Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 16

Моя бабуся-ірландка, яка виховувала мене, могла знайти благословення в найскрутніших обставинах. Вона казала, що наша бідність – це дар Господній, тому що в Божому серці є особливе місце для вбогих. Щоразу, коли я жалілася на свої речі, куплені на церковному розпродажі, бабуся направляла мій погляд на одну зі своїх улюблених ірландських приказок, яку вона старанно вишила й повісила над кухонним столиком у нашій крихітній квартирі:

«Пам’ятай про чотири найбільші блага:Щира робота завжди матиме успіх,У добрих людей на столі буде густо.Справжнє кохання знайде тебе,І сам Господь із небес підморгне».

Однак невдовзі після мого двадцять третього дня народження я потрапила в ситуацію, у якій, напевне, навіть бабусі не вдалося б знайти нічого радісного. Раптовий напад автоімунного захворювання спричинив у мене системне запалення кровоносних судин і гангрену нижньої частини ніг. Ні операції, ні хіміотерапія не зупинили її поширення, що призвело до ампутації правої ноги й ушкодження нервів у лівій нозі, яку помістили в ортопедичний бандаж.

Бабуся померла за два роки до того, але навіть віра, отримана від неї у спадок, не могла витягти мене з добровільної ізоляції, у яку я себе помістила після того, як мене виписали з лікарні. Після хіміотерапії випало все моє волосся, а величезні дози стероїдів роздули тіло, збільшивши його майже втричі. Я більше не впізнавала себе й не хотіла виходити на люди. Дзеркала у квартирі я завісила пошивками, щоб не бачити себе, а новий протез припадав пилом у шафі. Думаю, мої друзі раділи, що я більше з ними не спілкуюся, – їм було дуже незручно приходити до мене в лікарню. Та й що вони могли сказати?

Кілька тижнів я втопала в жалю до себе, а потім сама собі остогидла. Коли мене виписували з лікарні, я відмовилася від амбулаторної фізіотерапії, але тепер почала займатися за самостійно розробленою програмою, щодня надягаючи протез і кілька годин шкандибаючи по квартирі. Дивовижно, але ампутована кінцівка почала менше боліти. Я зняла пошивку із дзеркала в шафі й дивилася на себе, коли ходила, уважно розглядаючи ноги й не підводячи очей на свій роздутий тулуб.

Одного дня я все-таки роздивилася своє тіло. Чи можу я обійтися без таблеток кортизону, які зі мною таке зробили? Я зателефонувала своєму лікарю, і він погодився відвадити мене від таблеток. Майже рік я що два тижні знижувала дозу на півтаблетки. Я відчула хвилю надії, коли кілограми повільно танули, адже я менше пила пігулок і більше виконувала фізичних вправ.

Я почала вірити, що зможу працювати, але вже не медсестрою, як раніше. Я згадала, що колись у лікарні соціальна працівниця розповіла мені про навчальну програму, для якої я годилася. Я зателефонувала тій працівниці, і невдовзі спеціальний фургончик забирав мене та привозив на заняття, де я вчилася офісних навичок, потрібних, щоб працювати секретаркою.

У фургончику я потоваришувала з кількома пасажирами. Один із них розповів мені про соціальну групу для дорослих з обмеженими можливостями. Я відвідала одну з їхніх зустрічей і за шість місяців уже координувала цю групу. Там я познайомилась із привабливим інвалідом, і ми почали зустрічатися.

За тиждень, після того як я закінчила навчатися в бізнес-школі, мені зателефонував її адміністратор. Їхня секретарка переїжджала до іншого штату. Він запропонував мені роботу, і я погодилася. Коли два роки по тому школу закрили, я отримала адміністративну посаду в місцевому університеті, у якому почала вчити журналістику на вечірній програмі. Ніколи про таке не думала, але виявилося, що мені це добре вдавалося.

Нещодавно я збирала речі, щоб переїхати з Пенсильванії до Техасу, і натрапила на бабусину вишивку. Вона була пожовтіла та зношена, але слова на ній досі багато про що говорили. Заплющивши очі, я уявила бабусю та її сповнені віри очі, що вказують на приказку. Я знала, що вона сказала б того жахливого дня, коли я втратила ногу. Якби цього не сталося, я не знайшла б справжнього кохання, не мала б письменницької кар’єри – успішної роботи, завдяки якій на моєму столі густо; і, безсумнівно, усе це сталося тому, що мені «підморгнув сам Господь».

Кетлін М. Малдун