Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання - Джек Кэнфилд - Страница 15

«Бах!» Не цей неприємний звук удару металу об метал я хотіла почути, виїжджаючи з місця свого найнезвичайнішого й багатонадійного першого побачення.

Я вискочила з машини і спробувала оцінити ушкодження в цілковитій темряві. Я зрозуміла, що врізалася в «Мустанг» 1988 року, який належав моєму кавалерові. О ні! Я не могла повірити в те, що щойно скоїла! Я попленталася до його дверей, з острахом очікуючи, що буде, коли зізнаюся в скоєному. Я постукала і, поки він не відчинив двері, прокручувала в голові події, які передували цій миті.

Вечір почався чудово. Мій партнер із лабораторії у фотогуртку зрештою запросив мене на побачення. Він мені справді подобався: здавався щирим і турботливим, але водночас розумів жарти й сам непогано жартував. Однозначно, мій хлопець.

Я жила поза межами кампуса, тож приїхала до його гуртожитку і лишила свою машину там, а він повіз нас у кіно на своєму «Мустангу». Він дуже пишався своєю машиною. Ми вільно спілкувалися про безліч речей: від наших занять із фотографії до схожих дитячих спогадів. Я була щаслива.

Урешті-решт ми під’їхали до кінотеатру, але той здався нам безлюдним. Я подумала, що нам не пощастило і кінотеатр зачинений, але мій кавалер вирішив перевірити. Звичайно, його оптимізм переміг: було відчинено! Ми придбали квитки і зайшли всередину, але в залі нікого не було! Ми фактично були єдиними глядачами, окрім квіткаря і кіномеханіка (якщо чесно, я б не здивувалася, якщо б це була та сама людина). Отож, ми вмостилися і втупилися в екран. І тоді почалися веселощі.

На половині фільму екран почав мерехтіти і ми почули хлопок, наче зламався проектор. Перед очима був білий екран. Мій кавалер вирішив дізнатися, у чому проблема, і познайомився з кіномеханіком. Нам провели екскурсію проекційною кімнатою, і ми насолоджувалися тим, що мали змогу роздивитися зсередини – як показують фільми.

Мушу визнати, це було весело. А ще цікавіше було спостерігати, як мій кавалер діяв у складній ситуації. Насправді я почала ним захоплюватися. Ми додивлялися кінофільм, а я думала: можливо, у нас є шанс, можливо, ми одружимося і народимо купу допитливих дітей, які бачитимуть у житті можливості, а не проблеми. Я вже уявила молодшого сина, який розбирає мій блендер і створює машину часу…

Але, звісно ж, я забігала вперед. До того ж я не уявляла, як трагічно (для «Мустанга») судилося закінчитися нашому побаченню. Отже, кіно скінчилося, і ми поїхали до гуртожитку, весело теревенячи, не усвідомлюючи, яка катастрофа на нас чекає.

Ми побажали одне одному на добраніч – і бац! Я стукаю до нього, щоб повідомити, що пошкодила його чудову машину. Я була впевнена, що цим зведу нанівець свої шанси. Але він відчинив двері і здивовано поглянув на мене, бо кілька хвилин тому ми попрощалися. Я боязко зізналася у своєму злочині, схилила голову і чекала найгіршого.

Але нічого страшного не сталося. Натомість цей терпеливий хлопець пішов подивитися на машину, швидко кинув на неї поглядом у цілковитій темряві й сказав, що все гаразд. Я була шокована. І також мене брала цікавість. Моя реакція була б кардинально іншою, якби ми помінялися місцями. Я б заламувала руки і голосно верещала, а він лише стояв і посміхався, а також заспокоював мене. У цю мить я зрозуміла, що знайшла хорошу людину.

Вгадайте, що було далі? Якимсь чином, попри всі мої вади, він також щось розгледів у мені. Два роки по тому ми їхали в тому самому «Мустангу» з табличкою «Молодята», яка прикривала трохи подряпаний і зігнутий бампер. Відтоді минуло вже вісімнадцять років, і хоча в нас більше немає «Мустанга», проте є багата історія стосунків, сповнених веселих пригод, є двійко чудових хлопців-близнюків і майбутнє, яскравіше за будь-який блискучий хромований бампер.

Ліза Тіффін