Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 5

Ніколи не думала, що, закінчивши коледж, повернуся жити до батьків. Насправді впродовж останнього року навчання я говорила собі, що в жодному разі не переїду з неймовірного культурного мегаполіса Лос-Анджелеса до своєї дитячої кімнати в маленькому й сонному приморському містечку, у якому я виросла.

Тож я спробувала здобути стипендію, щоб поїхати навчатися закордон. Я годинами працювала над своїми заявками – переглядала есе, збирала рекомендаційні листи, шукала програми, тренувалася проходити співбесіди – і дійшла до останнього етапу у двох престижних програмах, але, зрештою, мене не взяли до жодної з них.

Я не хотіла вдаватися в розпач, тому подавала документи на вступ до університетів у всій країні. За чотири місяці моя поштова скринька була повна листів із відмовами.

Настав квітень. У мене був лише місяць до того, як випуск із коледжу виплюне мене в Реальний Світ. Я залазила в інтернет, шукаючи роботу в затоці Сан-Франциско13, де мій хлопець, із яким у нас були стосунки на віддалі, мав учитися ще один рік. Я вирішила, що можу знайти там роботу й жити поруч із ним, насолоджуючись творчими стимулами нового міста.

Потім, через кілька тижнів після випускного, я розійшлася з тим хлопцем. Мої однокурсники роз’їхалися в усі куточки земної кулі. Я спакувала речі в батьківський мінівен і повернулася додому, відчуваючи себе цілковитою невдахою.

Зрозумійте мене правильно. Обожнюючи своїх батьків, я усвідомлювала, як щедро було з їхнього боку дозволити мені повернутися додому і якийсь час подумати над своїм життям після коледжу. Коли я їхала вчитися, вони, мабуть, вірили в те, що і я: що я їду назавжди. Однак, замість того щоб бути вдячною, я могла зосередитися лише на тому, що почувалася лузеркою. У мене був чудовий диплом із коледжу, але я була тут, повернулася туди, звідки почала чотири роки тому. Мені було сумно, бо я розійшлась із хлопцем. Я сумувала за своїми однокурсниками й почувалася так, наче усі, крім мене, пішли у світ, щоб робити запаморочливі, важливі речі.

Вилежавши кілька днів, я натрапила на популярну цитату: «Роби кожен день своїм шедевром». Тоді я зрозуміла: не обов’язково жити в новому захопливому місті, щоб робити свої дні витворами мистецтва. Я можу почати це просто зараз. Я наклеїла ту цитату на дзеркало у ванній кімнаті і встановила її як заставку у своєму телефоні. Я додала її до свого підпису в електронній пошті. «Роби кожен день своїм шедевром» – стало моїм особистим девізом.

Який вигляд має «шедевральний день»? Я обдумала це запитання. Для мене день справді стане «шедевром», якщо в ньому буде час із близькими, час на фізичні вправи й піклування про себе, час на допомогу іншим і час, присвячений моїй пристрасті – письму.

Я скористалася з цього знання, щоб упорядкувати свої дні.

Я змінила світогляд і почала розглядати свій час удома як дарунок: я можу багато часу проводити з батьками. Моя роль у домогосподарстві більше не була дитяча; найпевніше, батьки ставилися до мене як до дорослої людини, тому наші стосунки перейшли у взаємну повагу й увагу. Майже щодня я відвідувала свого дідуся, який також жив у місті, і захоплено слухала його розповіді. Я поновила зв’язок із кількома близькими шкільними друзями, від яких відійшла впродовж останніх кількох років.

У коледжі я часто була занадто зайнята або напружена, щоб готувати здорову їжу чи достатньо займатися спортом. Тепер, коли зосередилася на тому, щоб кожний день робити шедевром, я знаходила час, щоб піклуватися про своє здоров’я. Я почала прокидатися рано й бігати в парку поруч із будинком. Відвідувала також місцеві фермерські ятки й купувала більше фруктів та овочів, відшукуючи в інтернеті рецепти здорових страв. За два тижні я відчула себе сильнішою й енергійнішою, ніж була до того. Ранкові вправи стали для мене дорогоцінним часом, щоб подумати й підтримати зв’язок зі своїм внутрішнім «я».

Я записалася волонтером до школи, щоб допомагати діткам писати й читати, відвідувала літніх людей у будинку для престарілих, зв’язалася з волонтерським центром нашого міста й допомагала чистити пляжі та організовувати заходи зі збирання коштів.

І я почала щодня писати по дві години. Я хотіла стати письменницею, але мій «письменницький» розклад у коледжі був нестабільний – інколи по двадцять хвилин на день, інколи жодного слова за тижні, а потім усі вихідні на самоті у своїй кімнаті з ноутбуком. Установивши графік, я змогла легше перейти в «письменницький ритм». Інколи слова виникали легко. Інколи я більшу частину двох годин, відведених на писання, витріщилася у вікно, записуючи несклáдні нотатки. Однак мої сторінки з писаниною почали набувати цілісності. Я писала статті, есеї, короткі оповідання. Я навіть почала писати роман!

Деякі дні не були такі збалансовані, як інші. Неочікувано виникали завдання та проблеми; не кожен день минав так, як я запланувала. Проте щоночі, згадуючи в ліжку про події минулого дня, я відчувала надзвичайне задоволення й пишалася собою. Я справді думаю, що кліше «на все є причина» правильне. Озираючись назад, розумію: найкраще, що я могла зробити, – це повернутися додому після коледжу. Тепер, коли за кілька місяців вступатиму в аспірантуру, відчуваю себе зосередженою, оновленою і щасливою через те, ким я є.

Я не невдаха, ніколи нею й не була. Тепер я розумію, що найбільше мене стримував негативний світогляд. Мій «успіх» не залежить від того, що думають інші або роблять мої однолітки, він також не залежить від того, що я «повинна» робити, дослухаючись до своїх відчуттів. Моє життя успішне, коли я живу згідно зі своїм девізом, – і роблю кожен день шедевром.

Даллас Вудберн