Читать книгу Змова диктаторів. Поділ Європи між Гітлером і Сталіним 1939–1941 - Андрій Галушка - Страница 2

Ціна Першої світової війни виявилася більшою, ніж будь-якої іншої війни в історії людства до того часу. Понад 100 мільйонів солдатів і матросів було мобілізовано на неї. Майже 10 мільйонів із них загинули від серпня 1914 до листопада 1918 року. Німеччина втратила 1,8 мільйона полеглих, Росія – 1,6 мільйона, Франція – 1,2 мільйона, а Британська імперія – майже 800 тисяч. Тому природною відповіддю на трагедію 1914—1918 років стало глибинне бажання суспільства уникнути повторення подібного. Серед електорату набрали популярності антивоєнні рухи й пацифістська культура. Усю Версальську систему разом із Лігою Націй можна розглядати саме як спробу забезпечити альтернативу війні. У 1928 році прем’єр-міністр Франції Бріан висунув концепцію відмови від війни в міжнародних відносинах. США і Франція стали спонсорами так званого пакту Келлоґґа—Бріана. До країн, що його підписали, належали також Німеччина і Японія. Безпосереднім наслідком пакту стала евакуація останніх британських і французьких окупаційних гарнізонів із Райнської Землі.

Діячі пацифістського руху (та й не лише вони) визнали за причини війни: систему міжнародних угод, що звела європейські країни у два ворожі блоки; передвоєнні перегони озброєнь; а особливо зацікавленість виробників зброї в державних замовленнях, що начебто спричинило підштовхування урядів до війни. Тема «лихварів війни» багато в чому збігалася з лейтмотивом комуністичної пропаганди про війну як продукт капіталістичного ладу, а також, в інкарнації «міжнародного/єврейського фінансового капіталу», із заявами правих і ультраправих партій багатьох країн Європи.

Наслідком став рух за колективну безпеку та роззброєння, що проходив під егідою Ліги Націй. У ситуації, коли багато країн вважали себе обділеними й не були зацікавлені в збереженні статус-кво, такий підхід не мав шансів на успіх. При цьому як електорат країн-демократій, так і їхні очільники подовжували ставитися з підозрою до двосторонніх угод про допомогу, проковтнувши брехню, що саме через такі угоди їхні народи було втягнуто в минулу війну.

Військові з усіх країн-учасниць Першої світової зайнялися вивченням та аналізом її досвіду. Французи орієнтувалися на техніку (яка, на їхню думку, виграла останній переможний наступ улітку—восени 1918 року), зокрема на ретельно скоординований артилерійський вогонь. Німці з армією, скороченою до 100 тисяч згідно з Версальською угодою, зайнялися поліпшенням мобільності, координації та підготовки особового складу. У Росії/ССРР також звернулися – з німецькою допомогою – до можливостей механізації та ідей «глибокої операції», чому сприяв як досвід громадянської війни, так і суттєва чистка старого офіцерського корпусу. Британці мали ще більш радикальний підхід: хоча вони під час світової війни стали піонерами механізації сухопутних військ, через політичні імперативи вони сподівалися уникнути сухопутної війни взагалі, віддаючи перевагу стратегічному бомбардуванню та використанню морської сили. Усі тогочасні армії розуміли цінність моторизації, але всі також були свідомі видатків, пов’язаних із забезпеченням автотранспорту для масових армій.

Новим важливим фактором у мисленні про майбутню війну стала авіація. Вона відігравала іміджеву, але другорядну роль у 1914—1918 роках, але в наступне двадцятиліття зробила величезний стрибок уперед. Авіація перетворилася на символ сучасності і навіть – як стали вважати деякі військові теоретики, починаючи з італійця Джуліо Дуе, – могла мати вирішальну силу в майбутній війні. У Британії Королівські повітряні сили (Royal Air Force (RAF)) стали незалежним родом військ уперше у світі й одразу взяли курс на «незалежну», стратегічну роль, ставлячись до підтримки наземних військ як до чогось другорядного. До «загрози з повітря» у 1920—1930-ті роки ставилися як до рішучого фактора стримування можливого агресора. У 1932 році майбутній прем’єр Британії Стенлі Болдвін заявив: «Треба, щоб кожен усвідомив, що на землі немає сили, яка могла б захистити від бомбардування… Бомбардувальник завжди прорветься».

