Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 23

– Сиринго-мі-що? – Мої очі розширилися, а серце двічі тьохнуло, коли нейрохірург озвучив мій діагноз.

– Сирингомієлія – дуже рідкісна хвороба. У вас усередині спинного мозку є порожнина чи кіста. Вона росте в напрямку головного мозку. Потрібно робити операцію – і якомога швидше.

Що відбувається? Я не була хвора – лише невелике оніміння, поколювання й кілька разів відчула щось схоже на удари струмом. Страшно, але не боляче.

– Я не розумію. Про що ви говорите? – Я не знала насправді, чи хотіла почути відповідь.

Лікар поплескав мене по плечу і м’яко сказав:

– Якщо ця кіста ростиме й далі вгору, то ви житимете лише кілька тижнів.

– А який прогноз, якщо зробити операцію?

Лікар сів на стілець і повернувся до мене. Його очі були наповнені делікатною стурбованістю.

– Я – християнин і перед кожною операцією молюся, але іноді Господь має власні плани стосовно моїх пацієнтів. Не брехатиму вам, це складна операція. – Він почекав, доки я усвідомлю його слова, і сказав. – Імовірно, ви ніколи знову не ходитимете або помрете. Може виникнути параліч тіла, а може, усе мине без ускладнень. Я маю розрізати спинний мозок, вставити дренажні трубки, зменшивши тиск на ромбоподібний мозок. Обіцяю зробити все можливе.

– Лікарю, я не можу померти. У мене двоє маленьких дітей. Я потрібна їм.

– Тоді варто починати. Хочете, щоб я призначив дату?

– А ви… ви робили таку операцію раніше? – і знову я боялася його відповіді.

Ще більше я злякалася, коли він відповів:

– Так, одну, і результати були добрі.

Розповісти про це чоловікові було майже так само складно, як і почути слова лікаря.

– Кохана, нам потрібна друга думка, – сказав він.

Однак цей лікар розповів, що не починає оперувати, не помолившись. Я хочу саме цього хірурга!

Кілька тижнів по тому мене виписали з лікарні. На мені був шийний корсет, я тягла ногу, але з Божою поміччю й ходунком могла йти!

Досі я вважала себе доброю християнкою, яка ходила в церкву, коли це було зручно; любила парафіян, коли згадувала про них; навчала дітей молитися на ніч, якщо була не зайнята, а вони не сонні. Іноді ми відкладали молитви до наступного вечора, а потім до наступного. Слово «диво» зрідка спадало мені на думку.

Дякувати Богу, церква не була така недбала, як я. Мій пастор, який не міг сидіти прямо через нещодавній спонділодез35, укладався на заднє сидіння своєї автівки, а його дружина щодня впродовж багатьох тижнів мого перебування в лікарні відвозила святого отця до мене. Повернувшись додому, за кілька тижнів я змогла відвідувати церкву. Наші чудові парафіяни підготували спеціальне місце, де я могла сидіти, не завдаючи болю своїй шиї. Мені тепер бракувало трьох верхніх хребців.

Моє колишнє життя скінчилося. Я навчилася очікувати неочікуваного та приймати неприйнятне. Мій стан змусив мене засвоїти нові навички й елегантно залишити старі позаду. Я навчилася цінувати кількох вірних друзів, які пройшли зі мною крізь це. Я дізналася, яких фінансових витрат вартує родині, належній до робочого класу, тривала хвороба.

Однак найголовніше я дізналася, що любов може все подолати. Ми з чоловіком планували відпустку, зважаючи на наш шкільний графік. Однак чоловік здивував мене раніше, ніж я очікувала. Одного дня він приїхав додому за кермом величезного коричневого не нового будинку на колесах.

Вражена, я подивилася на довгі східці, що вели до входу.

– Чи ти забув, що я не можу спуститися? Ти можеш його повернути? Гадаю, наші плани потрібно відкласти або взагалі скасувати.

– Так, я можу повернути фургон. Я ще не уклав угоди. Але чи ти забула, що в мене є руки? Я можу внести тебе. – І він вказав на вільне місце біля вікна. – Тут чудово пасуватиме зручне крісло. – І ми лишили будинок на колесах.

Раніше я завзято грала в боулінг, брала участь у двох лігах на тиждень. Коли почався зимовий сезон, я почувалася краще, але досі була слабка, носила шийний корсет і ходила з палицею. Товариші по команді запросили мене прийти й повболівати за них. Однак коли я прийшла на гру, вони сказали:

– Нам досі потрібен ще один гравець, звісно, якщо ти відчуваєш, що зможеш це зробити. Ми вирішили не шукати тобі заміни.

– Я не можу. До того ж я позбавлю вас усіх шансів на перемогу. – Ми вигравали лігу два роки підряд.

– Ми хочемо, щоб ти спробувала.

– Що ж, можна, – відповіла я.

Оскільки я не могла тримати важку кулю, то вибрала одну з дитячих, узула спеціальні черевики для боулінгу, замахнулася й кинула її на доріжку. Куля покотилася, збивши три або чотири кеглі. Усі в залі почали аплодувати мені. Я повернулася до своєї команди – із палицею в руці й у шийному корсеті. Уже скоро моя середня кількість очок у сто шістдесят п’ять упала до вісімдесяти, але я грала! Я навіть здобула нагороду. Моя команда замовила мені особливий приз, на якому було вигравіювано «Найвідважнішому гравцеві». Це досі найдорожча для мого серця нагорода. Ми також отримали командний приз – за останнє місце!

Може, я ніколи б не змогла оцінити своїх друзів, свою родину та свою християнську віру, якби мене не вразила сирингомієлія. Я навіть дізналася, що маю прихований талант: почала писати статті для інформаційного бюлетеня Американського альянсу сирингомієлії. Його отримували хворі на сирингомієлію в усій країні, і це допомагало їм почуватися менш самотніми. Я започаткувала місцеву групу підтримки й долучилася до групи взаємодопомоги, відповідаючи на дзвінки наляканих хворих з усього світу. Я була втішена, що Господь перетворив біду на щастя, зробивши мене кращою.

Однак, на жаль, час узяв своє. Кіста проросла вздовж мого хребта. Більше жодних операцій. Одного дня, якщо лише не втрутиться Господь, – а я вірю, що Він, може, і втрутиться, – я можу остаточно втратити рухливість рук чи ніг або всіх кінцівок одночасно. Проте чудова правда полягає в тому, що я знаю: скільки б мені не відміряв Господь, Він пройде цей шлях зі мною.

Лихо не без добра – і добро мене не полишить, доки я бачитиму, для чого жити. Хтось назве дивом те, що в мене досі обмежена рухливість у всіх кінцівках після двадцяти п’яти років хвороби. Однак, як я сказала, Господь створив диво, надавши мені не нове тіло, а внутрішній спокій.

Джин Кінсі