Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 17

У мене пішло сім років, щоб усвідомлено відтворити події 22 січня 2003 року. Мені бракувало сміливості поглянути в очі тому, що сталося. Я переживаю це у своїх снах. Багато разів мій чоловік Боб будив мене вночі, тому що я кричала уві сні. Я давно мала перестати гамувати ці спогади. Час розповісти мою історію.

Багато зацікавлених людей розпитували мене про подробиці того, що сталося, перепрошуючи за свою допитливість. Не потрібно вибачатися. Я сама боялася визнати це й розповісти правду. Як казав Крістофер Рів26: «Жити у страху – це не жити зовсім».

Кейп-Код, де я жила, – мрія кожного каякера. Роками ми з Бобом плавали на каяках у будь-яку пору року і планували свій робочий графік, зважаючи на припливи і відпливи. За два дні до того, як мені стало зле, на прекрасній зимовій екскурсії в затоці наш човен супроводжували допитливі тюлені.

Того вечора почалися дивні симптоми. У ліжку я не могла спокійно втримати свої ноги й до ранку сиділа та дивилася телевізор, постійно дриґаючи ними. Наступна ніч була пекельна, адже мені доводилося постійно вставати й сідати. Потім я відчула, наче нервові імпульси збожеволіли. Мої ноги самі собою розгойдувалися так далеко, як могли дістати.

Боб зателефонував нашій подрузі Джуді, головній лікарці Бостонської лікарні, розташованої за дві години їзди від нашого будинку. Я бачила, що Боб намагався стримувати паніку.

– Що вона сказала? – запитала я.

– Що це кепсько.

– Просто скажи мені!

– Вона сказала: «Негайно вези Саралі до мене у відділення невідкладної допомоги. Зустрінемося там».

– А як вона гадає, що зі мною?

– Вона думає, що це пов’язано зі спинним мозком.

Я була шокована.

– Але ж не було нещасного випадку! І в мене нічого не болить!

– Я розповів їй про це. Однак Джуді сказала: «Щось відбувається дуже швидко».

Коли мене на візку закотили до лікарні, я вже не могла ходити й не відчувала рук. Я заціпеніла.

Мене оглянули троє неврологів. Я відвела погляд, коли вони гострими інструментами торкалися мого тіла. Я нічого не відчувала. Боб бачив ці неймовірні порушення. Заради мене він не виказував жаху на своєму обличчі.

Комп’ютерна томографія відкинула пухлину головного мозку. Майже все було відкинуто: розсіяний склероз, хвороба кісток, ревматоїдний артрит.

Мені потрібна була магнітно-резонансна томографія, але лікарняний апарат не працював. Я вже не відчувала ніг і рук, дуже швидко втрачаючи чутливість, тому ми вирішили їхати в іншу лікарню.

Невролог став зупиняти нас.

– Якщо ви поїдете, – сказав він, – може виникнути ризик квадриплегії27 та штучної вентиляції легень.

Ми, звісно, залишилися.

Коли мені робили МРТ, я вже не відчувала тулуба.

Викликали головного невролога кількох бостонських лікарень. На консиліумі мої лікарі спостерігали, як він розглядав скани МРТ.

Два шийні хребці повністю зійшли з місця і швидко насувалися один на одного, стискаючи мій спинний мозок. Без термінової операції мозок може повністю розірватися й мене всю паралізує.

Чому так сталося? Ніхто не знав.

Усе трапилося спонтанно.

– Ви можете це виправити?

– Ні, – відповів він відверто. – Нічого не змінити. Сподіваємося, що зупинимо прогресування хвороби завдяки хірургічній операції.

– Сподіваємося?

– Я не можу гарантувати покращення. Є п’ятдесятивідсоткова ймовірність, що навіть після операції ви ніколи не зможете ходити.

Я вдарила руками по сестринському посту. У мене були сильні спазми. Усе рухалося саме собою. Мої руки та ноги вийшли з-під контролю й хиталися в повітрі.

– То ви говорите, що навіть якщо операція зупинить розвиток хвороби, я можу решту життя бути в такому стані?

– Так.

