Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 14

Як другий син у родині, належної до середнього класу, я становив для батьків більшу проблему, ніж брат, старший за мене на два роки. Я народився з гемофілією, тому за кожним моїм кроком, починаючи від повзання й до навчання ходити, уважно стежили, боячись, що навіть незначне падіння може спричинити серйозну кровотечу. У ті перші роки мого життя один лікар сказав батькам, що я можу не пережити дитинства.

Я народився в середині 1970-х років, тому ходив у модних червоних штанцях кльош, які шили спеціально для малюків. Однак важливіше було те, що я користувався з усіх досягнень у лікуванні гемофілії. Якщо набивав синець чи ґулю або в мене йшла з носа кров, мені робили ін’єкцію концентрованої плазми, що допомагала контролювати кровотечу. Часто я повертався на майданчик до друзів після кількох годин маніпуляцій, пов’язаних зі здоров’ям.

Для людей із гемофілією почало наставати більш-менш нормальне життя, і я насолоджувався всіма привілеями зростання в невеличкому американському містечку: від розігрування з друзями сцен із моїх улюблених фільмів до бейсбольної фарм-ліги, де я грав разом зі своїм братом.

Згодом поїздки в лікарню вже не були стресові та травматичні. Я не обурювався, що неочікувана кровотеча позбавляє мене ігор із сусідськими дітьми, а почав отримувати насолоду, зависаючи з моїми «дорослими» друзями – лікарями й медсестрами, які піклувалися про мене. У лікарні я бачив людей, у яких насправді були проблеми зі здоров’ям. Моя мама мала особливий погляд на духовність, який вона мені прищеплювала: ніхто не знає, що насправді відбувається, коли ми помираємо, але вона відчувала, що наша душа й далі живе. Зважаючи на любов, яку отримував удома, і турботи моїх «дорослих» друзів у лікарні, я не мав причин сумніватися в її словах.

Це переконання стало у пригоді, коли саме перед тим, як у мене почався перехідний вік, нашу родину сколихнула ще одна медична трагедія. В одинадцять років я отримав позитивний результат тесту на ВІЛ – мене інфікували зараженими продуктами крові, які використовували, щоб лікувати гемофілію.

На відміну від гемофілії, ліків проти ВІЛ тоді не було. Ще гірше було те, що на ВІЛ дивилися інакше, ніж на гемофілію. Багато батьків моїх найкращих друзів не дозволяли своїм дітям ночувати в мене. За два місяці до закінчення навчального року мене виключили з шостого класу. Було дуже багато страху й дезінформації.

Коли початковий шок минув, я й далі жив по-старому: заводив нових друзів, ходив на побачення й турбувався про свою зовнішність. Інакше кажучи, став «звичайним» підлітком. Мушу визнати, я неодноразово використовував свій ВІЛ-статус, щоб не йти до школи, залишитися вдома й пограти у відеоігри. (Мамо й тату, вибачте. Здебільшого тоді мені не було зле!)

Хоча я насолоджувався таким винятковим привілеєм, мені не подобалося їздити до нового лікаря, фахівця з ВІЛ. Відвідувати його потрібно було лише чотири рази на рік, однак я так завзято опирався цьому, що мамі доводилося вдавати, ніби вона везе мене до школи, а потім звертати на інше шосе та їхати годину до міста. Замість того щоб виходити з лікарні з розв’язаною медичною проблемою, я полишав її з болісним нагадуванням, що я – ВІЛ-позитивний і скоро можу стати мертвим Чаком Тейлором22.

Однак із кожним роком я щораз більше переконувався в тому, що зможу подолати хворобу, і хоч трохи запустив навчання, однак зміг закінчити школу разом з однокласниками. Ба більше, вони вшанували мене, обравши королем випускного балу. Хоч я ніколи відкрито не визнавав, що хворий на ВІЛ, до більшості моїх однолітків доходили такі чутки. Для моєї родини це була сюрреалістична мить, адже вони не були впевнені, чи доживу я до випускного, а до коронації – і поготів.

Часто коли люди чують мою розповідь, я стаю для них об’єктом співчуття, бо мене заразили ВІЛ ще в дитинстві. Насправді мені пощастило, що це сталося саме тоді. Гемофілія навчила мене, що життям потрібно насолоджуватися щодня, а друзями можуть бути як однолітки, так і наставники. Із ВІЛ я дізнався про дискримінацію, яка спиралася на острах, що хтось відрізняється від решти людей. Примирившись із тим, що в кожного свої проблеми і мої проблеми медичні, я відчув щастя, бо ці проблеми виявилися такі очевидні, що їх легко було встановити.

Досягнувши двадцяти років, я півжиття вже мав ВІЛ, тому, зрештою, мені стало зручно не лише обговорювати свій статус, але й робити щось, щоб допомогти іншими боротися з вірусом чи убезпечити себе від зараження ним. Коли я створив сайт і почав вести блог, то, на власний подив, дізнався, що маю схильність до письма. Слово «позитоїд», яке я вигадав для людей із ВІЛ, почали використовувати у спільноті хворих на ВІЛ/СНІД. Я цілком звик до ролі ВІЛ у моєму житті і зрозумів: якщо іншим із цим некомфортно, то це їхні проблеми, а не мої.

Мене постійно запитують, чи помінявся б я своїм життям із людиною, у якої немає ВІЛ. Ні! Хіба я всі ці роки вчився жити, щоб тепер виміняти свої нещастя на купу нових невідомих проблем? До того ж якби я не народився з гемофілією й не мав ВІЛ, то не зустрів би Ґвенн – кураторку, яка шукала для освітнього проекту людину з ВІЛ і знайшла мене.

Це сталося десять років тому, і відтоді ми досі разом.

Я твердо переконаний, що найтяжчі періоди життя забезпечують нас найліпшими можливостями для зростання. Завдяки своїм медичним проблемам я отримав дуже багато любові, підтримки та співчуття, які разом переважили весь негатив, на який натрапляв. Як щасливо одружений чоловік, якому за тридцять, я дуже серйозно ставлюся до свого здоров’я, бо знаю, що багатьом людям так не пощастило. Хтось не дожив до сьогодні й не побачив ліків проти ВІЛ, а хтось зараз живе там, де вони недоступні.

Жити далі й не дякувати щиро за це було б образою пам’яті таких людей і образою для кожного, хто підтримував мене й утілював моє щастя в реальність. Тож я люблю своє позитоїдне життя.

Шон Деккер