Важливим аспектом війни також став бурхливий розвиток електроніки. У 1920-ті роки радіо поширилося у всьому світі. Радіо дало можливість керувати військами в реальному часі на великих відстанях, координувати авіаційну підтримку (радіоапарати стали достатньо легкими, щоб установлювати їх на літаках і танках), амфібійні та морські операції (зокрема дії підводних човнів). Оскільки радіозв’язок можна було перехопити, вирішальним чином змінився характер розвідувальної війни. Можливість військового застосування електронних сенсорів (радарів) також стала очевидною наприкінці 1930-х років, революціонувавши систему протиповітряної оборони.

Якщо Британія, захищена зусібіч водою й Royal Navy, могла зробити ставку на стратегічну авіацію, Франція не мала змоги дозволити собі таких розкошів. Її сухопутний кордон з Німеччиною нікуди не подівся, і Франція мусила його захищати. 300 тисяч зруйнованих будинків і 20 тисяч знищених підприємств на теренах, якими прокотилася війна, природно вели до думки, що нова війна, якщо вона буде, будь-що має точитися не на її землі. Підвалини для прийняття рішення про лінію Мажіно було закладено.

Із демографією було важче. У Франції жило 42 мільйони людей – удвічі менше, ніж у переможеного сусіда, у війні з яким французька армія винесла основний тягар. За кількістю населення навіть Італія трохи випереджала Францію. У французьких заморських володіннях жило ще 70 мільйонів, і солдати з колоній, особливо алжирці й тунісці, дуже допомогли у війні 1914—1918 років. Колоніальна армія також продовжувала набувати бойового досвіду, здобувши ціною 12 тисяч загиблих перемогу у війні в Марокко в першій половині 1920-х або стлумивши повстання в Сирії приблизно в той же час.

Оскільки традиційний союзник проти Німеччини – Росія – випала із цієї ролі, французькі військовики спробували замінити її союзом із новоутвореними державами Центрально-Східної Європи, насамперед Польщею. Проблема була також у тому, що хоча Франція й була відносно заможною в перерахунку на душу населення, але рівень розвитку промисловості був нижчий, ніж у Британії чи Німеччини. При цьому Франція була світовою державою, і її армію вважали найсильнішою у світі.

По інший бік Ла-Маншу, здавалося, Британія вийшла з війни безумовною переможницею. Її імперія досягла свого максимального розміру: 530 мільйонів населення на 13 мільйонах квадратних миль. Але з 1914 року державний борг зріс удесятеро, Британія була змушена ліквідувати більшу частину своїх зарубіжних інвестицій, щоб сплатити військові видатки, а довоєнну глобальну торговельну мережу, що була основою процвітання Британської імперії, було зламано. Американська промисловість, а також промисловість британських домініонів (Канади, Австралії, Нової Зеландії та Південної Африки, що починаючи з 1920-х років – де-юре з 1931 року – мали повне самоврядування) та Індії отримала під час війни величезний поштовх до розвитку і тепер конкурувала з промисловістю метрополії на світових ринках. Конкурентоздатність британських товарів також підірвало повернення фунта до золотого стандарту на довоєнному рівні: британські товари виявилися надто дорогими на заморських ринках.

Економічний спад одразу після війни призвів до того, що безробіття на початку 1920-х років досягло п’ятої частини робочої сили. Оскільки 1918 року всі чоловіки, старші за 21 рік, а також усі жінки, старші за 30 років, отримали право голосу на виборах до парламенту, місце головної опозиційної політичної сила зайняла Робітнича («лейбористська») партія, затьмаривши ще недавно всесильну Ліберальну партію, а за її допомогою стали надзвичайно політично впливовими робітничі профспілки. Електорат не бажав миритись із «затягуванням пасків». Британія була першою країною, що стала індустріалізованою, а зараз вона першою відчула на собі тягар постіндустріалізації. Вона майже не отримала репарацій від Німеччини і роздратовано спостерігала, як із середини 1920-х німецька економіка пішла зростати на американських позиках, на які Британія не могла сподіватися, бо не була в змозі розрахуватися по своїх позиках у США, зроблених під час світової війни.

Німеччина у ворожому оточенні.

