Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання - Джек Кэнфилд - Страница 19

Завжди кажуть: «Усе стається тоді, коли цього очікуєш найменше». Я ніколи в це не вірила. Особливо в Лос-Анджелесі. Я прожила тут десять років, і за цей час побачення були одним із моїх улюблених – і не дуже улюблених – хобі.

Після кількох невдалих побачень – із хлопцем, який розповів, що вживає кокаїн («лише раз на три місяці»); із хлопцем, який оговтувався після недавнього розриву стосунків («хоча ми знову можемо з нею бути разом»); із хлопцем, якого я запросила на вечірку, де він фліртував із кожною дівчиною, але не зі мною («Я чудово провів час», – сказав він. Звісно, я ж власноруч влаштувала йому бліц-знайомства), – я вирішила, що з мене досить. І все це сталося того самого тижня. Для Лос-Анджелеса це типово. Тут переважає кількість побачень, а не якість, тож я втомилася від цього. Вирісши на заході США, я дивувалася, де ж усі чоловіки із західними манерами? До переїзду в Лос-Анджелес у мене був хлопець, і тепер я була переконана, що всі ці ганебні побачення були мені відплатою за те, що десять років тому я розбила його серце.

Також кажуть, що можна познайомитися через спільних друзів. Але знаєте що? Усі три попередні випадки доводять, що це помилкове твердження.

Останнє побачення, на якому хлопець з усіма фліртував, відбулося на Великдень, на великодньому бранчі. Ми з моїм кавалером познайомилися в церкві, але його поведінка була вочевидь не християнською. Торік я не ходила на побачення під час посту і тепер думала, чому цього року не вчинила так само.

Увечері того ж дня мої друзі-нехристияни збиралися повечеряти, як робили це щонеділі. Але після вищезгаданого опинитися в компанії було найменшим, що я хотіла. Проте я вже була вдягнена, тож мені не залишалося нічого, як піти. Я подумала: «Чому б ні?»

Через годину я припаркувалася перед рестораном і зателефонувала своїй подрузі Кортні. Я вагалася, чи заходити мені всередину. Тоді мені було простіше поскаржитися на свій день, аніж піти на вечерю.

– Я більше ні з ким не зустрічатимуся, – сказала я Кортні. – Це дуже важко. Я ліпше зосереджуся на письменстві, – додала я.

– Так, але писати теж важко, – промовила Кортні. – Хоча ти й досі це робиш.

«Це правда», – подумала я.

– Просто забудь про них, викинь їх із пам’яті, – провадила подруга. – Знаєш, на все, що стається, є причина, і десь на тебе чекає кращий хлопець, ніж той фліртувальник, який нюхає кокаїн або прагне, щоб його колишня повернулася.

Я засміялася, бо знала, що вона має рацію.

Отже, я вирішила зайти до ресторану, але раптом згадала, що залишила своє водійське посвідчення в аптеці на іншому боці міста, яка зачинялася за півгодини. Я поїхала, щоб забрати документи, а потім повернулася до ресторану, гадаючи, що гіршої ситуації й уявити не можна, бо я спізнилася аж на годину.

На парковці ресторану я впізнала одного хлопця. Його звали Тайлер, ми були знайомі близько шести років, і колись я була в нього закохана. Він запросив мене перехилити чарчину. Пропозиція була спокуслива, але на мене чекали друзі, і я хотіла з ними зустрітися, тож я відмовилася. Подумки я подякувала Богові за силу духа і зайшла всередину.

У ресторані я побачила Пола, з яким познайомилася кілька років тому. Він був із тих людей, яких зустрічаєш – і одразу виникає «хімічна реакція», але через те, що ніхто з вас не вільний, ви домовляєтеся бути на зв’язку, але не спілкуєтеся. Проте він був тут сам. Ми поговорили кілька хвилин, і він сказав мені, що, перед тим як піти, знайде мене. Домовилися.

Я знову подякувала Богові за свою гідну поведінку і нарешті дійшла до своїх друзів. Після того як ми трохи потеревенили, до нас підсіли дівчина і хлопець, які мені були незнайомі. Хлопця звали Девід. Він сів коло мене, і через деякий час ми вже без упину говорили. За кілька хвилин Девід уже мені сподобався – просто він був таким… нормальним: не фліртував із кожною дівчиною в залі, не розмовляв про колишніх і кокаїнові звички. Я не могла згадати, коли востаннє могла так швидко відчути симпатію до когось.

Однак я не розуміла, чи зустрічався Девід із тією дівчиною, з якою він прийшов. Якщо так, то я припинила б нашу розмову, тому що була на її боці під час бліц-знайомства, яке влаштував собі мій кавалер із церкви. Тож я запитала Девіда, і він відповів, що вони лише друзі. Фух!

Ми з Девідом згадали, що вісім місяців тому вже зустрічалися на вечірці з нагоди дня народження нашого спільного друга. У мене навіть було групове фото, на якому був і він. Також з’ясувалося, що кілька місяців тому ми були на одній геловінській вечірці, але тоді одне одного не бачили (на той час у мене був хлопець, тож інших кавалерів я не розглядала). Зрештою ми з Девідом зрозуміли, що маємо одного найкращого друга – Джеремі.

Я запропонувала написати Джеремі есемес-повідомлення і розповісти, що ми познайомилися. Під час посту я не писала есемески, тож це було моїм першим повідомленням. Джеремі швидко відповів. Я повернула свій телефон так, щоб ми з Девідом одночасно змогли прочитати есемеску. («Вау! Я саме думав про те, щоб вас звести. Здається, він твій типаж».) Я не знала, хто більше зашарівся – я чи Девід.

– Колись ми розповідатимемо цю чудову історію нашого знайомства, – сказали ми одночасно, трохи збентежені, але заінтриговані.

Джеремі також написав Девідові есемеску, у якій запитав, як ми познайомилися. «Єврейське побачення»19, – жартома відповів Девід. Смішним було те, що минулого тижня я справді казала Джеремі, що збираюся на єврейське побачення, бо моя знайома християнка так вийшла заміж. Джеремі навряд чи здогадувався, що Девід жартував. (Джеремі, якщо ти зараз це читаєш, то таємницю викрито.)

Тоді Джеремі написав мені: «Ти на єврейському побаченні, хоча сама католичка? Ще й на Великдень? Це взагалі дозволено?» А я подумала: «У Бога чудове почуття гумору». Врешті-решт, Великдень – це час, коли все відроджується.

Тепер, багато років по тому, я згодна, що люди мають рацію. Усе стається тоді, коли цього очікуєш найменше. Після моїх тривалих стосунків із хлопцем із коледжу я ніколи не думала, що зможу знову знайти кохання. Але, зустрівши Девіда, я зрозуміла, що зможу. І знайшла. Через кілька місяців, коли ми почали зустрічатися, я сказала Девідові:

– Дякую, що був на тій невеликодній вечері.

– Дякую, що ти просто є, – відповів він.

Наталія К. Лусінські