Читать книгу Змова диктаторів. Поділ Європи між Гітлером і Сталіним 1939–1941 - Андрій Галушка - Страница 3

Австрієць за походженням, Адольф Гітлер пройшов усю війну від початку до кінця, був двічі нагороджений найвищою солдатською нагородою за відвагу, Залізним хрестом, зазнав поранення. Він був упевнений, що в поразці Німеччини у війні винні соціалісти та євреї, які зрадницьки влаштували революцію в листопаді 1918 року. По війні Гітлер почав політичну діяльність в одній із численних радикальних партій і виявив у собі величезний хист публічного промовця. Його Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (NSDAP, нацисти) стала помітною, хоч і маргінальною політичною силою. Під час свого короткого ув’язнення за організацію невдалої спроби військового заколоту проти уряду Баварії 1923 року Гітлер написав свою програмну книгу «Mein Kampf» («Моя боротьба»). Керуючись ідеями соціального дарвінізму, Гітлер твердив, що боротьба між расами є науково доведеним законом природи і що в цій боротьбі вищій, «арійській» расі (німцям) споконвічно протистоїть руйнівна «єврейська раса», на цей момент уособлена як міжнародними фінансистами-плутократами, так і більшовицьким режимом. Гітлер також стверджував, що для розвитку німцям необхідно отримати Lebensraum (простір для життя), до того ж не абиде, а в Україні, де талант німців до хліборобства має найкращі шанси розквітнути. Логічно випливало, що для цього необхідно знищити єврейський більшовицький режим. Серед першочергових завдань було повернення втрачених після 1918 року територій. Мало хто взяв цю книгу до уваги, коли вона вийшла з друку.

У 1929 році почалася світова економічна криза. Число безробітних у країні підскочило з одного мільйона напередодні кризи до трьох мільйонів у січні 1930 року. На виборах до райхстагу (парламенту Німеччини) у вересні 1930 року позаурядова NSDAP отримала 18,5 % голосів і 107 депутатських мандатів, перемістившись із маргінесу на місце другої за величиною партії (соціал-демократи мали 143 мандати, а комуністи – 77). Американський мораторій на виплату позик улітку 1931 року прийшов надто пізно, щоб запобігти такому посиленню нацистів.

Дальша криза лише грала на руку Гітлерові. Німецький експорт скоротився на дві третини, шість мільйонів німців залишилися без роботи. На виборах 1932 року вже 14 мільйонів (37 %) проголосували за нацистів, забезпечивши партії 230 депутатських місць. За соціал-демократів проголосували 22 % (133 мандати) і 14 – за комуністів (89 депутатів). У квітні того ж року Гітлер лише трохи на президентських виборах поступився попередньому президентові, національному герою фельдмаршалові Гінденбурґу.

Альтернативою могла бути лише коаліція соціал-демократів із комуністами (що після нових виборів мали вже 100 депутатських місць), але керівництво Комінтерну (керівного органу всесвітньої мережі комуністичних партій, що виконував вказівки більшовицької верхівки ССРР) вважало соціал-демократів більшими ворогами, ніж нацисти. Не маючи змоги згуртувати більшість депутатів на підтримку свого уряду, останній канцлер Ваймарської республіки генерал Курт фон Шляйхер подав у відставку. 30 січня 1933 року президент Гінденбурґ призначив канцлером Гітлера. За день райхстаг було розпущено, нові вибори призначено на березень.

У новому уряді, крім Гітлера, було лише два міністри-нацисти. Підпал будівлі райхстагу дав Гітлеру унікальну можливість залякати німецькі еліти примарою комуністичного заколоту (звинувачений у підпалі іммігрант із Голландії Маринус ван дер Люббе був одинаком, не пов’язаним з комуністами нічим, окрім симпатій3) – нацистські штурмовики розгорнули кампанію політичного насильства, на яку офіційні сили правопорядку були змушені дивитися крізь пальці. Навіть за таких умов нацисти отримали лише 44 % голосів і 288 депутатських місць, тоді як комуністи – 81 мандат, тобто більше, ніж на виборах 1930 року. Гітлер добився того, що більш як дві третини депутатів проголосували за надання уряду виняткових повноважень. Уже в березні зникли соціал-демократичні й комуністичні профспілки та преса, в Дахау відкрився перший концтабір, нацисти отримали контроль над земельними парламентами. У кінці року референдум схвалив перетворення країни на однопартійну нацистську державу. У серпні наступного року, після смерті президента Гінденбурґа, інший референдум схвалив (89,93 % «за») злиття посад президента і канцлера в одній – вождя (фюрера) німецького народу. Вождем став Гітлер, що за місяць перед смертю Гінденбурґа наказав ліквідувати без суду (звинувативши в підготовці збройного заколоту) верхівку парамілітарних штурмових загонів і таким чином опинився на вершині нічим не обмеженої абсолютної влади.