Німецька карикатура 1920-х років мала на меті показати територіальні втрати Німеччини за Версалем, а також диспропорцію між дозволеними німцям збройними силами і збройними силами Франції та її союзників (Бельгії, Чехословаччини, Польщі)

Британія продовжувала правити величезною імперією, до якої належали домініони, Індія, більша частина Африки на південь від Сахари, велика частина Південно-Східної Азії, Гонконґ та території у Вест-Індії й Тихому океані. Їй також належав фактичний контроль над номінально незалежними Єгиптом та Іраком. Королівський флот був найбільшим військово-морським флотом у світі, що з базами в Ґібралтарі, на Мальті, в Александрії та Сінґапурі міг досягти будь-якої точки світу. Валовий продукт імперії вдвічі перевищував аналогічний показник Німеччини (хоча за обсягом продукції промисловості Британію обігнали як США, так і Німеччина). Лондонське Сіті залишалося світовим фінансовим центром, хоча більше й не домінувало так, як до 1914 року. Британія все ще володіла величезними інвестиціями в Азії та Африці.

Утім економічні труднощі змушували уряд до прийняття важких рішень. Уряд намагався тримати під контролем державні видатки, і логічним джерелом економії були військові витрати. Під час каденції Вінстона Черчилля на посаді канцлера (міністра економіки та фінансів) було ухвалено рішення: фінансування збройних сил проводиться за принципом, що в найближчі 10 років великої війни не буде, відповідно не буде потреби в масових експедиційних силах2. Це рішення підтверджувалося щороку з катастрофічними наслідками для обороноздатності імперії. Особливо постраждала армія, але Королівський флот також відчув на собі скорочення фінансування. На початку 1920-х років командування флоту дійшло висновку, що епоха лінкорів закінчилась і головною силою флотів стають авіаносці. Але програму побудови семи авіаносців скоротили до двох.

Як і у випадку Франції, демографія була не на боці Британії. Населення Британії становило лише 48 мільйонів. Звичайно, 350-мільйонна Індія дала під час світової війни тримільйонну армію, але її переважно планувалося задіяти для захисту британських інтересів на Близькому Сході та в Південно-Східній Азії. Гіпотетична війна в Європі потребувала армії з метрополії. Певну допомогу надавали «білі» домініони (їхні солдати склали 16 % британської армії під час світової війни), але навіть із десятьма мільйонами канадців, сімома – австралійців, півтора мільйонами новозеландців та двома – білих південноафриканців демографічний потенціал був усе одно менший від німецького. При цьому підтримка домініонів не була гарантованою. Військовий призов було скасовано 1919 року, і до 1938 року британська армія була дуже малою за тогочасними мірками, непридатною для великої війни в Європі, розпорошеною у всій імперії. Короткий час, 1918 року, Британія мала масову національну армію, до складу якої входили громадяни, призвані на військову службу, оснащені сучасною зброєю і тактичною доктриною. Саме ця армія виграла світову війну. Але такий союз армії і народу не був щасливим, і повоєнну демобілізацію та десятиразове зменшення армії практично всюди сприйняли схвально.

Середземне море та Суецький канал забезпечували зв’язок між метрополією та Індією. Безпека цього зв’язку покладалася на дружні відносини з Італією. А там саме відбулися радикальні зміни. Італійці (що втратили на війні майже стільки ж убитими, скільки Британія) під час Паризької мирної конференції були дуже розчаровані своїми набутками та звинувачували в цьому Британію. Італійцям також не подобався фактичний контроль Королівського флоту над Середземним морем із баз у Ґібралтарі, на Мальті та коло Суецького каналу – це потенційно ставило під загрозу лінії комунікацій між Італією та її новоздобутими колоніями в Північній Африці.

Італія була найбіднішою з великих європейських держав як абсолютно, так і в розрахунку на душу населення, із величезним розривом між промисловою північчю та аграрним півднем. Демографічний тиск вдавалося послабити масовою міграцією італійців до Північної й Південної Америки та гастарбайтерством у країнах Північної Європи. З 1925 року емігрувати до США стало надзвичайно складно, а економічна криза 1929 року унеможливила й друге. Соціальна напруга по світовій війні почала виливатись у піднесення руху радикальних партій як лівого, так і правого спектра, аж доки 1922 року на чолі уряду опинився лідер партії фашистів, колишній соціаліст і герой світової війни Беніто Муссоліні. Його керівним принципом став державний корпоралізм: «Усе в державі, нічого поза державою, нічого проти держави». Не особа, не клас, а народ і держава мали стати в центрі уваги. Муссоліні марив поступом і сучасністю, що їх уособлювали автомобілі (завод «ФІАТ» у Турині) та літаки, які мали стати основною зброєю майбутньої війни.