Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання - Джек Кэнфилд - Страница 24

Я сиділа за своїм робочим столом на третьому поверсі нашого офісу. Стіл був укритий рекламними матеріалами й документами, які потребували моєї уваги (я ― заступник директора зі зв’язків із громадськістю нашої великої конфесії). Тепер у моєму житті було дві нові ролі – вдова і фахівець зі зв’язків із громадськістю.

Смерть мого чоловіка від раку після чотирнадцяти років місіонерської служби на Карибах безумовно змінила напрям мого життя. Молодший син закінчував середню школу, тож я жила та працювала в Атланті, а це було дуже далеко від нашої місіонерської організації і відрізнялося від простого життя на прекрасному острові Гренада23!

Я зосереджено вивчала свій останній проект, коли мене перервала секретарка одного з відділів, яка ввійшла в кабінет і поклала мені на стіл резюме.

– Тебе це зацікавить, – посміхнулася вона. – Наш новачок – удівець!

Узагалі-то, я чемна людина, але тут розсердилася. Мене дратувала цікавість людей до моєї «самотності». Мені було сорок сім, і я думала, десь у підсвідомості, що не буду завжди одна. У мене був чудовий шлюб, і я вважала, що «колись» знову відчую таке задоволення. Але ж не зараз!

Я відкрила теку, роздумуючи, до яких новинних сайтів надіслати прес-реліз, який підготую, і подивилася на резюме. Що? До Джорджії з Оклахоми приїхав Ед Онлі, п’ятдесят один рік і… шестеро дітей!

Цей точно не підходить! Що собі думала моя подруга? У мене є троє синів, старших один від одного на чотири роки.

Протягом наступних двох тижнів я виконувала свій професійний обов’язок. Я організувала співбесіду із «вдівцем», надіслала до агентств його неймовірну історію роботи, зазначивши, що він покинув свою місіонерську діяльність, аби приєднатися до нас. Визнаю, я була справді вражена його віргінським акцентом, який він не втратив, створюючи громадські центри служінь, медклініки й ценри для священиків у Міссісіпі, Арканзасі й Оклахомі. Він хотів робити те саме в Джорджії, і я підбадьорювала його.

І тоді це сталося.

Одного дня Ед зупинив мене на балконі, коли я виходила з кабінету директора. З дивним поєднанням сором’язливості та самовпевненості він запитав, чи є у мене вільна хвилинка. Я зупинилася, і він поставив мені своє перше непрофесійне питання:

– Я тут подумав… чи не погодилися б ви повечеряти з джентльменом? – Напевно, він побачив на моєму обличчі здивування, бо швидко додав: – Джентльмен – це я!

Того січневого дня розпочалася раптова, неочікувана й чарівна дружба, яка невдовзі розквітла в щось значно більше. Відкинувши своє поверхове судження, я зрозуміла, що Ед – один із найчарівніших і найніжніших чоловіків, які мені траплялися. Прикладом його великодушності є те, що він дозволяв мені говорити про мою втрату і відверто розповідав про власний шлюб. Розмовляючи з ним, я зрозуміла, що мені не потрібно викреслювати із життя свій двадцятисемирічний шлюб, а він може згадувати свою покійну дружину, з якою прожив тридцять один рік.

Іще один приклад щедрості його душі: він почув, як я скаржилася, що не можу виростити траву на могилі свого чоловіка. Нічого не говорячи, він у свій вихідний приїхав на кладовище, яке було за тридцять миль від міста, обробив ґрунт і поклав дерен на могилі мого чоловіка. Він показав мені це пізніше, коли ми вдвох прийшли на кладовище.

Після кількох місяців спільних вечерь і прогулянок торговими центрами стало очевидно, що між нами, двома дорослими з подібним місіонерським минулим, відбувається щось більше, ніж «дружба». Але як ми могли перейти на останній рівень, коли в нас обох було таке чудове минуле у своїх родинах?

Це питання вирішилося одного дня, після вечері в нашому улюбленому ресторані в Атланті. Ед дивився на мене безвинними блакитними очима, у яких я бачила чесність, турботу й любов. З незвичайною мужністю (як він досі зізнається) він узяв мене за руку та сказав:

– Я знаю, що в тебе був чудовий чоловік і ти його дуже кохаєш. Я знаю, що ти обіцяла кохати його завжди. – Він зупинився, а потім сказав: – Я тут подумав, чи можеш ти кохати мене на інше «завжди»?

Він не просив мене забути своє перше кохання, а хотів, щоб моєї любові вистачило і йому. Я не вагалася і відповіла «так».

Менше ніж за півроку після нашої зустрічі на балконі, коли я погодилася «повечеряти з джентльменом», ми з Едом одружилися в колі родичів і друзів, які святкували наш несподіваний союз.

Минуло двадцять п’ять років, і тепер ми – змішана родина з дев’яти дітей і п’ятнадцяти онуків. Ми подорожували долинами, підіймалися на гори, відчували радість і смуток, здобували і втрачали – усе це лише зміцнювало нас.

І ми будемо йти разом – завжди.