Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання - Джек Кэнфилд - Страница 18

Це було дурістю. Найбільшою дурістю, яку я зробив. Можливо, найбільшою дурістю, яку колись скоїла людина. Ніхто в коледжі не знав про Тисл. Це була таємниця, на яку ніколи не мало пролитися світло, а від думки про те, що хтось колись довідається про неї, я зіщулювався.

Чи можете ви мене звинувачувати? Тисл – це місто лісорубів, жалюгідний клаптик землі, де машини були потрощені, у людей бракувало зубів, а їхні стрижки були ніби доопераційними перед лоботомією. Це була безладна, широка місцина при дорозі, де лісоруби пили пиво й рубали дерева, а сумні жіночки з подвійними іменами заводили балади, скаржачись на невірних чоловіків і непросте життя. Останнє, чого я хотів, – це щоб хтось із моїх друзів із коледжу дізнався неприємну правду: Тисл – моє рідне місто.

Тоді ви спитаєте: нащо я розповів це Вероніці? Я можу відповісти лише так: не знаю.

Моя дівчина Вероніка була привабливою. Жодних сумнівів. Вона була елегантною і високою, із темним волоссям і дорогою стрижкою унісекс. Як не дивно, але мене зачарувала не її врода.

Вероніка походила із заможної родини. У неї був гардероб із сукнями від «Діор» і безлімітна кредитна карта. Але й не гроші мене привабили.

Найбільше я був уражений її розумом. Вероніка була розумницею, відмінницею, президентом класу і завзятою активісткою захисту навколишнього середовища. Вона вживала такі слова, від яких у мене аж мороз пробігав по шкірі.

Отже, я закохався в неї. Деякий час я був на сьомому небі. Хоча, дізнавшись про Вероніку трохи більше, я спустився на нижчий щабель.

Розумієте, у неї був свій темний бік: напружений, невдоволений, стурбований і іноді грубий. Коли вона сердилася, то могла так подивитися, що ставало моторошно.

Але мені подобалося бути з нею. Щовечора я сидів із нею поруч у бібліотеці, коли вона читала фундаментальну, сповнену глибоких ідей літературу. Вайтгед. Камю. Сартр!17

Уся та ліберальна течія, напевно, викликала серйозне викривлення часу у моїй свідомості, бо саме тоді я розповів їй про Тисл.

Вона насупилася й сказала:

– Що? Ти, мабуть, жартуєш.

– Боюся, що ні, – відповів я.

– Тисл? Звучить майже антропологічно, наче африканське плем’я абощо.

Вочевидь, Вероніка не була позитивно налаштована. Її брови вигнулися дугою, коли я змальовував жінок, які жують тютюн, і білявих дітей. Коли я розповів про знайомих, які кинули навчання в сьомому класі задля участі в ралі вантажівок, вона відразливо скривилася.

– Ти обдурив мене, – промовила вона. – Я гадала, ти розумніший.

– Усе не так погано, – пояснював я.

– Але звучить жахливо, – сказала вона. – І я хочу, щоб ти взяв мене із собою на ці вихідні, аби я побачила все на власні очі.

Погані знаки були скрізь, але якби я їх тоді побачив.

– Ти впевнена? – запитав я. – Я про те, що це жахлива Середня Америка.

– Звичайно, я впевнена. Цікаво подивитися, як там живуть люди.

Її неможливо було зупинити. Хай там як, але я мав довести, що Томас Вулф помилявся: вороття додому є, особливо коли хтось тримає ножа біля твоїх ребер18.

Шлях до міста був довгий. Вероніка постійно скаржилася. Коли ми приїхали, біля дверей нас зустріла моя мама, вдягнена у свою звичайну сукню з квітковим візерунком, із пов’язаним через шию білим фартушком. Вона поцілувала мене в обидві щоки, а потім узяла мене за руку й відійшла, наче оглядала, чи не пошкоджено товар.

– Мамо, ти сьогодні гарно пахнеш, – сказав я.

– Ти так говориш, ніби в інші дні я пахну погано? – запитала вона.

– Ні, я просто кажу, що запах приємний. Ти чекаєш на когось особливого?

Вона засміялася.

– Ах ти ж дурнику.

Вероніка тицьнула мене в ногу.

– Ой, – промовив я, – де ж мої манери? Мамо, це Вероніка.

Мама пильно подивилася на неї, стиснувши губи.

– Господи милосердний, – сказала вона, – ця дівчина напівготовий маленький пончик, і хлопець має вкритися тефлоном, аби вона не пристала до його пательні.

Я зашарівся і промовив:

– Мамо, пригальмуй.

Вероніка звела на мене довгий і проникливий погляд.

– «Пригальмуй?» – запитала вона. – Ти щойно сказав «пригальмуй»? – Я відчув, як почав бліднути.

Ми пройшли крізь кухню, де готувалася вечеря. На всіх чотирьох конфорках стояли казанки, цокав таймер, а кожен дюйм столу був укритий їжею.

Однак Вероніку це не вразило. На її обличчі було написано: «Під цим дахом мешкає на сто відсотків біла родина, яка, імовірно, походить від шлюбів між двоюрідними братами й сестрами».

Наша вітальня була оформлена в стилі «смітник». Кам’яний камін, кавовий столик із примірниками журналів про риболовлю та полювання, а над каміном висіла голова оленя. Навпроти телевізора спав батько, збоку схожий на корову, яку накачали седативними препаратами.

– Вставай, Арнольде! – гукнула мама. – У нас гості.

– Я встав, – пробурмотів тато, виймаючи з кишені вставну щелепу.

Батько був одягнений як для вечері. І для роботи, якщо доведеться. На ньому була синя сорочка з рукавами, які наче відірвало динамітом, джинси і грубі чорні черевики – він усюди носив таке вбрання.

Я зайшов до кухні перевірити, як там вечеря. Коли я повернувся, Вероніка з татом щось завзято обговорювали.

– То чим ви заробляєте на життя, містере Геблі? – запитала вона.

– Я лісоруб.

«О ні, – подумав я. – Зараз почнуться проблеми». Я відчув, як усередині все почало перевертатися догори дриґом, як «Титанік».

– Лісоруб? – перепитала вона. – Це правда?

Батько знизав плечима.

– Це не таке вже й велике діло. Воно й наполовину не таке захопливе, як звучить.

З кухні вийшла мама, тримаючи в руках довгу виделку.

– Не давай йому себе збити з пантелику, дорогенька, – сказала вона. – Цей чоловік обожнює рубати дерева. Він зайде так далеко, що зрубає все до останнього деревця, якщо його не спинити.

Посмішка Вероніки була схожа на свіжий шрам на місці рани.

– То ви говорите, до останнього деревця?

– О, я люблю запах тирси, – сказав тато. – До того ж хтось має рубати дерева, доки ті кляті захисники природи не прикриють це діло.

І це спрацювало. Не сказавши нічого, Вероніка схопила свою куртку і попрямувала до дверей.

– Зачекай! – прокричав я, але було занадто пізно. Вона всілася за кермо моєї вантажівки і помчала геть, зникаючи в хмарі пилу.

Минуло трохи часу, доки не розвіявся мій смуток. Приблизно хвилин п’ять. Тоді я взяв пиво і сів навпроти телевізора. Показували приголомшливий поєдинок із реслінгу. Боєць у костюмі змії заплигнув на шию супротивникові. Я розслабився і посміхнувся, відчуваючи, що нарешті я вдома.

Тімоті Мартін