Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання - Джек Кэнфилд - Страница 8

– Вітаю, подруго! Я залюбки прилечу на твоє весілля. – Я поклала слухавку, сльози текли по обличчю. Не лише три мої близькі подруги планували весілля, але й мої брат і сестра також по черзі зв’язали себе путами Гіменея. У моїх думках з’явилися Джонатан і наше нещодавно скасоване весілля. Нелегко переживати розрив, коли близькі люди знайшли свої половинки.

Чотири року тому одна моя подруга з дуже розвиненою інтуїцією розповіла мені важливу річ. Вона точно відчула, що одного дня я зустріну друга на все життя, у якому будуть утілені всі мої бажання. Вона попередила мене: «Будь обережна і чекай на нього».

Заінтригована, бо її слова збігалися з мріями в моєму серці, я впевнено вірила, що пророцтво справдиться не довше ніж за кілька років.

Але коли мої «за двадцять» перетворилися на «за тридцять», подружчина обіцянка набула солодко-гіркого присмаку. Вислів «стара діва», який тоді не був у моєму словнику, почав нависати наді мною. Я не хотіла зустріти абиякого хлопця. Я хотіла того самого хлопця, хто був мені призначений – чи була я занадто прискіплива? Висока і худа, з довгим кучерявим волоссям – чи була я достатньо гарненька? Бакалавр із соціології й магістр із теології – чи слід мені бути менш розумною і більш розслабленою? Чому іншим було легко знайти кохання, а мені так важко?

– Марто, я сьогодні влаштовую пляжну вечірку. Прийдеш? – запитав Марк.

– Так, я з вами, – відповіла я. Ніколи не втрачала можливість зустріти Того Самого.

Того вечора до мене підійшов високий незнайомець із чорним волоссям і зеленими очима.

– Привіт, я Пітер. Здається, ми з тобою зустрічалися минулого літа на ранчо в Марка?

– Ти, мабуть, переплутав мене із сестрою-близнючкою, Мері, – зауважила я.

– Точно, тепер я згадав. То Мері твоя сестра? – запитав він.

Я подумала, що, можливо, це доля таким чином зводить нас разом?

Пітер, успішний підприємець, запрошував мене трохи розважитися: ми запускали повітряних зміїв на пагорбах, прогулювалися віддаленими вуличками міста і куштували їжу різноманітних країн. За півроку таких зустрічей я закохалася в нього без тями. Я думала, що настав час перевірити міцність наших стосунків. Наприкінці довгої телефонної розмови я запитала:

– Пітере, якими ти бачиш наші стосунки в майбутньому?

– Марто, принаймні найближчі п’ять років я одружуватися не збираюся. Знаєш, у мене є ідеал жінки, із якою я хочу провести своє життя. Я в тебе справді закохався, але в нашому майбутньому одруження не бачу.

Моє серце розлетілося на тисячу крихітних уламків. Як мені розцінювати його слова? Він хоче бути зі мною зараз… але не назавжди. Чи варто мені й далі зустрічатися з ним… і сподіватися, що його почуття зміняться? Як жити далі й не відчувати болю?

Виявилося, що існує багато жінок, які потрапили в подібні обставини… успішні, розумні, за тридцять, які прагнуть мати родину, доки не буде пізно. Моя сусідка по квартирі запропонувала заснувати групу підтримки.

– Спробуймо організовувати зустрічі з іншими жінками, щоб разом розв’язувати проблеми одиначок.

– Це фантастична думка, – відповіла я.

Протягом двох років п’ятнадцять жінок зустрічалися двічі на місяць і обговорювали книжки на зразок «Чоловіки з Марса, жінки з Венери» і «Кохання має бути твердим». Ми дізнавалися, сміялися і плакали разом, стаючи друзями. Жінка за жінкою, усі знайшли собі чоловіків – усі, крім мене. Я досі чекала, хоча сумніви посягнули на надію, яка жила в моєму серці.

