Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання - Джек Кэнфилд - Страница 16

О Ренді! Власниця жагучих очей і гладкої, як мармур, шкіри. Ренді, чорне волосся якої могло звести з розуму будь-якого чоловіка. Ренді – жінка-вихор. І одного чудового вечора 1972 року Ренді обрала мене.

Вона обрала мене серед щонайменше двохсот відчайдушних парубків Лос-Анджелеса, які платили чималі гроші, щоб посидіти в поганенькому ресторані, ділячись один із одним своїми надіями і мріями. Усе почалося з кивка, потім – комплімент стосовно моєї посмішки, проказаний голосом, що розтягував кожен голосний звук. Потім Ренді схвально висловилася про мої очі, а після того, як ми перекинулися кількома реченнями, відважила комплімент моєму розумові. «Ліга плюща»13, – промуркотіла вона, коли я відповів, де навчався, а її витончені пальці торкнулися моєї руки. Уесліанський університет не входив до складу «Ліги плюща», але я не встиг її виправити, бо Ренді швидко повідомила, що також здобула престижну освіту.

Вона запросила мене до себе на вечерю в наступну п’ятницю. Ренді хотіла приготувати щось вишукане. Тепер я розумів, що це витончена особистість, і я міг би поєднати наші долі разом, тож протягом усього тижня мріяв про шалену пристрасть, яка на мене чекала.

П’ятниця. На вулиці була мжичка – ідеальна погода для тихої вечері на квартирі Ренді. Але вона не приготувала ніяких закусок. Щогірше: її кухня виглядала бездоганно, без жодних ознак процесу приготування їжі. Ренді завела мене до спальні, у якій пурпурові стіни пасували до покривала на ліжку. «Ось», – сказала вона, вказуючи на щонайменше дюжину дипломів у рамках, що висіли на стіні. Вона й справді здобула «дорогу» освіту. Щоправда, це були тижневі курси з різних академічних спеціальностей, про що свідчили: диплом про проходження семінару «Безстрокові вклади у фінансових організаціях», сертифікат Академії збагачення «Бельфонтан», диплом Інституту кулінарних мистецтв і літньої школи гуманітарних наук. Я сказав, що вражений, а мої очі блукали від її високих підборів до дзеркал на стелі.

Ренді стисла мою руку. «Спочатку я б хотіла подивитися кіно», – сказала вона і додала, що поруч є кінотеатр. Показували фільм «Банда доберманів» – нудотне кіно про тренера собак, який навчив доберманів грабувати банки. У кожного добермана було прізвисько відомого злочинця: Бонні, Клайд, Малюк Нельсон, Красунчик Флойд, Діллінджер. Коли фільм закінчився, хтось незадоволено вигукнув. Я б також долучився до нього, але зосередився на буркотінні у своєму шлунку. В очікуванні на вишукані страви Ренді я пропустив ланч.

Ми приїхали до квартирного комплексу Ренді й витратили десять хвилин, аби знайти місце, щоб припаркуватися. Дощ припустився, але вона хотіла показати мені все навколо, особливо бар, де було людно. «О, вечірка, – промовила вона без жодного здивування. – Зайдемо на хвильку». – І Ренді зайшла в скляні двері, доки я встиг щось відповісти. Коли я попрямував за нею, якийсь здоровань у відкритій сорочці із золотим ланцюжком на волохатих грудях почав вимагати в мене десять доларів. Десять доларів у 1972 році! «Хлопці платять за вхід», – пробубнів він. Я вирішив почекати біля дверей, гадаючи, що Ренді повернеться швидше, ніж цей бик викине мене під дощ. Коли Ренді знову з’явилася, то тримала напівз’їдений французький сендвіч, соус із якого капав на підлогу.

Вона запитала: «Ти не хочеш залишитися?»

Я пробурмотів: «Я гадав, ми йдемо до…»

«Я хочу піти на вечірку, – перебила вона. – Тоді можемо попрощатися. – Ренді простягла руку із залишками французького сендвіча. – На добраніч, молодчику». – Уся чуттєвість зникла з її обличчя, наче вітаміни з несвіжого апельсинового соку. За мить Ренді вже не було.

Щонеділі мій домовласник улаштовує безкоштовний бранч14. Приходило щонайменше десятеро людей, аби поїсти лосося з вершковим сиром і бубликами. Хтось запитав мене, як я провів вихідні. Я почав розповідати історію про Ренді, але після трьох речень почув, як відбивалося луною: «Ліга плюща». – «Ліга плюща». «Обід». – «Обід». «Дзеркала». – «Дзеркала». «Дипломи». – «Дипломи».

Але це було не відлуння. Хтось і далі провадив, коли я зупинився. «Погане кіно». «Вечірка». «Десять доларів». Хтось біля кавової машини на протилежному боці кімнати розповідав іншій групі сусідів, що відбувалося на його побаченні вчора ввечері.

«Вибач, – звернувся я до оповідача, – ти зустрічався з дівчиною на ім’я Ренді?»

Звичайно, це була вона. Джонатан ознайомився зі світом Ренді й усіма тими пурпуровими стінами, дипломами і дзеркалами. Його також не пригостили обідом. Натомість – відгадайте – вона хотіла подивитися «Банду доберманів». Джонатан повернувся додому голодний. Я заповажав його, бо він також відмовився платити десять доларів за вхід на вечірку, а ще визнав, що Ренді віддала б перевагу йому, а не мені, бо Корнельський університет, у якому він навчався, входить до «Ліги плюща».

Завдяки цьому спільному досвіду спілкування з Ренді ми з Джонатаном потоваришували. Разом гуляли Лос-Анджелесом, робили спільні вкладення, а також пішли на подвійне побачення із жінками, які насправді хотіли вечеряти, коли стемніє. Десять років по тому я танцював на його весіллі.

Хоча від нашого знайомства з Ренді минуло вже понад тридцять років, ми з Джонатаном і досі у захваті від неї. Вона була особливою. Кожен, хто здатен дивитися «Банду доберманів» два вечори підряд, має володіти якоюсь унікальною рисою, що відрізнятиме його від нас. Гав!

Ентоні Дж. Мор