У жовтні 1933 року Німеччина демонстративно вийшла з Ліги Націй і припинила участь в організованій США Світовій конференції із роззброєння. Причиною, заявили німецькі представники, була неефективність і нерезультативність обох установ, а також лицемірство світових держав. Приводом до власне акту стала німецька пропозиція, щоб усі сусідні з нею країни скоротили свої армії до рівня 100 тисяч вояків – того самого, що Версальська угода дозволяла німцям. Очікуваний скепсис інших держав дав привід німцям гучно хряснути дверима, зберігши моральну перевагу.

У липні 1934 року нацисти зробили спробу державного перевороту в Австрії, під час якого загинув австрійський канцлер Енґельберт Дольфус. Муссоліні, що не бажав раптово отримати за сусіда збільшену Німеччину, наказав демонстративно пересунути італійську армію до кордону з Австрією. Гітлер зрозумів натяк – німецькі нацисти не прийшли на допомогу австрійським, і заколот було придушено. Британія і Франція вирішили, що Муссоліні зможе виконати роль стримувача агресивних намірів Німеччини. У квітні 1935 року Муссоліні на берегах озера Маджоре в Стрезі підписав угоду з прем’єр-міністрами цих двох країн, П’єром Лавалем та Рамсеєм Мак-Дональдом, яка ще раз підтвердила Локарнські угоди та окремішність Австрії й зобов’язала сторони опиратися спробам Німеччини ревізувати Версальську угоду.

За рік Гітлер зміг записати собі в актив значний успіх на міжнародному фронті. Добіг кінця термін протекторату Ліги Націй над Сааром, і на референдумі 90 % виборців Саару підтримали повернення цієї маленької, але надзвичайно важливої з погляду промисловості та корисних копалин землі до Німеччини. Такий результат було багато в чому забезпечено образом нової, розквітлої під берлом націонал-соціалізму Німеччини.

Програмою громадських робіт, зокрема будівництвом досі знаменитих автобанів, розгортанням промислового виробництва, спрямованого на переозброєння Німеччини, нацистський режим фактично ліквідував безробіття та подолав економічну кризу попередніх років. Нацистська економічна програма не базувалася на жодній теорії, але її можна назвати «інстинктивним кейнсіанством»: фінансування державних інвестицій та громадських робіт коштом бюджетного дефіциту та гарантовані державні замовлення промисловим фірмам. Від січня 1933 року до кінця року наступного половина безробітних знайшла роботу, а 1936 року Німеччина могла пишатися повною зайнятістю. У серпні 1939 року лише 34 000 німців були зареєстровані як безробітні. Недарма партія мала назву як національної, так і робітничої.

Генерал Ганс фон Зеект, командувач військових сил Ваймарської республіки, приймає парад. Кожен зі ста тисяч вояків райхсверу був підготований для того, щоб обійняти посаду, на два ранги вищу за свою, щойно Німеччина вирішить збільшити військо

Намір вирватися з рамок Версальської угоди відігравав дуже значну роль в економічній політиці нацистів. На початку 1933 року в авіаційній промисловості працювали три тисячі робітників, що випускали кількадесят літаків на рік. За шість років 250 тисяч робітників могли видавати три тисячі бойових літаків на рік. Улітку 1934 року британський парламент прийняв постанову про розширення RAF – це був перший крок від політики заощадження на зброї, що панувала від кінця світової війни. «10-річне правило» було скасовано, і до кінця року під впливом новин із Німеччини вже узгоджені плани було ще збільшено. У березні наступного року британський уряд оприлюднив «білу доповідь» щодо програми переозброєння4. У відповідь на це, а також на подовження вдвічі строку військового призову до французької армії Гітлер оприлюднив існування німецьких військово-повітряних сил (Luftwaffe), оманливо ствердивши, що вони за розміром уже дорівнюють британським і ще зростатимуть, а незабаром заявив про відновлення призову до армії та скасування версальських обмежень на розмір збройних сил Німеччини. Гітлер запропонував Франції укласти нову угоду, що обмежила б розмір німецької армії до 300 тисяч (французи щосили намагалися втримати свою армію на рівні 350 тисяч), а Luftwaffe до 50 % від французьких повітряних сил. Франція відмовилась, і Гітлер мав розв’язані руки для нарощування своїх збройних сил.

