Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 20

Сидячи перед лікарем, я поставила йому звичайне запитання.

– Лікарю, який прогноз?

– Потрібно ампутувати вашу ногу трохи нижче від коліна, – відповів він.

Мене накрила раптова хвиля нудоти. Я відчувала, що можу знепритомніти. Озираючись зараз на своє життя, не можу згадати, чи щось шокувало мене так, як ті лікареві слова.

Набравшись сміливості, я поставила ще кілька запитань. Стало очевидно, що операцію потрібно робити. Хоч ампутацію вважали плановою операцію, питання було не в тому, чи робити її, а в тому, коли саме. Мені було двадцять вісім років – і я не мала жодних варіантів.

Лікар усе пояснив. Якщо затягувати з операцією, може виникнути ризик гангрени. Тоді місце ампутації буде продиктоване демаркаційною лінією (набрякла червона лінія, що утворюється між здоровою та гангренозною тканиною). Про гангрену я вже знала, бо втратила два пальці на нозі. Утім, якщо лікар уже визначив місце ампутації, у мене були більші шанси мати довшу кінцівку.

Дорогою додому, між нападами сліз, я думала про те, як ампутація вплине на моє життя. Картина здавалася доволі невблаганною. Я була налякана.

Я страждала вже впродовж чотирьох років. Коли мені пересадили кістку, виникли ускладнення, і залишкова інфекція буквально знищила мою ступню. Ці чотири роки були складні, але я ніколи не думала, що все скінчиться саме так. Я не очікувала, що носитиму протез.

Однак більше нічого не можна було зробити, щоб відновити ступню й ногу. Ураження були завеликі.

Лікар пояснив, що мені якомога швидше потрібна операція. Я боялася розповідати про це чоловікові. Після чотирьох років численних операцій та перебування в лікарні ми були на межі банкрутства. Тоді в нас не було медичного страхування і ми щомісяця сплачували рахунки. Чоловік гарував на роботі. Тепер усе було ще дорожче – і я відчувала себе тягарем.

Після того доленосного дня все відбувалося дуже швидко. Лікар ампутував мою праву ногу приблизно на шість дюймів нижче від коліна. Кýкса швидко загоювалася, бо інфекції вже не було, тому він працював зі здоровою тканиною.

На той час зазвичай до вимірювання розмірів для протеза минало вісім тижнів. Я була готова за шість. У пригоді стало те, що я була молода й відносно здорова. Після п’ятиденного перебування в лікарні я повернулася додому на милицях, радіючи, що все скінчилося. Боліло не так сильно, як раніше, коли щодня відчувала біль, але я розуміла, що він зрештою мине, і це сповнювало мене надією.

Мій чоловік працював на автозвалищі. За півроку, упродовж яких я чекала на перше примірювання протезу, він придбав згорілу автівку й повністю її відновив. Гроші, які він отримав за неї, компенсували витрати на лікарню й новий протез. Це було дивовижно.

Я досі вірю, що саме така сума була «божественним втручанням». А як інакше пояснити те, що все зійшлося до останнього пенні? Збіг? Не думаю.

Решта – уже історія. Проживши з ампутованою ногою сорок шість років, можу сказати, що це не найгірше з того, що сталося зі мною. Як на свої сімдесят чотири я дуже добре ходжу й маю не більше скарг, ніж мої однолітки. Насправді їх навіть набагато менше, тому що в мене досить активний спосіб життя.

Якщо звести все до цифр, мені бракує лише приблизно десяти-п’ятнадцяти відсотків до «повної мене». Це не дуже багато. Раніше спотворена нога боліла, загрожуючи підірвати здоров’я всього тіла. Те, що її видалили й відновили моє здоров’я, було дивом. Хіба можна просити більшого?

Визнаю, що іноді проблеми із протезом бісили мене. У такі миті я була роздратована й не вірила у свої сили. Технології зробили сучасні протези абсолютно неймовірними. Більшість людей навіть не помічає, що в мене штучна кінцівка (і я теж цього не помічаю).

Секрет – усвідомити зміни і прагнути щиро змінити своє ставлення до життя.

Якщо самовдоволено спостерігати, як життя проходить повз тебе, і сидіти на одному місці, ніколи не досягнеш того, чого хочеш. Якщо насправді прагнути брати участь у своєму житті, то неодмінно все вдасться. Найкраще те, що ти забуваєш про протез, коли зайнятий. Принаймні так було зі мною.

Люди завжди хвалили мене за «чудове ставлення до життя». Гадаю, думка про втрачену частину тіла має глибший емоційний вплив на людей, ніж внутрішні хвороби, імовірно, через те, що це всі бачать.

Отже, чому б мені не ставитися позитивно до життя? Зрештою, у мене дві ноги, дві руки і здорове тіло для того, щоб щодня жити на повну.

Я твердо переконана, що Господь веде мене вперед відтоді, коли лікар «оголосив мій вирок», або, як я тоді вважала, настав кінець світу для мене. Такі страждання породжував лише страх перед невідомим.

Я не могла більше помилятися, однак є безліч речей, які можу робити й робила.

Дресирування трьох величезних собак, завважки трохи більше за сімдесят п’ять фунтів32, стало для мене викликом, але дивовижно, що я успішно впоралася з ними всіма.

Я не так швидко плаваю, як до ампутації (втратила один зі своїх ластів), але досі як риба у воді.

Чи можу я танцювати? Ще б пак. Не повільні танці, як-от вальс чи танго, що потребують широких кроків та ідеальної рівноваги. Я можу їх танцювати, але не витончено. Однак я вправно танцюю джиттербаґ, польку, ча-ча-ча або інші різновиди танців, для яких потрібні швидкі, короткі кроки.

Колись у різні періоди життя я двічі займалась аматорським волейболом, чудово атакуючи біля сітки.

Коли ми виховували дітей, у нашому будинку завжди було чисто та прибрано. Навіть зараз я щодня готую здорову, смачну їжу і влаштовую бенкети на свята. Моє життя сповнене активних дій, тому я щиро дякую за кожне і за всі свої досягнення.

Я не можу зарахувати себе до «інвалідів», «калік» або «людей із фізичними вадами». Як на мене, ліпше назвати мене «трохи обмеженою в діях», але хіба кожен із нас не такий?

Я не хочу хизуватися, я просто розповіла про деякі свої «перемоги» як зразок того, що все можливо.

Я вдячна за всі щедроти, даровані мені впродовж усього життя. Я могла йти вперед і досягати будь-якої поставленої мети. Лише з вірою в Бога та в себе й завдяки розвитку протезування, я могла йти далі цим довгим шляхом.

Життя чудове.

Джойс Е. Садбек