Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 7

Моє чарівне життя сповнене кумедних моментів – пікантних новин за веселою розмовою під час вечері з друзями. Я помітила, що часто свої історії починаю зі слів: «Угадайте, що зі мною трапилося?» – а далі йдуть розповіді про жахливі побачення або незручні ситуації. Крім комічного й розважального ефекту, жодна з цих історій не мала великого значення або не була важлива. Коли одного вологого липневого дня в місті Сент-Джозеф, штат Мічиган, у мене зламалася автівка, я не зрозуміла, що це по-справжньому визначна мить.

За сім тижнів до цієї аварії, звільнившись із безглуздої роботи, я поїхала з Мічигану до Колорадо, щоб почати нове життя й кар’єру у двадцять шість років. Я виразно відчувала, що це мій шанс прокласти собі дорогу у світ – справдити свою мрію і працювати з дітьми в ХАМЛ14 у Колорадо-Спрінгсі.

Цьому омріяному життю не судилося бути. Натомість я чотири із семи тижнів хворіла, уже потім визнавши, що височина не підходить для моєї астми. Змушена покинути те, що вважала своїм новим, захопливим життям, я зіткнулася з неприємною реальністю – потрібно повертатися до нудного існування в Мічигані, де мій статус був такий: двадцятишестирічна жінка, незаміжня, безробітна, живе з батьками й не уявляє, що робити зі своїм життям.

Їхати одній тисячу чотириста миль15, коли ти хвора й маєш депресію, – жахливо, хоча слово «жахливо» не може вповні описати те, як насправді все було погано. Постійні хрипи, задишка й сильний біль у легенях спричиняли надзвичайний дискомфорт, а ліки, які я пила, робили мене сонною та млявою.

Легше стало, коли о десятій вечора я перетнула кордон Мічигану. Попереду ще були чотири години за кермом, однак я втомилася, тому заїхала в містечко Сент-Джозеф, винайняла номер у мотелі й одразу вклалася спати. Зайшовши в номер, я не помітила, що витяжний вентилятор16 у моїй автівці й далі працює, хоча вранці вже точно це побачила, коли не змогла завести свою машину.

Тієї миті, на паркінгу біля мотелю, мені хотілося плакати. Хотілося кричати. Крім медичного та психічного стресу, у якому я перебувала останні сім тижнів, тепер мені доведеться впоратися не лише із фізичним зламом, але й зі зламаною автівкою. Я просто хотіла бути вдома. Удома. Проте ось я – застрягла, хвора, утомлена з дороги, зла на те, що довелося полишити свої перспективи, і зла на цілий світ. Зростаючи, я чула, як люди говорили мені: «Бог ніколи не посилає нам більше, ніж ми можемо витримати». У такі миті, як ця, здавалося, що Йому подобається виходити за межі дозволеного.

Після того як мою машину відтягли до найближчого автоцентру, я перебувала в залі очікування, бо ремонт мав тривати дві години. Саме тоді я почала розмовляти з літньою жіночкою, яка сиділа за кілька стільців від мене. У неї було ласкаве обличчя, вкрите легкими зморшками мудрості, і співчутливий материнський погляд.

– Отже, ви щось ремонтуєте? – запитала вона з турботою в голосі. Я зрозуміла, що жінка, мабуть, побачила на моєму обличчі відчай.

– Так, – відповіла я, зітхнувши. – Моя машина не заводиться. Не уявляю, що сталося. – Я відкинулася на спинку стільця, притулила голову до стіни, втупивши очі в безглузді флуоресцентні вогники на стелі й роздумуючи, скільки годин мені тут ще сидіти.

І ось тоді неочікувано, незрозуміло для мене й у такий дивний час настала визначна мить мого життя. Коли ми з цією милою жіночкою почали розмовляти, усе було звично. Вона попросила розповісти, що сталося з моєю автівкою. Коли я все їй розказала, ми перейшли до невимушеної стандартної розмови – про речі, про які ви розмовляєте з незнайомцями в кімнатах очікування – щось про відпустки, історію погоди в Мічигані й місця, де можна поїсти. Потім наша розмова перейшла від загального до особистого. Жінка розповіла, як бореться з відчуттям провини, бо планує віддати свою вісімдесятип’ятирічну матір до будинку престарілих. Я намагалася поспівчувати їй і розповіла про те, що мої батьки, яким за шістдесят, обговорюють можливість отримати страхові відшкодування, якщо комусь із них або їм обом потрібен буде догляд у такому будинку. Ми розмовляли про життя – справжнє життя. Ми говорили про мою поїздку в Колорадо й астму, її будинок і чоловіка на пенсії, моїх батьків-пенсіонерів.

– Ваша машина готова, мем, – сказав жінці сервіс-менеджер.

– О, дякую, – відповіла вона.

Жінка підвелася, і я усміхнулася до неї. Вона взяла свій гаманець та ключі від машини, що лежали на сусідньому стільці, і побажала мені успіху. Однак потім, коли вже йшла геть, завагалася й повернулася до мене.

– Знаєте, я маю вам щось сказати, – промовила вона, і я побачила, як її обличчя набуло серйозного виразу. Жінка опустила очі додолу, потім подивилася просто на мене, і її яскраві блакитні очі потьмяніли. – Кілька років тому померла моя донька. Так тяжко тепер робити навіть прості речі, – вона важко ковтнула, глибоко вдихнула та промовила далі. – Однак інколи я зустрічаю когось, хто нагадує мені доньку, і сьогодні ви мені нагадали так багато про неї. – Жінка усміхнулася крізь сльози на очах і сказала: – Я вірю, що іноді Господь посилає мені людей, щоб нагадати про доньку й показати, що вона досі зі мною і що я можу впоратися з цим. Мені дуже сподобалося розмовляти з вами сьогодні. – Щира усмішка з’явилася на її обличчі. – Прошу вас, коли приїдете додому, обійміть своїх батьків. Їм дуже пощастило, що ви в них є.

До мого горла підступив величезний клубок. Я не знала, що відповісти. Я відчула, що сльози застилають мені очі, і все, що змогла, це непевно пробурмотіти: «О Господи, дякую вам». Я була приголомшена, збентежена і здебільшого сумна. Мене так зворушили її слова, її одкровення про доньку і щиросердні почуття, що їх ця жінка вклала у свою розповідь. Я з тих людей, які зазвичай приховують свої емоції, але того дня я підвелася, обійняла її і сказала: «Мені теж сподобалося з вами розмовляти», – і це я казала щиро.

Кілька годин по тому я під’їхала до батьківського будинку. Надвір вийшла мама, як завжди широко та привітно усміхаючись, і міцно мене обійняла – такі обійми, що породжують любов і тепло, може дати лише мама. Я буда вдома. Я також щосили обійняла її. Відтоді я ніколи не питаю, чому погані, божевільні чи веселі речі або щось інше трапляється зі мною. І я точно ніколи не запитаю: «Чому я?» – коли наступного разу в мене зламається машина.

Меґґі Коллер