Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 22

У 1997 році я дізналася, як це – бути жінкою. Зауважте, не так, як інші визначають жіночність, – на той час я вже давно переросла період дозрівання, була заміжня і двічі народжувала дітей. Я зрозуміла, що визначає мене, коли втратила те, що, на мою думку, робило мене жінкою.

За шість місяців після народження донечки я пішла на щорічний огляд. Я займалася спортом, почувалася чудово й не хвилювалася. Лікарка зробила тести, і я повернулася додому. За тиждень вона зателефонувала й повідомила, що на основі аналізів має виконати біопсію шийки матки. Налякана і трохи шокована, я слухняно пішла на кольпоскопію. За тиждень мені повідомили, що клітини не ракові і що зменшення стресу поліпшить стан моєї шийки матки. Однак мені сказали, що через підвищений ризик я маю приходити на огляд і робити аналізи двічі на рік, а не щороку, як раніше.

За два місяці я знову прийшла на огляд, бо вдруге завагітніла. Попри кілька невеликих проблем із вагітністю, усе було досить добре, і за вісім місяців я народила здорового сина.

За півроку я знову пішла на післяпологовий огляд. Я думала, що все гаразд, але лікарка була стурбована через «підозрілу» зміну кольору шкіри навколо швів. Для мене це було цілком логічно, адже ця ділянка «збожеволіла» від випробувань, яких я зазнала. Однак лікарку це не задовольнило. Вона сказала, що наступного тижня я маю з’явитися на біопсію. Після останньої біопсії я не очікувала, що будуть ще якісь процедури в цій ділянці, але все одно погодилася.

Тиждень поволі тягнувся, і, нарешті, лікарка зробила пункційну біопсію. Я вийшла від неї, чекаючи на результат. За кілька днів ми дізналися, що у зміні кольору винен був не рак, а, як я й підозрювала, це організм так зреагував на пологи.

Я почувалася, наче отримала нове життя! Двічі я була в небезпеці, але все минулося! Я насолоджувалася своїми дітьми, родиною й роботою, ставши мамою, яка працює. Намагалася зосереджуватися на позитивному й відволікати увагу від стресових чинників, що, здавалося, щодня заповзали в моє життя. По телефону обговорювала робочі моменти, відвідувала бізнес-заходи, а коли моєму сину виповнилося півроку, записалася на курси альтернативної медицини. Я намагалася вхопити все можливе, байдуже, що б не відбувалося в моєму житті.

Мені дуже подобалися ці курси, але, відчуваючи, що зрештою знайшла себе, я бачила, як поволі ми з чоловіком віддаляємося одне від одного. Я відкрила новий світ, сповнений Світла й цілителів, у якому не було місця для мого чоловіка. Він почав частіше подорожувати, тому відстань між нами зростала. Спілкувалися ми лише про будинок або дітей, не більше. Я абстрагувалася від реальності, у якій жила, доки одного ранку не знайшла вузлика в лівій молочній залозі.

Я зв’язалася з лікаркою, яка поверхово оглянула мене й направила до відділення радіології. Технік виконав ультразвукове дослідження, і я побачила на моніторі безформного звіра. Я звикла до крихітних фіброзних кіст, які були в мене все життя, але ця пухлина була набагато більша, тому її поява на екрані шокувала мене. Лаборант трохи зблід і вийшов із кабінету, повернувшись уже з лікаркою. Цього я не очікувала, хоча під час обох вагітностей мені безліч разів робили ультразвук. Лікарка подивилася на монітор і похмурнішала. Потім вона поглянула на мене і сказала, що потрібно зробити біопсію новоутворення і, ймовірно, видалити його, тому я мушу негайно зустрітися з хірургом. Лікарка вийшла з кабінету, повернувшись із аркушем паперу, поки я вдягалася. Потім вона зателефонувала хірургу й записала мене на екстрений огляд, на який я й попрямувала.

Я їхала через усе місто, і мені було важко дихати. За півгодини я вже сиділа в кабінеті іншого лікаря, який повідомив, що біопсію зробити не можна, бо є ризик, що клітини потенційної пухлини можуть поширитися по моїй грудній порожнині. І тоді, коли хірург призначив мені радикальну лампектомію лівої молочної залози, сльози полилися рікою. Мені було тридцять один, за попередні два роки я народила двох дітей, зіткнулася зі страхом того, що в мене рак у всіх органах, які, як я думала, робили мене жінкою. Очевидно, у цьому було для мене якесь повідомлення.

Я провела вихідні не з чоловіком і дітьми, а з різноманітними цілителями. Мені ворожили на долоні, робили масаж, лікували голковколюванням, а потім я витратила кілька годин на регресії минулого життя. Цілителі старанно попрацювали з кожним із життів, у яких я померла від тілесних ушкоджень чи хвороб, звільнивши енергію, яку вони містили в собі. У неділю, уже менш стривожене, усе моє плем’я пішло дивитися фільм «Солдат Джейн». Після двох годин перегляду я вийшла фізично й емоційно виснажена. За вечерею я сказала подругам: якщо Демі Мур змогла поголити голову й бути крутою, то і я точно зможу відмовитися від грудей, щоб жити далі.

У понеділок уранці я лежала на каталці й дивилася на хірурга, який збирався видалити більшу частину моєї лівої молочної залози. Ми погодилися, що коли в новоутворенні виявлять ракові клітини, то він видалить мені обидві молочні залози і якомога швидше призначить реконструкцію. Коли мене везли до операційної, я поринула в небуття анестезії, повторюючи молитви.

Прокинувшись, я побачила неймовірно блакитні очі, які, усміхаючись, дивилися на мене.

– Добре, ви прокинулися, – привітав мене лікар.

Я досі мала легке запаморочення, але хотіла дізнатися, що вони знайшли. Я спробувала дістатися грудей, але не могла поворухнути руками.

– Це скоро мине, – заспокоїв мене хірург. – Вам не потрібно нічого перевіряти – вони обидві на місці, – сказав він, знову усміхнувшись.

І тоді сльози радості полилися в мене з очей, а він простягнув свою руку й торкнувся моєї руки. Лікар нахилився до мене і просто у вухо прошепотів: «Не знаю, що ви зробили, але я ніколи не бачив, щоб рак зникав! Як гадаєте, ви зможете колись навчити мене цього фокусу?» Він підвівся, підморгнув мені й пішов геть.

Усе своє життя я думала, що бути жінкою – це мати матку, піхву, груди й довге волосся. Однак 1997 року я дізналася, що бути жінкою – це визнати дивовижне Світло всередині себе, що заповнює кожну щілину миром, радістю й любов’ю, і знати, що жодна частина тіла ніколи знову не буде визначати того, ким я є.

Докторка Сейдж де Бекседон Бреслін