Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання - Джек Кэнфилд - Страница 22

1995-й був паскудним роком: у серпні помер мій чоловік, із яким ми пробули в шлюбі сорок вісім років, а чотири місяці по тому померла моя мама. Після десяти років піклування про чоловіка і матір, що я мала тепер робити? Нескінченно довго тяглися дні і ночі на самоті. Мій розум постійно був заповнений темними і похмурими думками. Якщо я засинала, то мені снилися кошмари. Одного дня місцевий пастор запросив мене до групи підтримки тих, хто втратив близьких. Я неохоче пішла і познайомилася з людьми, які ділилися своїми почуттями й розповідали, як їм удається впоратися з труднощами. Зрештою, щоб позбутися депресії, яка нависала наді мною, я вирішила трохи помандрувати. Я не ризикувала подорожувати одна, тож узяла із собою чотирьох онучок-підлітків. Чарівної червневої сонячної днини ми піднялися на борт корабля «Nieuw Amsterdam» у Ванкувері й рушили до Аляски. В одній каюті були дві старші сестрички, а в іншій – я з двома меншими.

Щоранку я прокидалася раніше за дівчат, прогулювалася палубою і милувалася довколишніми краєвидами. Ми з онучками брали участь у всіх програмах на борту корабля, приєдналися до трьох екскурсій на березі, захоплювалися сотнями лисих орлів у дикій природі і навіть пройшлися по льодовику Менденгол. Коли дівчата були зайняті своїми підлітковими справами, я сама виходила на палубу й насолоджувалася спокоєм, намагаючись відігнати темні думки й болісні спогади. Спостерігання за хвилями, які накочувалися одна на одну, заспокоювало мене.

Тижнями я думала про те, що відбувалося в моєму житті. Найбільше мене хвилював один чемний удівець, із яким я познайомилася в групі підтримки в пастора. Щонеділі ми бачилися з ним у церкві. Іноді він телефонував, аби просто поговорити. Одного разу ми були на вечері й у кіно, куди він відвіз мене на своєму червоному «Понтіаці Файєрберд», яким дуже пишався. Він терпляче зносив мої депресивні настрої і напади сліз і навіть кілька разів змусив мене засміятися. Та хіба це було чесно – відбирати стільки його часу? Після смерті мого чоловіка не пройшло й року, і я досі не могла забути про нього. Що я робила? Мені ж було майже сімдесят років. Що подумають мої діти? Мені був потрібен якийсь знак, але морські хвилі не показували жодного знамення.

Уранці наш корабель зайшов у Льодовикову бухту, я тихенько вдяглася й піднялася на прогулянкову палубу. На Алясці час відставав на чотири години, тож, попри те що на годиннику була четверта ранку, мій внутрішній годинник показував восьму. Я жваво прогулювалася палубою та спостерігала за океаном і небом, яке поступово світлішало. Я обійшла ніс корабля і побачила яскраву веселку, що охопила захід неба. Я боялася сподіватися, але не могла перестати думати, що це була відповідь на мої молитви.

На наступному колі прогулянки до мене приєдналася Марта, також удова. У неї була складна проблема: вона ніяк не могла вирішити, чи слід їй поступитися власною незалежністю й переїхати до своєї сестри, яка нещодавно втратила чоловіка. До цього ми двічі чи тричі обговорювали наші проблеми, але до їх розв’язання так і не наблизилися. Тепер ми обходили ніс корабля і милувалися насиченими кольорами веселки.

– Як гадаєш, Марто, чи це не Господній знак для нас? Як тоді, коли він показав веселку Ною? – запитала я.

– Не знаю, – відповіла вона, – але, якщо на наступному колі веселка лишиться на небі, я вважатиму, що це знамення.

Наша веселка продовжувала освітлювати небо на наступних наших прогулянкових колах і почала тьмяніти лише тоді, коли ми зайшли всередину каюти на сніданок. Ми їли в тиші, і я відчувала себе найбільш спокійною за всі минулі тижні.

Увесь день я провела на палубі, любуючись льодовиками, блакиттю і зеленню криги з різних десятиліть і навіть геологічних періодів. Літній день був теплим, небо – чистим і блакитним, вода – як дзеркало. Усе було як на картині, і лише зрідка цю ідилію порушували видри, що грайливо плескалися в океані. Над десятиповерховою палубою височіли крижані стіни, а їхня краса вкотре демонструвала Господню велич.

Коли ми припливли до міста Кетчикан, я зателефонувала своєму знайомому Келу, але про знамення не згадувала. Він був привітний і запропонував зустріти мене в аеропорту. Кел раніше працював інженером, а тепер на пенсії був завзятим теслярем і велосипедистом, який полюбляє подорожувати. З покійною дружиною в нього такої можливості не було через її хворобу, так само як і я не могла подорожувати через хворобу мого чоловіка.

Коли я повернулася з круїзу, Кел почав частенько заходити до мене додому, і невдовзі я зрозуміла, що маю до нього глибокі почуття. Але я ніяк не могла якось визначити наші стосунки, доки ввечері мені не подзвонила дочка. Коли я розповіла, що вечеряла з Келом, вона вигукнула:

– Мамо! Ти ніколи не говорила, що зустрічаєшся з кимось!

Голос у неї був радісний.

До кінця того року ми відвідували театральні вистави і балет, подорожували місцевими парками на його «Понтіаці». Кел часто дарував мені квіти, він був дуже уважним. У січні Кел опустився на одне коліно і освідчився мені. Я відповіла «так». Після консультації з пастором ми призначили дату весілля на квітень, продали наші будинки й купили один спільний. За підготовкою до нашого весілля наглядало пильне око пастви, деякі парафіяни влаштували нам прийняття із врученням весільних подарунків. Щасливі, ми запросили всю паству на святкову церемонію.

Весна 1997 року в Теннессі була прекрасною. Багряники і кизил для наших гостей із півночі були спражнім дивом, а магнолії й азалії цвіли малиновим і білим цвітом. На весілля з віддалених куточків країни прилетіло семеро наших дітей; із Середнього Заходу приїхали сестри Кела зі своїми родинами; з Огайо і Міссурі – двоє його двоюрідних братів. З іншого кінця штату приїхав брат мого покійного чоловіка з дружиною.

У день нашого весілля трохи дощило, але під час самої церемонії вже світило сонце. Коли мій брат супроводжував мене до церкви, ми обоє милувалися яскравою веселкою на сході неба. Можливо, я сумнівалася, що веселка в Льодовиковій бухті була знаменням, але я твердо вірю, що веселка на нашому весіллі була Господнім благословенням.

З Келом ми одружені вже дванадцять років, і кожного дня наша радість і любов дедалі міцнішає. Він і досі дарує мені квіти. Темні думки більше не непокоять мене.

Наш медовий місяць ми провели в круїзі по Карибському морю: намагалися вночі підрахувати мільйони зірок і спостерігали за кометою Гейла-Боппа, яка прокладала собі небом царський шлях. Нещодавно ми разом перепливли через Панамський канал і побували на берегах бурхливого Атлантичного та спокійного Тихого океанів. Останньої ночі на борту корабля, перебуваючи на віддалі від вогнів міста, ми отримали рідкісне задоволення від цілковитої темряви. Також ми плануємо відправитися в інший круїз по Алясці. Бог до нас ласкавий.

Елсі Шмід Нок