Читать книгу Змова диктаторів. Поділ Європи між Гітлером і Сталіним 1939–1941 - Андрій Галушка - Страница 22

У січні—лютому 1940 року були спроби наведення контактів через треті сторони для знайдення спільних позицій та проведення мирних переговорів. Для фінів головним посередником у перемовах із Кремлем стала повноважна представниця СРСР у Швеції Олександра Коллонтай. Ситуація на дипломатичному фронті була прямо залежна від успіхів на фронті. Свій третій штурм лінії Маннергейма Кремль прагнув використати для того, щоб посадити фінів за стіл переговорів і отримати значні переваги під час підписання миру. Восьмого лютого 1940 року вперше фінські політики звели докупи свої думки щодо вироблення позиції їхньої країни в розмові з Кремлем: Рюті, Таннер та Паасіківі зустрілися з генералом Вальденом та обговорили подальший розвиток подій.

10 лютого 1940 року відбулася нарада в Ставці верховного головнокомандувача, де були присутні Маннергейм, Таннер, Рюті, Вальден. На нараді викристалізувалися три шляхи дальшого розвитку подій: продовження війни власними силами, спирання на допомогу країн Заходу та Швеції або підписання миру з СРСР. Маннергейм більше схилявся до шведського варіанта. 12 лютого 1940 року було скликано комітет із закордонних справ, на якому винесено запитання про проведення мирних переговорів із СРСР.

Радянська сторона теж намагалася враховувати різні дипломатичні конфігурації. 16 лютого 1940 року радянський повноважний представник у Британії Іван Майський пропонував Лондону стати посередником у радянсько-фінських мирних переговорах, проте отримав відмову. 22 лютого 1940 року Молотов запропонував нову лінію кордону фінській стороні, вимоги набагато більші, ніж восени 1939 року: втрата узбережжя Ладозького озера, передача районів Куусамо та Салла, Ханко в розширених межах. І тоді було відмовлено фінській стороні в підписанні перемир’я: СРСР прагнув змусити Фінляндію якнайшвидше укласти мир на вигідних умовах. 4 березня посланцю Ассарссону Молотов пояснив радянську позицію, себто негайну передачу Виборґа, Виборзької затоки та Сортавали.

Коли Вііпурі (Виборґ) опинився відрізаним від Гельсінкі та оточений радянськими військами, 6 березня 1940 року Москва надіслала запрошення для проведення мирних переговорів представникам Фінляндії. Переговори щодо укладення миру розпочалися 8 березня 1940 року в Москві, куди прибув Рюті.

Московська мирна угода була підписана 12 березня 1940 року і складалася з 9 пунктів та додаткового протоколу. За нею з 11-ї години 13 березня наставав мир, СРСР отримував Карельський перешийок разом з Вііпурі, другим за величиною фінським містом. Також території на північ та захід від Ладозького озера з містами Суояарві, Сортавала, Кексгольм, на схід від Маркаяарві переходили до СРСР. Рибачий півострів ставав базою радянського флоту на Баренцевому морі. На 30 років надавався в оренду мис Ханко як військово-морська база Балтійського флоту. Усього Фінляндія втратила 10 % своєї довоєнної території, а 12 % населення (понад 420 тисяч) стали вигнанцями. Новий радянсько-фінляндський кордон частково збігався з умовами Ніштадтського миру 1721 року, що завершив Північну війну, адже невипадково Сталін із Молотовим апелювали до часів Петра I, говорячи про безпеку Ленінграда. І Москва, і Гельсінкі чудово розуміли, що умови миру тимчасові. З новоприєднаних до СРСР територій та Карельської автономної республіки 31 березня 1940 року було утворено Карело-Фіннську РСР на чолі з Куусіненом.

Наслідки першої радянсько-фінляндської («Зимової») війни були жахливі та важкі для обох сторін. Втрати СРСР – 140 тисяч вбитими, до 3500 танків, до 500 літаків; Фінляндії – 24918 вбитими, 43557 пораненими, 62 літаки та до 30 танків. У своїх спогадах майбутній лідер СРСР Микита Хрущов писав про 1 мільйон радянських втрат, проте питання кількості вбитих та поранених у Зимовій війні залишається дискусійним. ВМФ СРСР втратив 309 вбитими, 1291 пораненими, підводний човен С-2, 12 літаків. Червоні ВПС виконали 16663 місії (у тому числі 891 вночі) та скинули 2600 тонн бомб на фінську територію.

Незважаючи на всі складнощі перебування у війні, фінському політичному керівництву вдалося зберегти відносно стабільне життя у своїй країні. Маннергейм так і залишався головнокомандувачем, переселенцям та біженцям компенсували втрати й надавали умови для господарювання на новому місці. У травні 1940 року фінські ветерани війни утворили відповідну асоціацію, а ліві заснували радянсько-фінляндське товариство миру та дружби.

Радянське керівництво винесло уроки, більш важливі та глибокі, ніж для Фінляндії. По-перше, нацистська Німеччина не надала допомогу фінам під час війни, що підсилювало у Москви відчуття «дієвості» пакту Ріббентропа—Молотова. По-друге, значні втрати та чимала кількість «піррових» перемог, у тому числі бої за бункери й прорив лінії Маннергейма, показали прорахунки в бойових якостях Червоної армії. Відбулися кадрові зміни в її керівництві. Тимошенко (що отримав звання маршала Радянського Союзу) замінив Ворошилова на посаді наркома оборони, а Мерецков, який отримав нововпровадженне звання генерала армії, став замість Шапошникова головою Генштабу. Проте радянське керівництво прорахувалося – фіни пішли на співпрацю з нацистами у «війні-продовженні», «війні-відплаті» 1941—1944 років зі своїм східним ворогом.

Фінляндія, вийшовши з кровопролитного протистояння з СРСР, зберегла найголовніше – державну незалежність та суверенітет. Локальний конфлікт серед засніжених лісів та озер став випробуванням на міцність фінських союзників по боротьбі з агресором, які доволі обережно надавали матеріальну допомогу та надсилали добровольців. Відстоювання національних інтересів постало головною метою під час участі Фінляндії в Зимовій війні, а потім і у війні-продовженні, з чим і фінський уряд, і фінське суспільство впоралися на відмінно. З середини 1940 року інтенсифікуються зв’язки з нацистами, і в січні 1941 року було узгоджено спільні воєнні дії проти СРСР. Фіни прагнули використати союз із Берліном для відвоювання захоплених СРСР територій.