Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 8

Моя бабця завжди казала: «Ніколи не зробиш, доки не спробуєш». Потім мама підхопила цю мантру й читала її мені багато разів у дитинстві. Зазвичай за допомогою цих слів вона намагалася примусити зробити щось, чого я не хотіла. Це наче розмахувати перед биком червоною ганчіркою. Хоч мене та фраза і дратувала, але вона засіла в моїй пам’яті.

Багато років по тому мого чоловіка скоротили на роботі, і ми залишилися тільки з моєю зарплатнею. Наша родина мала два доходи, два рахунки та двох дітей, про яких потрібно було піклуватися. Чоловіку виплатили щедру компенсацію, але ті гроші були не вічні. І коли здавалося, що гірше вже бути не може, це сталося – я теж утратила роботу.

Поки мій чоловік оббивав пороги, стукав у двері, телефонував і сканував документи для наступної роботи, я була вдома і щосили намагалася зрозуміти, як отримати якнайбільшу користь із кожного цента. Часто нам було складно зберігати обнадійливе, позитивне ставлення, але ми щосили намагалися.

Одного разу я дістала молоко з холодильника й помітила, що воно трохи тепле. Ми не могли дозволити собі викликати майстра, тому встановили в холодильнику найнижчу температуру, сподіваючись на краще.

Стурбована нашою ситуацією, я намагалася вигадати спосіб, як можна заробити трохи грошей. Згодилася б навіть невелика сума. Може, ми нарешті полагодили б холодильник. Однак що я могла зробити? Я також почала шукати оголошення про роботу, відгукуючись на всі вакансії, які хоч якось мене стосувалися.

Одного дня я зустрілася за ланчем із колишнім колегою, який наполягав, що з мене вийшов би чудовий викладач для комп’ютерних курсів. На своїй останній роботі я активно користувалася текстовими редакторами й на цьому, безперечно, зналася, однак хіба можна продати таку навичку? Хіба люди справді платитимуть мені за те, щоб я їх учила? Єдиний досвід учителювання, яким я могла похизуватися, був у недільній церковній школі. Я згадала мантру своєї мами: «Ніколи не зробиш, доки не спробуєш».

Я не знала, з чого почати. Уклавши нарешті план, спершу я перевірила наявність і вартість приміщень. Забронювавши кімнату, я пішла до торгово-промислової палати й отримала список місцевих підприємств. Удома я набрала їхні адреси на комп’ютері й надрукувала їх на наліпках. Потім зробила буклет, який можна було розіслати поштою, щоб презентувати свої курси. Я сиділа на підлозі в кабінеті, згортала буклети, наклеюючи на них наліпки з адресами та поштові марки. Наступного дня, сидячи у своїй машині перед поштовим відділенням, я помолилась, а потім вийшла й розіслала буклети, хоч ми насправді не могли витрачати гроші, які пішли на все це.

Сумніви гризли мене, доки я чекала на відповіді. У мене абсолютно не було досвіду в бізнесі, навіть у такій невеликій справі, як ця. Я не мала викладацького досвіду. Мені була потрібна допомога, тож я згадала бабусині слова: «Ніколи не зробиш, доки не спробуєш». Що ж, я спробую.

Щодня я нетерпляче чекала на листи й на третій день отримала першу відповідь. Я забігла в будинок, щоб показати конверт чоловікові. «Чому ти його не відкрила?» – запитав він. Я обережно відкрила конверт і побачила чек та дві реєстраційні картки. Я не могла в це повірити! Мені потрібно було десять людей, щоб компенсувати принаймні свої витрати. Упродовж двох наступних тижнів я отримала поштою більше чеків і карток. На перший день курсів у мене було сімнадцять учнів.

Я орендувала комп’ютери, але не могла дозволити собі перевезти їх та під’єднати.

– Не хвилюйся, кохана, – сказав чоловік, обіймаючи мене. – У тебе є я. Я допоможу тобі. Ми впораємося.

У день, коли я мала почати заняття, ми з чоловіком встали раніше й забрали комп’ютери. Щоб привезти їх усі, довелося їздити двічі. Наступну годину ми вивантажували комп’ютери, під’єднували їх до мережі й установлювали програмне забезпечення. Потім чоловік пішов, а я стояла сама й чекала, коли приїде мій перший учень.

За наступні п’ятнадцять хвилин я двічі сходила у ванну кімнату, тричі перевірила зачіску й макіяж та отримала невеличкий напад паніки. Що, на Бога, я роблю? Ці люди захочуть повернути свої гроші!

Зайшли перші учні. Я всміхнулася, відрекомендувалася й позначила їх у своєму списку. Один за одним мої учні заходили й сідали на свої місця. Я щосили намагалася вдавати, ніби дуже зайнята підготовкою, і кілька разів поверталася до класу, нервово усміхаючись. Коли всі зібралися, передала потрібні матеріали й почала заняття. За кілька хвилин, розслабившись, я вже стала направляти учнів, відповідаючи на їхні запитання. Час швидко минув.

Коли чоловік приїхав, щоб допомогти мені з комп’ютерами, я схвильовано вибігла до нього.

– Їм сподобалося! Вони питали, чи будуть у мене ще заняття, щоб їхні колеги також могли відвідати курси.

– Чудово! – відповів він, трохи приголомшений. Не впевнена, що мій чоловік подумав, що я досягну успіху, але він досі підтримував мене.

Упродовж наступних місяців я провела ще кілька занять. Я знайшла дешевший спосіб надсилати пошту, встановила робочий телефонний номер та отримала ліцензію. Я заробляла достатньо грошей, щоб компенсувати свої витрати і трохи відкласти. Я не прагнула розбагатіти, а просто підтримувала нас на плаву – і це було чудове відчуття!

Ніколи не забуду того дня, коли привезли наш новий холодильник. Він був набагато більший від старого. Я заплатила за нього зі своїх грошей, зароблених на курсах. Я так пишалася собою, ніби заплатила за нову автівку. Ну добре, це була б дуже велика угода. Однак я отримала неймовірне задоволення, бо спробувала й досягла успіху!

Зрештою, ми з чоловіком знайшли роботу на увесь день. Новий керівник розповів, що в моєму резюме йому впали в очі дві речі – викладацький досвід і той факт, що я започаткувала власну справу, який свідчив, що я можу вести проекти та працювати самостійно. Відтоді я в цій компанії вже шістнадцять років.

Щоразу, коли мені дають, на перший погляд, дуже складний проект або мені доводиться працювати з чимось новим, я досі чую мамин голос: «Ніколи не зробиш, доки не спробуєш». Дякую, матусю!

Деббі Еклін