Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 10

Усе починалося як найліпший день мого життя і, звісно, моєї кар’єри. Мене та мій відділ назвали найкращим підрозділом компанії, тому я зібрала всіх на святковий ланч. Я працювала з дивовижними людьми, і ми пишалися тим, чого досягли за попередній рік завдяки тяжкій праці й командному духу.

Чудовий ланч, добірна їжа й дух товариства за столом змушували мене усміхатися. Я пишалася командою, учасники якої сміялися, галасували й любили одне одного, і тішилася тим, що я – їхня лідерка. Погода була свіжа і прохолодна, але сонячна, тому я подумала, що «краще за це нічого не може бути». День був ідеальний.

Після ланчу ми повернулися до роботи. Я перевірила електронну пошту, і на екрані з’явилося термінове повідомлення про обов’язкову телеконференцію, яка буде пізніше, після обіду. Щоб заощадити кошти, ми часто проводили такі телеконференції, а не дорогі наради керівництва, тож я нічого не запідозрила й далі працювала, відповідаючи на телефонні дзвінки, які пропустила під час ланчу.

Настала друга година – час телеконференції. Я увімкнула гучномовець на своєму телефоні, щоб мати змогу слухати і працювати одночасно – багатозадачність, як завжди. Я почула, що голос заступника директора, завжди такий привітний, якийсь безрадісний. Він заїкався й запинався, що було на нього не схоже, і, зрештою, видав нам погані новини.

– Ваш відділ переводять в Огайо, якщо погодитеся їхати туди, – сказав він тремтячим голосом. – Якщо не зможете, вам виплатять компенсацію і впродовж шістдесяти днів звільнять.

Я закляла. Як таке може статися? Більшість із нас роками працювала в цій компанії, у якій казали, що наші посади одні з найнадійніших. Жоден із нас не міг переїхати з різних причин, а інших вакансій у компанії в нашому регіоні не було, тож стало очевидно, що я та моя команда невдовзі станемо безробітними.

Переді мною постало жахливе завдання – повідомити новини підлеглим. Як їхня лідерка, я мала бути сильною й мужньою оптимісткою, але в душí була до смерті налякана. Промовляючи підбадьорливі слова, я відчувала, що мій світ повільно доходить кінця.

Чоловік і родина заспокоювали мене, але було страшно. Насправді страшно. Із фінансового погляду я знала, що все буде гаразд: чоловік мав добру роботу, та й компенсація і деякі мої заощадження протримають нас якийсь час, але я все життя працювала повний робочий день і не знала, за що візьмуся, втративши роботу. Вона ідентифікувала мене – ким я була й ким себе визначала. Я була лідерка й відчувала, що я чудова лідерка. Ким я буду, коли це заберуть від мене?

Перші кілька днів після того, як моя робота скінчилася, я не хотіла вилазити з ліжка. Перед чоловіком і дітьми я мала хвацький вигляд, але на самоті вешталася будинком, не знаючи насправді, що робити. Після безперервних двадцяти п’яти років роботи я була загублена. Я надсилала свої резюме, але через економічну ситуацію вакансій у моїй сфері було вкрай мало. Здавалося, що я довго сидітиму без роботи, тож не знала, як розпорядитися своїм новим вільним часом.

Одного дня, посидівши й пожалівши себе, я увімкнула телевізор і побачила програму про групу місіонерів, яка допомагає дітям і людям, що потерпають через голод, у всьому світі. Я відчула провину, бо знала, що, хоч і втратила роботу, у нас щовечора вдосталь хорошої здорової їжі на столі. Слова учасниці місіонерської групи, здавалося, були спрямовані особисто до мене: вона говорила глядачам, що «найкращий шлях бути щасливим і забути про власні проблеми – це допомагати іншим».

Присоромлена, я зрозуміла, що втопала в жалю до себе, тоді як маю бути вдячна за коханого чоловіка, чудових дітей, родину та друзів, яким я потрібна. Я можу й далі зосереджуватися на тому, що втратила, і бути нещасною або можу радіти тому, що маю, і робити щасливими інших.

Я вирішила підвестися, вдягнутися і приготувати чудову вечерю для родини. Мені завжди подобалося готувати, навчаючись у мами й бабусь – чудових кухарок із Півдня, які розповідали мені свої секрети. Також я подумала, що можу зготувати трохи їжі для наших сусідів-пенсіонерів, зробивши їхній день яскравішим.

