Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 12

Ми зі Сью їхали зі швидкістю сімдесят п’ять миль на годину, піднімаючись звивистою гірською дорогою там, де Північна Кароліна перетинається з південним кордоном Вірджинії. Сью, моя молодша дочка, а також мати й бабуся, відтепер ще була юною п’ятдесятип’ятирічною вдовою. Гадаю, її можна назвати «твінером»21 – між мною та її родиною, – відколи я часто прошу Сью відвозити мене на далекі відстані або робити інші речі, які не хочу або не можу робити власноруч.

Більш політкоректно буде сказати, що Сью з «Покоління сендвічів». Це чоловіки й жінки середнього віку, які досі піклуються про членів своєї родини, навіть якщо ті здебільшого дорослі, і раптом дізнаються, що відповідальні також за старих батьків, а отже, мають до насиченого життя увіпхнути додаткові обов’язки.

Я відкинувся на своєму сидінні й насолоджувався розкішшю зручної подорожі, помічаючи, що місцеве сонячне світло й пейзажі дуже різняться від флоридських. Хочу зауважити, що колись були часи, коли я мріяв побачити гори та пагорби і пропускав, як змінюються кольори різних пір року. Утім, Флорида стала чудовим місцем, де я міг жити, вийшовши на пенсію, і піклуватися про свою стару матір, крім таких ситуацій, як-от потенційно серйозна медична проблема в мого сина. Я тішився, що донька захотіла й могла перевезти мене, щоб я побачив його після операції. Для неї це також була безкоштовна подорож – можливість відвідати старих друзів та решту родини.

Поволі ми в’їжджали у Вірджинію, де дерева й долини блищали все яскравіше, а глибокі зелені тіні відбивали сонячне світло пізньої весни. На одному з найгарніших місць висхідного шосе, скільки сягав наш зір, справа ми бачили мальовничі долини й багато миль акуратно доглянутих сільськогосподарських угідь, усіяних білими будівлями цивілізації. Зліва височіли круті скелі, спрямовані в небо, по яких струмками стікала вода; ці навислі скелі де-не-де були вкриті мохом і молодими рослинами, що підкреслювали нахил гори. Час від часу траплялися невеликі купи каміння та бруду, які ніби відкололися від скель і лежали як доказ невдалої спроби людини підкорити цю пагорбкувату місцину.

Я перевернувся на правий бік, прагнучи знайти гору, від якої нібито «відкусили» верхівку. Припускаю, що це зробили люди, а не природа, щоб легше було надавати комунальні послуги та інші блага цивілізації, однак для моєї родини цей пошук став грою – ми завжди шукали той знак, коли наближалися до місця, де мешкав дядько Чарлі.

Було 28 квітня 2009 року – день, який не маю забути, але як довго насправді зможу його пам’ятати?

Порушуючи спокій приємної подорожі, задзвонив мій мобільний. Я подивився на телефонний номер і відповів із деякою тривогою. Я чекав на цей особливий дзвінок.

– Доброго дня, містере Беннетт, – промовив бадьорий голос. – Це Аннетт з офісу доктора Джея. Він повідомляє вас, що надійшли результати томографії. Вони вказують на хворобу Альцгеймера.

Мені захопило подих! Жодного привітного слова, щоб розтопити лід чи пом’якшити удар, – лише жахливий діагноз – той, на який очікував, але ж усе одно страшний. Я навіть попросив зробити ПЕТ-сканування (метод візуалізації – позитронно-емісійну томографію, тобто тривимірні зображення роботи організму).

– Доктор Джей хоче, щоб ви негайно почали лікування, – додала Аннетт. – Я випишу вам рецепт. Гарного дня. – І швидко поклала слухавку.

Я закрив мобільний, поклав його в сумку й нічого не сказав, лише дивився на пейзаж, який утратив трохи свого магічного блиску.

– Хто дзвонив? – запитала Сью.

– Хтось із офісу лікаря, – відповів я, намагаючись хоча б трошки усміхнутися. – Щодо рецепта для моїх проблем із пам’яттю.

Вона повернулася до мене й почала говорити.

Я поклав руку на руку доньки, зупиняючи її перед тим, як вона почне мене розпитувати.

– Стеж за дорогою, мила. Вона така звивиста – і крута. Схоже, ці хмари спускаються просто на нас.

Тоді я не був готовий розповісти про свій діагноз сім’ї чи комусь іншому, хоча насправді нічого не змінилося; він просто став офіційним – це вже була не підозра, а реальність.

Якби я був за кермом, думки легко могли б спрямувати мене на небезпечний шлях. Від черствості й апатії, з якими мені повідомили новину, по спині бігали мурашки, а я в цей час дивився на крутий спуск у долину. На мить я подумав, що краще було б просто з’їхати з дороги і, пролетівши крізь повітря й дерева, утекти від своєї невблаганної долі, ніж роками залежати від інших і жити в туманному психічному стані, який, безперечно, чекав на мене.

Проте розум узяв гору, і тієї миті я прийняв головне рішення.

Я не стану жертвою. Я прийматиму кожен новий день, яким він є, і справлятимуся з ним. Решта не в моїх руках. Однак я ніколи не вважатиму себе лише статистичним хворим або жертвою – я робитиму все, що можу, щоб уповільнити процес, але ніколи не буду жертвою.

Лоїс Вілмот-Беннетт