Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання - Джек Кэнфилд - Страница 5

– Отже, як ви з ним познайомилися? – Моя однокурсниця сіла поруч зі мною в кафе, трохи нахилившись, аби краще роздивитися мою обручку зі смарагдом.

Це було звичне питання, яке ставили мені люди, дізнавшись, що мені дев’ятнадцять і я заручена, але мені завжди доводилося боротися з бажанням скривитися. Я знала, що, як би ввічливо я не відповіла, вони все одно битимуться об заклад, що наші стосунки будуть нетривалими.

– Ми познайомилися онлайн…

– О, то вам допоміг Інтернет? – запитала вона. Був 1999 рік, і майже кожна новина, пов’язана з Інтернетом, була про те, що він ідеально підходить для пошуку кавалера і/або сексуального хижака.

– Ні. Ми познайомилися онлайн, але знали одне одного не дуже добре. Я жила в Каліфорнії, а він – в Огайо. Ми були підписані на фан-групу однієї відеогри, і нам обом подобався гурт «Journey». Отже, Джейсон збирався в подорож, аби розвіртуалитися з людьми з нашої фан-групи, і так сталося, що саме тоді «Journey» виступав якраз недалеко від мене. Я запитала, чи не хоче він піти на концерт, а коли ми зустрілися, то одразу закохалися.

– Він тоді служив на флоті?

Я похитала головою.

– Ні. Він пішов на службу згодом, за шість місяців по тому. Ми заручилися просто перед його від’їздом до навчального табору.

Коли однокурсниця йшла геть, її обличчя було спокійне, але я бачила, як вона впорядковує у своїй голові факти: стосунки двох молодих людей засновані на Інтернеті, відеоіграх і музиці; він служить на флоті; вони перебувають на двох протилежних узбережжях. Це звучало так, наче розлучення нас не обмине, якщо ми взагалі дістанемося вівтаря.

Я розуміла, як виглядає ця ситуація. І Джейсон також. Його друзі й родина відреагували скептично. Ми ніяк не могли захистити себе і своє кохання словами, не виставивши себе дурними та незрілими.

– Ні, – казав Джейсон, – ми доведемо їм. Треба справді зробити це.

У казках і поп-культурі кохання з першого погляду перебільшено, наче співає божественний хор і відкриваються небеса. Насправді все відбувається майже непомітно. Ми познайомилися й одразу стали друзями. Джейсон був тим, кому я могла довіряти, уважливим і порядним.

Ситуація стала ще приголомшливішою, коли він справив таке ж саме враження на моїх надтурботливих батьків. Вони дозволяли мені поїхати на велосипеді до будинку моєї бабусі за десять хвилин від нас лише за тієї умови, якщо я, приїхавши, зателефоную додому, аби батьки знали, що я у безпеці.

Але цей стоїчний хлопець миттєво заслужив їхню довіру і повагу.

Через те, що ми жили на відстані тисяч миль4 одне від одного, наші перші залицяння відбувалися переважно за допомогою телефону й Інтернету. Наші нечасті зустрічі ми проводили за посиденьками в настільні ігри та під час повільних мандрівок торгівельним центром. В останній свій приїзд, перед тим як піти на службу, Джейсон продав свою побиту автівку й купив мені каблучку. Не було ніякого офіційного освідчення, ми й так дійшли висновку, що одружимося, а каблучка просто робила все зрозумілим для інших. Коли Джейсон був у навчальному таборі, я підрахувала: ми були разом одне з одним лише три тижні з минулих півроку. Напевно, наше поспішне заручення мало безглуздий вигляд – і, дивлячись на ці цифри, я розуміла чому, – але я й досі вірила, що в нас усе буде добре. Джейсон почувався так само і тримався за кожне моє повідомлення, яке я висилала йому, тоді коли впродовж наступних тижнів його товариші-моряки отримували щораз більше прощальних листів від своїх подружок.

Наше возз’єднання сталося за півроку, коли Джейсон пішов із флоту. Було Різдво, і Джейсон у моїх обіймах був найкращим подарунком. Ми витримали сумніви інших людей стосовно наших стосунків, і наше кохання виявилося сильнішим. А Джейсон і досі захоплено грав у «Ерудита», і, коли він роздумував над своїми ходами, я мала достатньо часу на те, аби відновити в пам’яті його гарне обличчя. А коли наставала моя черга ходити, я ловила на собі його такий самий задумливий погляд.

Ми купували різдвяні подарунки, і Джейсон випадково скинув подушку з горішньої полиці мені на голову.

– Домашнє насилля! – вигукнув сусідній покупець, дражливо усміхаючись. – Я свідок!

Джейсон подивився на мене, його обличчя сяяло.

– Домашнє! – сказав він. – Той тип думає, що ти моя дружина.

– Я нею стану, – відповіла я, стискаючи його руку. Після того випадку пройшло ще півроку, коли ми побачилися знову. На цей раз це було наше весілля. Я йшла проходом під оркестрову версію теми із серії відеогри «Final Fantasy», а біля вівтаря на мене чекав Джейсон у білій парадній формі ВМС. Наступного дня ми спакували все моє життєво необхідне майно у вантажівку і проїхали довгий шлях від Каліфорнії до мого нового дому у Південній Кароліні.

Я не очікувала легкого життя, і це добре, бо складнощі таки були. Я ніколи не була далеко від батьків більше ніж тиждень, а тут раптом опинилася на відстані 3000 миль і жила на межі бідності. Але в мене був Джейсон, а в нього була я, і локшина швидкого приготування смакує добре, коли ти закоханий. Ми не тільки залишилися разом, але й були задоволені. Минули роки, і ми переїхали з Південної Кароліни до Вашингтона. Джейсон почав підготовку до відрядження, і саме тоді я дізналася, що вагітна.

Ті піврічні посухи без Джейсона, коли ми зустрічалися, виявилися хорошою практикою під час відрядження. Завдяки тим самим навичкам – постійним листам та імейлам, пакункам із солодощами, сну із телефоном поруч про всяк випадок – ми лишалися сильними, коли були окремо одне від одного. Під бурхливим впливом гормонів і самотності я ридала, коли на радіо звучали деякі пісні, особливо наша пісня «Faithfully» у виконанні гурту «Journey».

Джейсон повернувся додому саме вчасно, якраз перед народженням нашого сина Ніколаса, але менше ніж за рік по тому він знову поїхав у відрядження. Через рік після цього Джейсон залишив військово-морський флот, і ми знову протягли себе через усю країну до нового будинку.

Наступного року наш десятирічний ювілей. Ми пережили кілька відряджень, об’їздили країну вздовж і вшир, але й досі якимсь чином кохаємо одне одного. Я дотепер відчуваю метеликів у животі, коли Джейсон заходить у двері після довгого робочого дня, і ми й донині проводимо запеклі матчі з «Ерудиту» в призначені для цього щотижневі вечори. Ми разом вправляємося з діагнозом Ніколя (у нього «аутизм») і його особливими потребами. Ми досі разом, незважаючи ні на що, досі любимо гурт «Journey», відеоігри та одне одного. Справжнє кохання не означає, що все легко, – це значить, що за нього варто боротися.

І тепер, проживши разом із Джейсоном багато років, я більше не боюся людей, які питають, як ми познайомилися.

Бет Като