Читать книгу Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання - Джек Кэнфилд - Страница 4

Мені було двадцять шість, я ні з ким не зустрічалася і щойно купила свій перший будинок. Це було моє перше «доросле» придбання. Підписавши всі документи, я вирішила зробити перерву й навідати друзів, перш ніж повертатися додому і збирати речі.

Моя подруга була не з тих, хто дотримувався формальностей, тож я приїхала і зайшла до її будинку. Коли я ввійшла до вітальні, то трохи стривожилася, бо на дивані сидів чоловік, якого я ніколи раніше не бачила.

Познайомившись із Мартіном, я не могла не помітити, що його одяг був жахливо скомбінований. Узагалі-то, я й сама не модниця, але про що він думав, коли вранці виходив із будинку?

Ми сиділи у вітальні й розмовляли, і я помітила, що Мартін говорив мало. Моя мама завжди навчала мене, що не давати людині вставити слово не тільки неввічливо, але й грубо. Тому я намагалася залучити його до розмови. Але щоб я йому не казала, у відповідь чула лише якесь бурмотіння.

Почувши його вимову, я помилково припустила, що він, напевно, розумово відсталий. Це б пояснило труднощі його вимови й манеру одягатися. Чомусь, коли люди стикаються з подібними ситуаціями, вони починають говорити гучніше і повільніше. Я не стала винятком і, дізнавшись тепер те, чого тоді не знала, можу сказати, що мала тоді, мабуть, ідіотський вигляд.

Кілька годин по тому я поїхала додому. Мені потрібно було багато чого спакувати, бо ж день переїзду швидко наближався.

Пізніше, за кілька днів, я пішла до крамниці, щоб купити жалюзі для свого нового будинку. Коли я їх побачила, то зрозуміла, що моя стандартна викрутка не підходить для цієї роботи. Отже, я попрямувала до будинку своєї подруги, щоб запитати, чи її чоловік не позичить мені електровикрутку.

Подруга пояснила мені, що залюбки позичить електровикрутку, але її чоловік ще не повернувся додому з роботи, а вона не знає, де він тримає інструменти. На мить замислившись, вона сказала, що в сусідній кімнаті сидить Мартін і вона запитає про інструмент у нього.

За кілька хвилин зайшов Мартін. Здавалося, його проблеми з вимовою погіршилися ще дужче. Я знову ж таки не могла не помітити його невдалий вибір одягу. Мартін сказав мені, що не лише має електровикрутку, а й згоден вирушити до мене й допомогти повісити жалюзі… але він буде за кермом автівки.

Мій шлунок виконав сальто, я не знала, що відповісти. Хоча я завжди підтримувала людей із обмеженими можливостями і вважала, що в них мають бути такі самі права, як і в решти людей, я не була впевнена в тому, наскільки його інвалідність серйозна. Чи це завдання йому до снаги? Чи зможе він їхати? Чи слід мені йому довіряти? Зрештою, він був для мене цілковитим незнайомцем.

Я глибоко вдихнула і погодилася. Я знала, що якщо моя подруга не проти, то він усе зможе. Інакше вона попередила б мене. Сподіваючись на краще, я сіла у його вантажний автомобіль, і ми поїхали до мого будинку.

Приїхавши, Мартін дістав із вантажівки коробку з інструментами і зайшов усередину. Мушу сказати, я була відразу вражена. Перед тим як вішати жалюзі, він вимірював, щось відмічав і робив усе надзвичайно обережно, щоб не пошкодити мої гарні нові вікна.

Мартін переходив із кімнати до кімнати, вішаючи жалюзі, а я ходила вслід за ним. На той час мене дуже задовольняли його можливості. Я зрозуміла, що треба знову залучити його до бесіди. І тоді я щось помітила. Мартін чітко розмовляв, коли стояв спиною до мене. Щойно він повертався обличчям, його вимова ставала нерозбірливою.

І я зрозуміла. У Мартіна немає ніякої розумової відсталості. Але чому тоді в нього іноді виникають проблеми з вимовою?

Біля останнього вікна, стоячи спиною до мене, він повідомив, що наші спільні друзі збираються разом у п’ятницю, і запитав, чи не проти я приєднатися до них. Навіть не думаючи, я бовкнула «так». Цим я здивувала навіть саму себе, бо такого раніше ніколи не було.

Коли я вперше познайомилася з Мартіном, я б ніколи в житті навіть не подумала, що він стане моїм чоловіком, але через чотири місяці ми одружилися. На той час, коли промовляли обітниці, бурмотіння й заїкання майже не з’являлося. Кілька місяців по тому я розповіла Мартінові про своє перше враження від нього. Він засміявся і сказав, що бурмотів і заїкався лише тоді, коли дивився на мене, тому що вважав мене найгарнішою дівчиною, яку взагалі колись бачив, і через це нервував поруч зі мною. Моє серце розтануло…

Ви можете запитати: «А що з невдало підібраним одягом?» Мартін – дальтонік.

Думаю: ця історія показує, що не можна завжди довіряти першому враженню. Якби я так зробила, то останні вісім років не була б одружена з найчарівнішим чоловіком на світі.

Тоні-Мішель Нелл