Прагнучи хоч якимось чином стримати основну для себе – морську – загрозу з боку Німеччини, британський уряд пішов на укладення в червні 1935 року угоди з Німеччиною, що повертала їй право мати повноцінний військовий флот, але з числом великих кораблів, не більшим за 35 % від такого числа Королівського флоту. У кількості підводних човнів британці згодилися на паритет, вважаючи, що минулої війни вони досить успішно нейтралізували німецьку підводну загрозу. Французький уряд обурився, але Франція також нічого не збиралася робити, щоб покласти край німецькій експансії.

Під час перемов у Стрезі в Муссоліні склалося враження, що Британія і Франція не заважатимуть його планам щодо захоплення Абіссінії (Ефіопії). Окрім звичайної імперської експансії, на Муссоліні також тиснув тягар історії – Італія мала змити кров’ю ганьбу поразки 1896 року від армії імператора Абіссінії. Але Абіссінія була членом Ліги Націй, і агресія проти неї була зустрінута економічними санкціями. Вони були надзвичайно м’якими, але відкрите невдоволення західних демократій підштовхнуло Муссоліні від протистояння з нацистською Німеччиною до союзу з нею. Угоду, що отримала назву «вісь Берлін—Рим», було укладено вже 1936 року.

У березні того ж року німецькі війська ввійшли в Райнську Землю. Гітлер заявив, що це крок у відповідь на союз, укладений 1935 року між Францією та ССРР. Часто кажуть, що, якби тоді Британія та Франція діяли рішуче та ввели власні війська в Райнську Землю, Гітлер би спасував, втратив свій престиж і, можливо, був би усунутий від влади. Реально – навряд чи. Британія просто не мала сухопутних військ для нової війни в Європі. Демілітаризація була вимогою Франції й мала захищати французів та бельгійців, але ж вони самі не ворухнули й пальцем. Нарешті, хоча німці ввели лише три батальйони в Райнську Землю, якби французи все-таки рушили вперед, цим батальйонам було б віддано наказ захищатися. Вони б устигли виграти достатньо часу для підходу підкріплень новоствореної армії, і повторна демілітаризація виявилася б надто коштовною для їхніх супротивників.

Зайнявши Райнську Землю, німецька армія одразу почала роботу зі зведення системи укріплень, на прориві якої в 1944— 1945 роках британці й американці поклали чимало життів своїх вояків. Бельгія ж, побачивши, що Франція не має бажання захищати свої інтереси від можливої німецької агресії, припинила військову співпрацю з Францією та оголосила про свій нейтралітет.

Німеччина не отримала жодних санкцій від міжнародної спільноти через фактичну денонсацію Версальської угоди. Навпаки, авторитет Гітлера стояв високо як усередині країни, так і за її межами. Олімпійські ігри, що відбулися в Берліні в серпні 1936 року, стали особистим тріумфом «вождя німецького народу».

Улітку того ж 1936 року Гітлер поставив мету підготувати Німеччину до оборонної війни через чотири роки і до війни агресивної – через сім. Загрозою, від якої ця програма мала захистити, був ССРР (що з прийняттям нової конституції в грудні того ж року перетворився на СРСР). Сталінські п’ятирічки, при всіх своїх жахіттях, включно з Голодомором, привели до великого зростання військового потенціалу більшовицької диктатури. Але на шляху до війни такого масштабу перед Німеччиною стояли великі перепони. У неї було мало сировини для виробництва такої кількості зброї, не вистачало іноземної валюти для закупівлі за кордоном нафти, гуми та кольорових металів, необхідних для авіації та війни моторів. Тому почалась реалізація великої й дорогої програми створення виробничих потужностей для виробництва синтетичних мастил і синтетичної гуми, а також створення нових металургійних виробництв у рамках чотирирічної економічної програми.

Улітку 1936 року в Іспанії спалахнула громадянська війна, у якій проти уряду лівих партій, що розпочав широку програму соціально-економічних змін, виступила іспанська армія. Лідеру заколотників, генералові Франсіско Франко, прийшли на допомогу Італія та Німеччина, тоді як уряд Іспанії підтримала Франція, де щойно прийшов до влади «Народний фронт» лівих партій, а пізніше – СРСР. Для нацистської Німеччини, як і для сталінського СРСР, війна в Іспанії стала експериментальним майданчиком для перевірки в дії зразків новітньої військової техніки і тактики їх використання. Повітряні бомбардування міст – особливо знищення 1937 року з повітря літаками німецьких «добровольців» міста Ґерніка на півночі Іспанії – начебто підтверджували тезу, що «бомбардувальник завжди прорветься», та додавали сили аргументам тих, хто виступав за те, що мир у Європі має бути збережений за будь-яку ціну. Гітлер мав іншу думку.