократії та духовенства: у зоні німецької окупації – часто за списками, складеними етнічними німцями, колишніми громадянами Польщі; у зоні радянської окупації – представниками інших колишніх етнічних меншин. 25 жовтня 1939 року почалася акція «Танненберґ», під час якої німці знищили в 760 масових екзекуціях 20 тисяч поляків, переважно представників інтелігенції – і то була не єдина Intelligenzaktion18. Закривали католицькі монастирі й храми, заарештовували та запроторювали до концтаборів викладачів університетів, священиків і монахів (у тому числі св. о. Максиміліана Кольбе, який загинув у таборі Аушвіц, – один із трьох тисяч католицьких священиків, убитих німцями).

Жителі Дрогобича, вислані в Казахстан

(Кам’янка, Кустанайська область). 1940 рік

У радянській зоні окупації, певно, найвідомішою є акція з виконання рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року про ліквідацію «колишніх польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліціянтів, агентів розвідки, жандармів, осадників та тюремників» у таборах військовополонених, а також «членів різноманітних контрреволюційних організацій, колишніх поміщиків, фабрикантів, колишніх польських офіцерів, чиновників та дезертирів» у тюрмах Західної України й Білорусі. У Катині неподалік Смоленська було розстріляно 4 410 військовополонених з Козельського табору, у Харкові – 3 793 офіцерів (переважно офіцерів запасу, в мирний час представників еліти Польської держави) із табору військовополонених у Старобільську, в Мідному під Калініним (Твер) – 6 314 офіцерів із табору в Осташкові. Також було розстріляно 7 305 політв’язнів у тюрмах новоанексованих територій. Правда про Катинь вийшла на яв 1943 року, а остаточно стало відомо про цей злочин проти людства лише на початку 1990-х років.

Крім убивств, окупанти виганяли жителів з рідних місць. Польських робітників і робітниць вивозили до Німеччини на примусові роботи: у 1939—1940 роках така доля спіткала 800 тисяч поляків, у тому числі 185 тисяч жінок. У той же час до середини березня 1940 року з територій, що були інкорпоровані до Райху, було виселено до Генерал-Губернаторства 364 тисячі громадян Польської республіки, етнічних поляків та євреїв, а всього – до 600 тисяч. На їхнє місце планували переселяти німців із «старого Райху» і фольксдойчів із країн Балтії, що масово виїхали звідти після інкорпорації трьох балтійських держав до СРСР у середині 1940 року. Тих поляків, які залишалися на територіях «нового Райху», заохочували оголошуватись етнічними німцями – і чимало скористалося такою можливістю (але ця політика залежала від того, хто саме з нацистських зверхників стояв на чолі того чи іншого ґау – дехто вважав, що поляки в принципі не здатні германізуватися). Євреїв примусово зганяли в обмежену кількість гетто, де умови життя ставали все нестерпнішими.

Масові переселення в радянській зоні окупації почалися 10 лютого 1940 року, коли в 30-градусний мороз до Казахстану, на Урал і Сибір було вивезено близько 140 тисяч «лісничих і осадників» з родинами: 88 262 з України та 50 732 з Білорусі. До місця заслання живими дісталися далеко не всі. 3 квітня 1940 року було вислано 61 тисячу членів родин заарештованих політв’язнів («політичних змовників, офіцерів, поліціянтів, тюремників, жандармів, поміщиків, фабрикантів і чиновників») – переважно жінок, дітей та старих. 29 травня 1940 року було вислано до Архангельська, Уралу та Сибіру «біженців», утікачів із німецької зони окупації – 78 тисяч осіб, 84% з яких були євреями. Нарешті, 22 травня 1941 року 12 тисяч членів сімей раніше заарештованих «класово чужих елементів» із Західної України було вислано до Казахстану. Протягом наступного місяця аналогічна акція відбулася й у Західній Білорусі та Балтії.

Обидва диктаторські режими на населенні територій знищеної Польської держави відточували майстерність у справі окупації, грабунку та придушення спротиву – це їм дуже скоро придасться.