Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 9

Гуляючи в лісі біля нашого будинку на Кейп-Коді17, я зустріла чоловіка, який навчив мене трьох слів, що змінили моє життя.

Його звали Морріс, і на вигляд йому було десь за сімдесят або вісімдесят років. Він сказав мені:

– Я щодня гуляю тут – і під сонцем, і під дощем.

Помітивши, що на шиї в мене бандаж і що однією рукою я взялася за дерево, тримаючи в іншій палицю, Морріс запитав:

– То вам тяжко тут ходити?

– Іноді.

Він, розуміючи мене, кивнув і зауважив:

– Однак ви все одно ходите.

Здавалося, того дня в лісі ми налагодили особливий зв’язок і говорили щиро.

– Відверто кажучи, – відповіла я, – мені важче ходити не тут, а дістатися сюди. І це не через бандаж або палицю. Це через мої думки.

– Ви застрягли у країні «буду – не буду». От у чому проблема.

– Так! – я засміялася, бо він дуже влучно описав мій стан. – Однієї секунди обговорення для мене досить, щоб знайти ідеальне виправдання, відмовитися від цього й натомість натиснути кнопку на телевізійному пульті.

Тоді Морріс промовив три чарівні слова, які я відтоді кажу собі майже щодня: «Просто покажіть себе».

Пізніше мій чоловік Боб спитав у мене, що Морріс мав на увазі.

– Я розумію це так. Коли в моїй голові виникає ідея «Потрібно робити вправи», я одразу починаю обдумувати кожен крок, який доведеться зробити на шляху до цього. Спочатку мені потрібно сходити в душ. Потім знайти, що вдягти. Тоді мушу знайти все потрібне для моєї безпеки. Потім потрібно… бла, бла, бла. Думаю, що Морріс радив відмовитися від усіх цих думок. Інакше кажучи, я маю замінити роздуми-якими-відмовляю-себе на слова «Просто покажіть себе».

Боб почав практикувати Моррісову філософію – і це спрацьовувало в багатьох речах.

– Я завалений дрібними справами за комп’ютером, які маю зробити, – розповів він мені. – Іноді я просто їх уникаю, але це перетворюється на божевілля. Тому, замість того щоб думати про все загалом, я кажу: «Просто покажи себе», – і роблю це.

Отже, новий підхід працював чудово й бездоганно, доки зі мною не зв’язалися Келвін і його дружина Емі, організатори й керівники клубу «Cape Cod Challenger», які прочитали багато моїх газетних колонок. Я часто пишу про інвалідність, саме тому вони зв’язалися зі мною.

Келвін написав мені в електронному листі: «Ми забезпечуємо на півострові цілорічні спортивні, оздоровчі й соціальні заходи для молоді із фізичними та психічними вадами розвитку».

Також він зазначив: «Упродовж бейсбольного сезону щонеділі ми збираємо людей у парку. Для нас буде за честь, якщо ви виголосите промову на відкритті та зробите першу подачу».

Я схопилася за голову. Головна моя фобія – публічні виступи. Однак я не могла відмовити, тому в моїй голові одразу виникла альтруїстична й доброзичлива думка: «Ненавиджу тебе, Келвіне».

Наступного дня Боб пішов зі мною на зустріч із Келвіном у «Dunkin’Donuts»18.

– Будь ласка, не змушуйте мене виголошувати промову, – благала я цього чарівного юнака, якому засіла божевільна ідея: якщо я пишу розповіді, то це якось означає, що я можу складати слова докупи привселюдно.

– Лише кілька речень, – попросив він.

Я вирішила не поспішати і злизувала вершковий сир зі свого пончика. Боб постійно штурхав мою ногу й торкався своїх вусів, що, як я запізно здогадалася, означало, що в мене на верхній губі лишилася величезна грудка сиру.

Я неохоче погодилася.

Посеред ночі перед своєю промовою я розбудила Боба.

– А якщо я не зможу говорити й замість слів прогикаю якихось десять складів? (Таке трапилося на нашому весіллі.) Якщо я не зможу ходити? Якщо в мене буде напад паніки? Якщо… – Однак Боб ніжно заспокоїв мене.

Він сказав:

– Ти знаєш, що лише одне важливе.

Я знала.

І тому вирішила «просто показати себе» на відкритті сезону.

Усе минуло чудово. І це не означає, що я чудово виголосила промову. Це означає, що я невиразно бурмотіла, заїкалася й навіть двічі забувала слова. Чи мала я засоромитися? Звісно, ні. Усе, що я мала зробити, – це подивитися на дітей, їхніх батьків, учителів, волонтерів; на обличчі кожного з них було приємне очікування. Вони бачили інваліда, такого самого, як і вони, який просто піднявся туди й намагається щось сказати.

Я зробила найдивнішу річ. Я сказала правду. Ось що я сказала:

– Я дуже рада бути сьогодні тут із вами, прекрасними людьми клубу «Cape Cod Challenger». Я вдячна Келвіну й Емі за те, що запросили мене.

І… мені також страшно говорити перед такою великою кількістю людей. Однак от що я скажу, – я боюся багато чого й намагаюся все одно це робити.

Тому моє послання до вас таке:

Не важливо, чи ми переможемо.

Не важливо, що ми боїмося.

Єдине, що важливо… те, що ми намагаємося!!

Отже, хто допоможе мені зробити першу подачу?

Багато дітей із вадами розвитку здійняли свої руки: «Я! Я!» Вони захоплено підбігли до мене, щоб допомогти. Я страшенно хиталася. Помічники вберегли мене від падіння. Діти тримали мою руку і м’яч так, що могли відчувати, ніби це вони роблять першу подачу. І коли ми її зробили, то всі закричали: «М’ЯЧ У ГРІ!»

Потім хтось дав мені величезний букет квітів.

Знаєте, я зрозуміла, що не важливо, якщо я втрачу рівновагу. Не важливо, якщо в мене раптом будуть проблеми з вимовою або трапиться одна з поганих речей, які іноді стаються зі мною.

Єдине, що має значення, – те, що я зробила це: для дітей, вихователів і для себе.

Дякувати Богу, що того дня в лісі я випадково зустріла Морріса. Хоча він сказав мені, що гуляє там щодня, відтоді я його не бачила.

І хоча я знаю понад сорок людей, які прогулюються тією самою стежкою в лісі, жоден із них ніколи не бачив Морріса. І це змушує замислитися.

Саралі Перел