Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 24

Кожен день особливий

21. Кожен день – п’ятниця

Я обожнюю п’ятниці й у цьому я не сама. Більшість людей асоціює останній день робочого тижня з полегшенням, розслабленням та очікуванням чудових вихідних попереду. Знаєте, має щось бути особливе в цьому дні, настання якого приносить святковість у життя й на честь якого названо мережу ресторанів36!

Тому і я святкую п’ятниці. Завізши сина до школи, я прямую до «Starbucks»37 і замовляю одну й ту саму каву або пробую різні її види. Потім, замість того щоб їхати додому, я зазвичай вибираю довгий маршрут мальовничими дорогами, включно з моїм улюбленим закутком у місцевому національному парку. Протягом усього дня інколи всміхаюся й радію тому, що сьогодні п’ятниця, а не понеділок, вівторок чи середа.

Забравши сина після обіду, я даю йому «п’ять», і наш вигук «П’ЯТНИЦЯ» резонує із плеском наших долонь. Потім ми проїжджаємо повз студмістечко й показуємо одне одному ознаки свята, що починається в ньому. Ми бачимо, як на галявинах біля братств хлопці кидають футбольний м’яч, хтось готує на грилі гамбургери, люди сидять на гойдалках біля ґанків і всюди починається святкування. Іноді здається, що цілий світ святкує п’ятницю!

Нещодавно я вийшла з кабінету лікаря, тішачись позитивному прогнозу щодо проблеми зі здоров’ям, яка мене турбувала. Мій чудовий настрій поліпшили ознаки весни, яка пашіла навколо мене: розпускалися квіти, співали пташки, яскраве сонячне світло гріло мені спину. Я вже готова була святкувати, аж раптом у голові промайнули думки з ароматом яви38. Я прошепотіла: «Капучино!» – і попрямувала до особливої кав’ярні за рогом.

Мій розум протестував: «Що це ти робиш? Сьогодні вівторок! Каву ми п’ємо щоп’ятниці!» І раптом я усвідомила, яка безглузда ця думка! Чому п’ятниці мають бути особливіші за будь-який інший день тижня? Нащо марнувати шість днів, очікуючи радощів на сьомий? За хвилину я вже поверталася до машини з широкою усмішкою й малиновим мокачино.

Звісно, це невелика перемога, але це також і виразний приклад того, як багато людей проживають свої життя. Ми чекаємо на прийнятні умови, щоб дозволити собі насолоджуватися відведеним часом. Може, час святкувати настане, коли ми зрештою закінчимо навчатися й підемо працювати. Може, коли наші достатньо дорослі діти будуть увесь день у школі. Ми святкуватимемо, коли виплатимо гроші за автівку, або насолоджуватимемося життям, пішовши на пенсію. І в цьому очікуванні марно витрачаємо так багато життя, яке дарував Господь, і щастя, прихованого в нашому повсякденні. А якщо додамо трохи «п’ятничного відчуття» до дощових понеділків, похмурих вівторків і посередтижневих серед? Безумовно, наше життя стане набагато радісніше.

Цікаво, що «Friday’s» відкриті для клієнтів не лише в останній день робочого тижня! Вони святкують упродовж тижня й у вихідні.

І ми маємо так робити.

Елейн Л. Брідж

22. Рак мозку як дарунок

У серпні 2002 року я отримав найвеличніший дарунок усього мого життя, дізнавшись, що в мене остання стадія раку головного мозку і що за чотири-шість місяців я помру. Я одружився буквально за п’ять місяців до цього. Моя кар’єра пішла догори, родина та друзі любили мене. Я був такий щасливий, як ніколи. То чому це було величним дарунком для мене? Чому?

Тому що мені довелося поглянути в очі смерті.

Це було посеред ночі в січні 2003 року. Я блукав холодною вулицею, самотній і розсерджений. Клінічний дослід, у якому я брав участь, таїв у собі багато невизначеного й небезпечного. Я був у ньому лише тому, що мав останню стадію раку й навряд чи міг вижити. У мене були запаморочення, постійна нудота, я заледве міг ходити навіть із палицею.

Такі обставини розлютили мене: я ненавидів рак, себе, лікарів і Бога. Я кричав, вив, ридав і протестував проти несправедливості. Уперше за п’ятдесят чотири роки я зрештою знайшов щастя у своєму житті, а тепер ця жахлива хвороба відривала від мене не лише його радість, а й будь-яку подобу стабільності, комфорту або спокою. Хіба мені судилося огидно гнити щодня, жалюгідно шкутильгаючи до холодної домовини?

Тоді раптом посеред тієї злості я почув натхненний голос свого давнього друга, роботодавця й наставника Вільяма Клемента Стоуна – одного з перших, хто почав писати про позитивне мислення. Мені здалося, що він сказав, як робив це тисячі разів: «У кожному нещасті є зернятко рівноцінного чи більшого блага для тих, хто має позитивне мислення».

Що?

Ти серйозно?

Більше благо?

Яке, на Бога, більше благо у згасанні від раку мозку, старий? (Я не знав, що містер Стоун помер лише п’ять місяців тому у віці ста років.)

Його слова й далі повторювалися в тій частині мого мозку, яка досі функціонувала. Не в якомусь нещасті, сказав він, а в кожному, У КОЖНОМУ нещасті є зернятко рівноцінного чи більшого блага для тих, хто має позитивне мислення! Ти, мабуть, смієшся з мене!