Операція зупинила прогресування хвороби.

Мій невролог сказав:

– Дев’яносто відсотків поліпшення відбуваються в перші три дні. Єдине, що може допомогти, – час. У якому стані буде ваше тіло за два роки, у такому ви й житимете решту життя.

Боб запитав лікаря, чи допоможуть реабілітаційна терапія, фізіотерапія або якісь ліки. Той заперечливо похитав головою. Слова лікаря, здавалося, були такі авторитетні, наче Божий указ.

Я не називатиму імен своїх лікарів. Вони виконали неймовірну операцію. Усіх їх я люблю й у нас чудові стосунки. Однак я розчарована в собі, бо спочатку сприйняла їхні слова за щиру й непохитну правду. Крістофер Рів не слухав своїх лікарів. Він казав: «Те, що ви можете допомогти собі, – цілком незаперечний факт. Я просто не вірю в ультиматуми».

Шкода, що мене не підготували до психологічних і фізіологічних наслідків. Боб був дуже злий через це.

– Вони відправили тебе в новий світ, не сказавши, чого чекати.

За два дні мені ліпше не стало.

Я постійно падала. Мій мозок надсилав хибні сигнали, наприклад, я не знала, як високо потрібно підняти ногу, щоб переступити дводюймову28 перешкоду. Якби медики сказали мені три слова – «дивись під ноги», – багатьох небезпечних падінь можна було уникнути.

Крістофер Рів казав: «Подяка, як і любов, має бути активна». Коли я знову змогла друкувати пальцями, то залюбки заходилася це робити.

Я маю за честь допомагати іншим: пишу для благодійного фонду Крістофера й Дани Рівів, хоча й досі дивуюся, коли щоразу бачу свій опис на їхньому сайті як «жінки, котра живе з паралічем». Вони визначають параліч як порушення центральної нервової системи, що спричиняє утруднення або неможливість переміщення верхньої та нижньої кінцівок. Як казав Крістофер: «Жити – це допомагати словами. Якщо ви не можете навіть поворухнутися, ви можете говорити й мати потужний вплив». Писати – і в такий спосіб допомагати іншим людям з обмеженими можливостями – стало для мене місією. Зрештою, Крістофер також говорив: «Хоча ваше тіло й не працює так, як раніше, ваші серце, розум та душа не послабшали».

За ці сім років мені не вдалося впоратися з деякими порушеннями… поки що. Прогулюючись, я відчуваю себе так, ніби на канаті рухаюся крізь густу патоку. Хоча я можу ходити, мені не вдається підняти ногу хоча б на одну сходинку. Я не тримаю рівноваги й не можу стояти спокійно, однак вирішила допомогти собі. І знову мене надихають словами Крістофера Ріва: «Поступово я перестав ставити собі запитання “Яке в мене життя?” і почав запитувати: “Яке життя я можу створити?”»

Я дізналася, що немає ліпшого антидепресанту, ніж допомога іншим. Мене страшенно тішить, що, пишучи, можу змінювати життя людей. Численні відповіді читачів, які я отримую, безсумнівно, надають смислу тому, що трапилося 2003 року. Я безмежно вдячна всім, хто допоміг мені, сказавши, що мої слова важливі для них.

Я хочу, щоб ті, хто читає цю історію, можливо, переосмислили слова «намагатися» та «сподіватися».

Не маючи проблем зі спинним мозком, я майже щодня плавала на каяках у чарівному світі затоки Кейп-Код. Я вважала, що ті дні пішли назавжди, але тепер знаю, що це не так. Ми з Бобом уже виїжджали на п’ять невеличких екскурсій до затоки. Допитливі тюлені досі там, мабуть, дивуються, де ми були всі ці роки. Щиросердно я повторюю їм слова Крістофера Ріва: «Я не дозволю інвалідності визначати, як мені жити. У житті є лише один шлях – і це шлях уперед».

За два роки після того, як мій невролог сказав, що я лишуся в такому стані назавжди, я могла пройти не більше ніж двадцять футів29. Цьогоріч, за сім років по тому, я проходжу десять миль.

Саралі Перел