Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання - Джек Кэнфилд - Страница 23

2007 року мені виповнилося п’ятдесят, я була розлучена. Але це ще не все: я була інвалідом із тридцяти шести років. «Що ж, Деббі, – бадьоро сказала я собі, – ти й досі носиш той самий розмір джинсів, як і десять років тому. З віком ти стала цікавішою. Можливо, у когось виникне до тебе романтичне почуття, хоча б із другого погляду».

Кого я обманювала? Немолода, з інвалідністю… нічого не варта, зламана, одним словом, тягар. Як я могла спілкуватися з людьми? Хіба розмір джинсів і справді важливий?

У 1994 році в мене діагностували рідкісне неврологічне порушення – синдром м’язової ригідності (СМР). Вона трапляється раз на мільйон випадків. Моя скомпрометована нейроінгібіторна система має підвищену реакцію на зовнішні подразники – дотик, звук, емоції та рух, викликаючи серйозні спазми м’язів тіла. Через те я маю схильність до травм від випадкових падінь.

Я ввімкнула свій комп’ютер, і мій настрій поліпшився: я отримала імейл від Джона, свого найкращого друга. Я жила в Колорадо, а він – у Флориді, але ми частенько спілкувалися. Телефонні розмови та листування з ним були заохочувальними, веселими та щирими. Я відверто поділилася з ним своїми сумнівами по телефону.

– Джоне, я нікому не буду потрібна. Я не можу робити того, що можуть інші. Буде несправедливо просити якогось чоловіка взяти на себе мою фізичну ношу.

– Деббі, я знаю, що Господь має для тебе когось. Ти стільки всього можеш запропонувати, – відповів він, намагаючись підвищити мою самооцінку.

– Я так не думаю. Я хочу жити сама. Не зможу пережити ще одне розлучення. Краще не мати чоловіка, аніж бути самотньою в шлюбі, – зітхнула я.

Джон нагадав мені про свою покійну дружину Донну.

– Я нікого не шукав, коли зустрів її. Мене задовольняло те, що я жив сам і займався бізнесом. Але одного дня Донна зазирнула до недільної школи. Очевидно, що в Господа були на нас плани. Це був чудовий шлюб. Повір мені, для тебе це також можливо.

Обмірковуючи його обнадійливі слова, я досі мала серйозні сумніви щодо своїх перспектив, особливо мене лякав мій діагноз – СМР.

Під час наступної телефонної розмови з Джоном я розповіла йому, що планую зі своєю дочкою Джеймі відвідати Клірвотер20 і Діснейворлд.

– Повідом мене, коли все вирішиш остаточно, і я допоможу з бронюванням. Думаю, я знайду вільний день, щоб повечеряти з тобою і Джеймі, – запропонував він.

Кілька місяців по тому ми з Джеймі чекали на Джона в готелі у Діснейворлді. За кілька місяців телефонних розмов Джеймі і Джон зблизилися і з нетерпінням очікували зустрічі. Джеймі розуміла мої переживання через те, що Джон уперше побачить мою інвалідність. Коли він зателефонував і сказав, що вже у вестибюлі, я попросила доньку на кілька хвилин лишити мене з Джоном наодинці і залишила свого ціпка в номері.

Від думки про те, що побачу Джона, я одночасно і хвилювалася, і боялася. Розмови про інвалідність відрізняються від побаченого на власні очі. Чи змінить він свою думку про мене, побачивши мене?

Двері ліфта відчинилися – і спалахнуло яскраве світло. Джон сфотографував мене. Окрім шоку на моєму обличчі, на світлині була наче нормальна жінка з темно-каштановим волоссям, у чорних капрі21 та стильній сорочці з візерунком.

Я захоплено розглядала Джона: трохи рідке волосся, ставне тіло, мерехтливі блакитні очі, чорні штани, біла сорочка… і його палиця, бо в Джона також СМР. Ми сіли на диван, уперше поглянули одне одному у вічі та обійнялися. Я вдихала тонкий аромат його одеколону, і мене наче огорнуло його теплом.

Після поїздки до Флориди наші телефонні розмови перетворилися на п’ятигодинний марафон, по кілька разів на день, щодня. Наша дружба розвинулася у щось значно глибше… і дуже складне. Джон був майже на чотирнадцять років старшим від мене і, крім СМР, мав інші серйозні проблеми зі здоров’ям. У мене ж – СМР та інсулінозалежний діабет. Ми обговорили ситуацію, у якій наші почуття були проти реальності.

У 2008 році я стала місіс Джон Кроуфорд і переїхала в Джексонвілл22. Ми живемо багатим і незвичним життям. Реальність переслідує нас, але все дивовижне, що ми переживаємо, того варте.

Дебра Е. Кроуфорд