На щастя, далися взнаки багато років, коли він був для мене наставником, учителем і героєм – слова «Я поміркую» засяяли над моєю головою, наче сонце. Стоун часто казав цю фразу, особливо коли описував критичні ситуації, у які потрапляв. Одного разу відчайдушний, пригнічений і безнадійний чоловік приставив заряджений пістолет до його голови і сказав, що втратив геть усе, тому збирається вбити містера Стоуна, а потім і себе. Більшість із нас запанікувала б у такій ситуації, однак містер Стоун спокійно відповів: «Я поміркую», – і почав вигадувати логічний план, як урятувати не лише себе самого, але й іншу людину. Пізніше він улаштував цього чоловіка на роботу, завдяки якій той решту життя був успішний і заможний.

– Отже, – сказав я собі, піддавшись на його послання, – поміркуймо. – Я одразу відчув спокій і зміг думати розсудливо – уперше за багато місяців.

Тож… які в мене перспективи? Зрештою, зараз життя не давало мені добрих варіантів.

Я точно не міг «жити довго та щасливо» – чи міг?

Річ у тому, що станеться одне з двох: або помру дуже скоро, або, менш імовірно, проживу ще досить довго.

То що, як скоро я помру?

«Я поміркував», що коли злитимуся і дратуватимуся, то проживу свої останні місяці в печалі та ізоляції, перетворивши на пекло життя близьких, і мене згадуватимуть, якщо запам’ятають узагалі, як сердитого старигана, який дозволив ракові мозку перемогти. Я отримаю тимчасовий вияв їхнього співчуття, але, врешті-решт, вони зневажатимуть мене й те, що я полишив їх.

Із другого боку, а як мені бути позитивним і надіятися? Я все одно ніскілечки не зміню дати своєї смерті!

Однак це означатиме, що останні свої місяці я дихатиму глибоко й вільно, буду задоволений, щасливий і мене любитимуть усі – і родина, і ті, кого я зустрів у житті. Я помру щасливою людиною, і мене пам’ятатимуть як хоробру душу, яка відважно, стійко та впевнено зустріла жахливу смерть. Усі, хто мене знав, шануватимуть мене.

А якщо мені вдасться? Якщо я житиму?

Тоді в мене немає причин злитися й мучитися! Навіщо марно витрачати місяці свого життя, тужачи за кінцем, який ще навіть не наблизився?

Ось воно – я мав усі підстави ставитися позитивно й жодної причини бути негативним до свого стану.

І тоді, саме тієї миті, уперше в житті я припинив помирати й почав жити.

Я почав розказувати усім, що рак мозку – найкраще, що колись траплялося зі мною, і я досі щиро в це вірю.

Понад рік тому я дізнався, що рак мозку повернувся. Лікування на сьогодні більш досліджене й передбачене, прогнози кращі, однак ніколи не можна бути впевненим у результаті. Після року опромінення й пігулок лікарі, не даючи жодних обіцянок, вирішили продовжити хіміотерапію на невизначений термін, призначивши мені щомісячну МРТ.

Як ці тривожні новини вплинули на мене? Вони зробили мене ще позитивнішим!

Із тієї особливої миті – холодної, темної ночі в січні 2003 року – я не змарнував жодної секунди свого життя, хвилюючись про смерть. Усі миті всіх своїх днів я проживаю по-справжньому.

Спочатку рак мозку зробив мене кращою людиною, тепер, повернувшись, він робить мене чудовою людиною. Рак мозку – найвеличніше з того, що сталося зі мною.

А як щодо вас? У вашому житті буде і добре, і погане. Іноді життя тішитиме вас, іноді – завдаватиме ударів, наче цеглиною по обличчю.

Те, що має статися, станеться, і є два способи, щоб зреагувати на нього: бути позитивним і щасливим або негативним і нещасним. От і все. Чудові новини полягають у тому, що вибір завжди за вами! Ви вибираєте, яким щасливим ви будете щодня, що б не сталося, – байдуже коли, байдуже що, байдуже з ким.

Вирішіть жити, а не помирати вже сьогодні. Будьте позитивним, а не негативним. Не треба терпіти таку трагедію, як моя, щоб зрозуміти це. Живіть щодня, щохвилини, щосекунди вашого життя.

Том Шумм

23. Одинадцять хвилин

Середа починається досить звично. Я вимикаю будильник і повертаюся в теплу м’якість свого ліжка, слухаючи спокійне дихання чоловіка й те, як моя донька ритмічно смокче свої пальчики уві сні.

Я знову починаю засинати, однак змушую себе розплющити очі й підвестися. У мене є причина прокинутися о такій сміховинній годині – о пів на шосту ранку! Я швидко вдягаю спортивний костюм і прямую до автівки.

Надворі ще темно, тому, під’їжджаючи до стадіону, я думаю, чи звикну колись вставати до сходу сонця. На небі досі видніється яскравий Оріон, а на обрії починає світати.

Я не впізнаю людей, які бігають або прогулюються доріжками. Я бачу жінку, що йде сама. Чи це Маріса? Учора вона казала, що може не прийти. Я розминаю коліна й чекаю, коли жінка підійде ближче, щоб роздивитися її.

Ні, це не вона. Лише незнайомка в синій вітрівці.

Ступивши на доріжку, розумію, що моя нога доволі добре почувається. Сьогодні я готова добряче побігати, от тільки розімнуся. Проходжу повз трибуни і праворуч бачу Ліенн із подругами, які швидко біжать по Черрі-авеню. Колись і я зможу бігти разом із ними.

36

«Friday’s» – міжнародна мережа ресторанів американської кухні.

37

Мережа кафе швидкого обслуговування.

38

Сорт кави.