Читать книгу Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує - Джек Кэнфилд - Страница 19

– Добре, Бет, ще раз – і все, лише ще раз.

Важко дихаючи, я ще один раз присіла, а потім, виснажена, з червоним обличчям, упала на мат та уп’ялася поглядом у стелю. Усміхаючись, моя лікарка нахилилася до мене і простягнула руку, очікуючи, що я підніму свою й дам їй «п’ять».

– Не можу, – відповіла я. – Дайте мені хвилинку.

Дивлячись на потріскану фарбу на стелі у фізіотерапевтичному кабінеті, я знову питала себе, як дійшла до цього. П’ять присідань? Я ледве могла їх зробити, не зупинившись і не перепочивши. Що сталося з дівчинкою, яка пропливала п’ять кілометрів за раз? Що сталося з дівчиною, яка займалася йогою кілька разів на тиждень? Що сталося з енергійною жінкою, яка годину могла йти до роботи пішки лише тому, що вийшло сонце?

– Її нема, – м’яко відповіла лікарка. Її обличчя випромінювало співчуття. – Ким би ти не була, тієї людини вже немає. Ти маєш зосередитися на тому, ким ти є зараз.

У мене потекли сльози, тому я міцно заплющила очі та глибоко вдихнула.

Запах старого поту й антисептика заповнив мої ніздрі. Тремтячи, я повільно видихнула – моя діафрагма протестувала навіть проти такого навантаження.

Я не хотіла бути тим, ким була зараз. Я не хотіла хворіти на міастенію – рідкісну форму м’язової дистрофії, яка спричиняє відчутну м’язову слабкість. У моєму випадку все почалося з опущення верхньої повіки, потім перейшло на руки, і я вже більше не могла помити голову не втомившись, а зрештою, хвороба атакувала ноги, і підняття сходами стало для мене справжньою проблемою. Фізична активність заради розваги залишилася в минулому, а «фітнес» перетворився на крихітну частину моїх колишніх вправ, які я могла виконувати.

Зітхнувши, я перекотилася на бік, відштовхнулася однією рукою й, урешті-решт, знову сіла. Простягла руку й дала лікарці «п’ять». Її усмішка доводила, що принаймні я й досі намагаюся.

– Це звучатиме жалюгідно, але не хочу бути тим, ким є зараз, – сказала я, уперше визнаючи це після встановлення мого діагнозу.

– Знаю, – просто відповіла лікарка. – Якщо це допоможе, пам’ятай, що фітнес – це не змагання. Відтепер ти маєш порівнювати себе із собою – і все. Якщо ти сьогодні змогла зробити п’ять присідань, то завтра мусиш спробувати зробити шість. Якщо ти змогла сьогодні ходити протягом десяти хвилин, то завтра мусиш спробувати ходити одинадцять.

Я кивнула, знаючи, що її слова важливі. Однак глибоко всередині мене сиділа маленька дитинка, якій хотілося плескати в долоні та співати пісеньку: «Я тебе не чую! Я тебе не чую!»

Того дня ми продовжили заняття, і всі наступні місяці я щиро дотримувалася її поради, особливо після того, як мені зробили повну стернотомію, щоб видалити загрудинну залозу й полегшити мою міастенію. Після операції я повторювала собі «ще раз, ще раз», намагаючись переставляти ноги, їсти, різати їжу і, зрештою, підійматися сходами. Після того як операція не мала тих результатів, на які ми сподівалися, я повторювала «ще раз, ще раз», навчаючись ходити з палицею, а потім із милицею. Я не хотіла цього робити, насправді мене обурювало те, що мої ноги слабшали навіть від простої прогулянки, а у спекотні дні від нетривалої прогулянки до рогу я пітніла, як від пробіжки. Однак щоразу, коли хотіла зупинитися, я обіцяла собі, що зроблю ще раз, і переважно робила більше, перш ніж справді закінчувала вправи.

Пристосувавшись до повільнішого темпу, тепер я зрідка думаю про те, як мало можу зробити. Однак, побачивши, як хтось танцює, біжить, плаває чи просто несе дитину, я завжди порівнюю його із собою.

А потім чую в голові голос своєї лікарки, яка говорить, що фітнес – це не змагання і що я маю думати лише про себе. Я досі можу ходити й навіть трохи танцювати, можу плавати власним стилем і недовго тримати дитину на руках. Може, я не така здорова, як решта людей, або не маю чудової фізичної форми, але все одно прагну бути якомога здоровішою й робити трохи більше, ніж потрібно.

Ще раз. Це не так багато, але дуже важливо.

Бет Морріссі