Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання - Джек Кэнфилд - Страница 6

Люди часто питають мене, коли я дізнався, що моя дружина, з якою ми в шлюбі вже двадцять п’ять років, саме та дівчина. Я завжди відповідаю, що знав це раніше, навіть до того, коли дізнався її ім’я.

Усе сталося ясного свіжого осіннього дня в перший мій день в університеті. Це було фактично моє перше заняття. Моєю профільною дисципліною було театральне мистецтво, і першою парою була театральна майстерність. Мій куратор запевнив мене, що цей курс буде чудовою можливістю познайомитися з усіма студентами, які вчитимуться разом зі мною наступні чотири роки.

Отже, усі ми – сорок гучних, нервових, збуджених підлітків – прийшли на першу пару в університеті. Ніхто з нас не знав, на що очікувати. Ми були незнайомі одне з одним. Кожен із нас був рішуче налаштований показати, наскільки талановитим він є. Я прийшов на лекцію трохи раніше, аби роздивитися однокурсників. Ось гарненька білявочка, онде шикарна руденька, а позаду поруч зі своєю подругою – мила брюнетка. Я повільно й поважно пройшовся до місця в кінці аудиторії і сів біля вікна. Я був переконаний, що дівчата помітили мій природний вигляд «головного героя».

Звичайно, театральна майстерність – це не якісь курси. Це був вступ до спеціальності. Отже, минуло півтори години лекції з історії театру Заходу, і наш викладач оголосив, що настав час для практичних занять. Ми всі сподівалися, що це означає те, що ми вийдемо на сцену. Що ж, ми справді туди потрапили. А потім зійшли. Наш викладач провів нас сходами до головної зали, на сцену, через запасний вихід і до театральної майстерні. У холі було чутно наші розчаровані голоси.

– Гаразд, – сказав викладач, ледве стримуючи сміх, – я знаю, що всі ви майбутні оскароносні актори і хотіли б зараз бути перед завісою, а не позаду неї (за іронією долі один із моїх однокурсників таки отримав «Оскар»). Але саме тут починається магія, – виголосив він. – Ось де ви забрудните свої руки. Театр – це не лише оплески. Театр – це тяжка праця. Тут потрібно працювати, коли хочеш чогось досягти. До речі, щодо праці: вашим першим завданням буде вичистити сховище і винести все сміття в бак на вулиці. – Студенти знову невдоволено загули.

Насправді це завдання мене не дуже стурбувало, але кілька дівчат таки засмутилися. Щоб справити враження, вони прийшли гарно вдягнуті, із бездоганним макіяжем, вишуканими зачісками та свіжим манікюром. Вони не планували бруднитися, аби показати свою майстерність. Отже, хлопці хизувалися тим, що виносили важкі предмети, а дівчатам лишилися менші речі, які було зручніше пересувати.

Шлях до сміттєбака був через кілька коридорів і пожежний вихід, тому ми вирішили створити щось на кшталт пожежного ланцюга. Одна людина брала шматок декорації, тягла її коридором і передавала іншій, яка своєю чергою проходила коридором і передавала предмет наступній людині. Таким чином, по ланцюжку сміття діставалося останньої людини, яка чекала біля сміттєбака, щоб викинути його. Цією людиною був я.

Я працював уже близько двадцяти хвилин і достатньо добре вправлявся. Білявка, яку я бачив в аудиторії, пронесла двофутовий5 шматок деревини, який я галантно жбурнув у сміттєбак однією рукою. Руденька принесла маленький шматок полотна, який я ефектно перекинув через плече. Тоді з’явилася Кетрін. Але тоді я не знав, як її звати.

Кетрін була подружкою тієї милої брюнетки, яка сиділа позаду в аудиторії. Під час лекції вона уважно слухала викладача і поставила кілька кмітливих питань. Вона була вдягнена у звичайну фланелеву сорочку і сині джинси. Її макіяж не був яскравим, і вона спокійно відреагувала, коли нам наказали викинути сміття.

Кетрін несла задник розміром два на шість футів. Задник – це така дерев’яна рамка, на яку кріпиться полотно. Після фарбування його можна використовувати як декорацію стіни в садку або яскравого неба. Хоча задник не був надто важким, нести його було таки незручно. Мене вразив той факт, що вона взагалі зголосилася нести щось важче за три фунти6.

– Дякую, крихітко, – сказав я, нахиляючись, щоб узяти задник. Думав, що словом «крихітка» я її вражу.

– Усе нормально, – відповіла вона, – я тримаю.

– Гей, – усміхнувся я усмішкою Бреда Пітта. – Я ж тут. Я тобі допоможу.

Кетрін похитала головою, а тоді сказала:

– Нахилися.

– Що?

Кетрін повільно повторила.

– На-хи-лись.

Я стояв біля залізного сміттєбака, який заввишки був добрих 6―7 футів від землі, і не розумів, що вона збирається зробити.

– Слухай-но, – почав я, – чому б тобі просто не дати мені…

Без зайвих слів Кетрін відхилилася назад, схопила задник двома руками і жбурнула його вперед. Я вчасно нахилився і побачив, як він пролетів просто над моєю головою і потрапив у сміттєбак. Коли деревина вдарилася об днище, воно видало різкий металевий звук. Я вчасно повернувся і побачив усмішку на обличчі Кетрін. Вона кивнула мені, обтрусила руки і пішла геть. Пам’ятаю, як я стояв, згорблений, ледве не ушкоджений летючою декорацією, і думав: «Сильна дівчина».

У ту мить я дізнався все про свою майбутню дружину. Я дізнався про її силу (фізичну й моральну), про її вперте почуття незалежності та про дивне почуття гумору. Через два роки ми почали зустрічатися, а ще за три – одружилися. Того дня, біля сміттєбака, я зустрів дівчину своєї мрії. Щоб зрозуміти це, мені лише довелося зачекати, доки вгамується тремтіння в колінах.

Артур Санчез

«Мої профільні предмети в цьому семестрі – це англійська, математика і справжнє кохання… А твої?»