Я почала змішувати інгредієнти, мугикаючи собі під ніс під час готування. Я знову почувалася, як давнішня «я». Саме тоді одна з моїх доньок зайшла на кухню й запитала, чи може вона допомогти мені з вечерею. Ми перемішували, просіювали, підливали й пекли – і приготували вечерю разом. Ми сміялися, розмовляли й ділилися історіями. Я розповіла доньці, як мама й бабусі дозволяли мені допомагати їм готувати, коли я була маленька, і що досі користуюся багатьма з їхніх рецептів. Я забула про свій смуток, і, коли ми накрили стіл для решти родини, то пишалися смачнючою вечерею, яку приготували, і грілися в отриманих компліментах.

Після вечері, миючи посуд, я зрозуміла, що ніколи не навчала своїх дітей готувати. Я так була заклопотана кар’єрою в бізнесі, що не знаходила часу, щоб показати їм, як створювати неперевершені страви, яких навчилася змалку й замолоду. Я завжди готувала для родини, але не давала їм дарунку, яким сама була наділена, – навчити їх готувати їжу для своїх близьких. Це засмутило мене, тому я вирішила, що використаю свій раптовий вільний час, щоб усе змінити.

Наступного ранку я повідомила родині, що збираюся почати кулінарні заняття для них. У відповідь пролунали невдоволені стогони дітей, у яких було насичене життя та власні плани. Однак я переконала їх спробувати, і ми вирішили наступного дня приготувати вечерю. Я дозволила кожному вибрати страву до вечері, яку вони готуватимуть під моїм проводом. Ми вирішили робити це щотижня, готуючи трохи їжі для друзів і нужденних сусідів у нашій громаді.

Наступного ранку ми поїхали до продуктової й місцевої фермерської крамниць та придбали продукти на вечерю. Розклавши інгредієнти, ми наділи фартухи й почали готувати. Я ділилася кулінарними техніками, особистими порадами щодо страв та іншою інформацією, потрібною для багатьох наших рецептів. Запікаючи знаменитий лимонний пиріг за рецептом моєї бабусі, я згадала, які веселі були часи, коли часто стояла в неї на кухні й облизувала віничок, густо вкритий білим, пухким, солодким і хмароподібним безе. Тепер я ділилася цим зі своїми дітьми. Я майже побачила, як бабуся усміхається з небес, спостерігаючи, що ми продовжуємо її традиції. Ніщо не могло потішити її більше, ніж готування чогось дивовижного для родини, і тепер я розумію, як вона почувалася. Замість того щоб поспіхом поставити щось на стіл між діловими зустрічами й доповідями, у мене є час насолоджуватися готуванням і куштуванням нашої смачної їжі. До того ж я в компанії своїх дітей – слухаю їхні жарти, дізнаюся, що в них відбувається в житті, і ціню особистість кожного з них. Раніше я була занадто заклопотана, щоб помітити, що всі мої четверо дітей такі різні й такі особливі і стільки втіхи дають мені. Переймаючись фінансовим забезпеченням родини, я визнавала за основний пріоритет свою кар’єру, забувши, щó насправді для мене найцінніше і ким насправді я є, – а я дружина й мати цих чудових людей, які заслуговують на мій час, мої підказки та мою прихильність.

Кулінарні заняття відбувалися щотижня. Вони стали тим часом, який ми всі згадуємо, – часом сміху, любові й навчання і, звісно, чудових страв. Готуючи з дітьми, я почала робити речі, які їм подобалися, разом із ними і для них – ходити в бібліотеку й кінотеатри, грати в теніс або відпочивати біля басейну. Уперше я мала змогу справді зосередитися на своїй родині й насолоджуватися часом із нею, не зважаючи на загрозливі дедлайни, коли ти працюєш на комп’ютері й одночасно перевіряєш електронну пошту. Замість багатьох я зосередилася лише на одному, найважливішому завданні – упевнитися, що моя родина знає, що я люблю її і вона для мене на першому місці.

Урешті-решт, я знову почала працювати, але нова робота, яку я знайшла, давала мені змогу проводити набагато більше часу з чоловіком і дітьми. Вона виявилася навіть краща за попередню: зарплатня вища, набагато менше стресів і гнучкість, завдяки якій я можу бути поруч зі своєю сім’єю, коли потрібна їй. Я змінила пріоритети й уже ніколи не захочу поставити своїх близьких на друге місце після кар’єри.

Я думала, що втрата роботи – це найгірше, що траплялося зі мною. Однак виявилося, що це замасковане щастя. Коли мені здавалося, що, втративши роботу, я втрачу ту себе, якою була, я насправді лише почала виявляти себе справжню.

Мелані Адамс Гарді