У сорок років, керуючись дивним відчуттям долі, я переїхала до Колорадо. Усе здавалося новим і захопливим: гори, моя кар’єра у сфері нерухомості, цікаві друзі. За рік я заручилася з адвокатом, у якого від двох попередніх шлюбів було троє дітей.

Друзі питали мене: «Марто, ти впевнена, що ухвалюєш правильне рішення?» Ну звичайно: через два місяці я тікала від того тирана не озираючись.

Я присвятила себе будинку, який придбала. Коли дизайн інтер’єру нагадував будинок із журналу, я вивчила ландшафтний дизайн і перетворила голий схил на гарний затінений садок. Кокер-спанієль Енні і смугастий кіт Олівер замінили мені дітей. Я розважалася з друзями, подорожувала за кордон, багато працювала і навіть почала писати вірші, але щось від мене таки вислизало. Насправді мені було важко знайти гумор будь у чому. У майже п’ятдесят я зрозуміла притчу: «Задовга надія – недуга для серця»8.

Одного вечора, захопившись виступом на церковному обіді, я випадково глянула на чоловіка з атлетичною статурою, що стояв по той бік стола від мене. Дуже гарний чоловік. Мені було цікаво, яка в нього історія.

Коли ми підвелися і попрямували до шведського столу, він став позаду мене і відрекомендувався.

– Добрий день, мене звати Пол, я гість Боба і Гантлі. Приємно познайомитися з новими людьми. Розкажіть про себе. Ви з Колорадо?

Ми розмовляли, сміялися і, безперечно, зацікавили одне одного.

Наступного вечора я отримала імейл від Гантлі. «Пол питає твій номер мобільного. Чи можна його дати?» Я була не просто у захваті – я відчувала щемливий спокій від його характеру і надійності.

Пол одружився зі своїм шкільним коханням після закінчення університету, тож він не мав і гадки про шалений світ побачень і стосунків, який був відомий мені. Він не розумів, як можна грати в ігри, боятися брати на себе зобов’язання і не передзвонити, коли пообіцяв. Останні сім років він опікувався своєю дружиною, яка повільно вмирала від емфіземи9. Його світ кисневих балонів, відділень «швидкої допомоги» і операцій скінчився, коли хвороба її перемогла. В останні свої дні дружина змусила Пола пообіцяти, що він буде жити повноцінним життям, коли її не стане.

Проводячи час із Полом, я знову почала сміятися. Він інстинктивно знав, як зробити так, щоб я почувалася в безпеці, ніколи не порівнював мене зі своєю дружиною і запевняв: «Марто, ти не наступний розділ у моєму житті… ти нова книжка». Він обіймав мене, доки мені не перехоплювало подих, і я відчувала, що ми пов’язані.

Зі свого боку я повертала Пола у світ живих. Разом ми подорожували пішки, іноді полювали, каталися на водних лижах… і побували на весіллі мого племінника. Коли молодята проголошували свої обітниці, я зрозуміла, що глибоко закохалася.

Через півроку з часу нашого знайомства він привів мене на своє молитовне місце на пагорбі.

– У мене не було подібних стосунків. Нам подобається робити ті самі справи, ми хочемо однакового в житті і думаємо однаково. – Він засміявся. – Ти говориш ті слова, які виникають у моїй голові, перш ніж я встигаю їх вимовити. Я не можу уявити свого життя без тебе.

Моє серце зупинилося, коли я опустила погляд на каблучку з діамантом у смарагдовій огранці, яку він надягнув мені на палець. Я повернулася в часі до передбачення своєї подруги чекати того, у кому втілюватимуться всі мої бажання. Пол був для мене більше, ніж споріднена душа, на яку я взагалі могла сподіватися. Він був мені ближчим, ніж сестра-близнючка. Я отримала винагороду за своє довге очікування. Моя радість була безмежною, коли я уявила наше спільне майбутнє.

Марта Айцен, записано зі слів Маргарет Ленг