Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 10

Memento mori, казали давні римляни. Пам’ятай, що помреш. Кожен, хто бачив чиюсь смерть, знає, що смерть не приходить остаточно й повністю. Смерть – це наплив маленьких смертей. Ми не індивіди, а сума клітин, що поєднуються, аби надати форми тому, що ми вважаємо індивідуумом. Смерть – це не що інше, як смерть сукупності численних живих істот. Тканини не помирають раптово, а поступово згасають одна за одною.

Я зрозумів це, забиваючи шиншил. Карлос платив мені й моїм друзям по три песо за те, що ми їх умертвляли, обдирали й залишали шкурки готовими для вичинки. Щоб заподіяти їм смерть, ми правою рукою брали їх за шию, трохи нагинали голову і тоді лівою рукою тягли за хвіст униз, смикаючи водночас правою рукою вгору.

Ривок ламав шиншилам шию безболісно й не пошкоджуючи хутро. Відокремлення мозку від тіла означало блискавичну смерть, але все одно кілька хвилин по тому деякі частини тіла ще ворушилися. Судоми лапок, здригання вух, тремтіння хребта.

Попервах Водичка, як завжди чулий, пускав кілька сльозинок після того, як скручував їм в’язи, але призвичаївся до сухого клацання роз’єднуваних хребців.

Щовечірнє умертвіння звіринок було уроком біології, анатомії та філософії. Я зрозумів, що таке фасція, як працюють сухожилля, де накопичується жир, якого кольору м’язи, яка мембрана оточує серце, якою ж є ця тонка лінія поміж життям і смертю.

Процес обдирання шкурок був складним. Ножем ми розрізали шкурку від геніталій до основи щелепи, стежачи, аби не зачепити органи. Кров, сеча, кал могли пошкодити хутро й зробити його непридатним. Зробивши розріз, ми засовували пальці під хутро й, плавно натискаючи, відділяли його від м’язів. Це треба було робити обережно, щоб не порвати. Хутровики купували тільки цілі шкурки. Скінчивши, ми посипали їх вапном і розтягали для просушування.

Обдерти кожну шиншилу займало близько десяти хвилин. Шість за годину, тридцять за вечір. Спочатку Карлос продавав лише шкурки, а м’ясо ми варили й годували Кінга чи сусідських собак. Через деякий час він знайшов виробника їжі для котів, який почав його купувати. Робота подвоїлась: обдирати й потрошити. Роботу ми завершували виснажені, шкурки висіли на дротах, а розроблені тушки просушувались, викладені на соснових ящиках. Парадоксально: ми працювали, щоб готувати нашого ворога – котів.

Карлос продавав шкурки по тридцять песо. У деякі періоди замовлення сягали тисячі шкурок щомісяця. Карлос застосував до процесу відгодівлі й продажу математичний підхід зі змінними величинами. Від чотирьох до шести дитинчат народжуються. У середньому п’ятнадцять відсотків помирають після появи на світ. Від шести до восьми місяців необхідно, щоб звірята набули розміру, придатного для продажу. Два песо на місяць на відгодівлю однієї тваринки. Три песо на робочу силу. П’ять відсотків прибутку – сусідам за дозвіл використовувати свої дахи як розплідники. Сто песо на місяць – Ґумаро за миття й дезінфікування дахів. М’ясо він продавав виробникам їжі для котів по п’ятнадцять песо за кілограм – це приблизно шість шиншил. Крім того, п’ятдесят шиншил на місяць він залишав для продажу в зоомагазини, які платили йому по сорок песо за кожну (а самі крамниці виставляли їх по сімдесят). Усього Карлос одержу вав від двадцяти до двадцяти п’яти тисяч песо на місяць. Із них він відкладав п’ятсот песо на заміну самиць, сто п’ятдесят – на особисті витрати, а решту використовував на купівлю товару для свого іншого бізнесу.

Як стверджують деякі мислителі-психоаналітики, живі істоти прагнуть повернутися до чистого й незворушного неорганічного стану. Існування – це постійна напруга, зношення, тривожна щоденна боротьба за харчування, територію, розмноження, воду, і лише з поверненням у ніщо живі істоти віднаходять спокій. Спіноза, амстердамський філософ, навпаки, вважав, що істоти захищають свою іманентність. Unaquaeque res, quantum in se est, in suo esse perseverare conatur: «Усяка річ сама собою прагне до збереження себе як такої»[23]. Перефразовуючи Спінозу, Борхес написав: «Камінь вічно хоче бути каменем, тигр – тигром»[24].

Скрутивши в’язи сотням шиншил, я дійшов висновку, що Спіноза мав рацію. Тигр хоче залишатися тигром, камінь – каменем, шиншила – шиншилою, людина – людиною. Переважає саме інстинкт самозбереження, а не потяг до смерті. Звідси страх у найчистішому вигляді: страх смерті.

Одного вечора до нас постукали. Бабуся пішла відчинити. Потім повернулась і сказала, що мене шукають «якісь сусіди». Я вийшов. На вулиці мене чекали десятеро добрих хлопчиків, серед них Умберто – високий жилавий тип, що був у них за вожака. Був і Антоніо, з пластиром на брові й утрудненою мовою – як наслідок Карлосового удару в щелепу.

– Привіт, – сердечно поздоровкався Умберто.

Здавалося, що вони в уніформі. Штани бежевого або кавового кольору, бездоганно заправлена біла сорочка з довгими рукавами, під нею біла майка, розп’яття на шиї, коротке волосся, добре начищені чорні туфлі, золотий годинник на лівій руці. Ніяких кросівок, чобіт, барвистих майок, джинсів, браслетів, каблучок, довгого волосся. Охайні, чисті, бездоганні.

– Що сталося? – спитав я його.

– Ми дізналися, що ти і твій брат посварилися з Антоніо.

– Ну і?

– Антоніо бажає вибачитись перед вами обома, але насамперед перед тобою. Йому не слід було тебе бити.

Антоніо ступив уперед, і ми подивились один на одного.

– Пробач. Мене роздражнило твоє зухвальство, але моя поведінка була помилковою.

Без сумніву, Кеведо був би в захваті від манери цих типів говорити.

– Добре, не переймайся.

– Ти пробачаєш йому? – радісно спитав Умберто.

Судячи з усього, іншого вибору в мене й не було. Переді мною стояли десятеро придуркуватих каратека.

– Пробачаю.

Повівши підборіддям, Умберто наказав Антоніо підійти.

– Чи міг би ти скріпити прощення, потиснувши йому руку?

Я запідозрив пастку. Антоніо слухняно наблизився й простяг мені руку. Я подумав, що, взявши мою, він смикне, щоб затиснути мене, і вони вдесятьох мене відлупцюють. Я подав йому руку.

– У добрий час! – вигукнув Умберто.

Долоня товстуна була спітніла й пухка. Щойно її випустивши, я непомітно витер руку об штани.

– Я хотів попросити тебе, і кажу це тобі з цілковитою повагою, щоб, будь ласка, ти й твої друзі не вигукували поганих слів на вулиці. Це неправильно. Ходять дівчатка, мами, бабусі, які можуть їх почути, – сказав Умберто.

Ех, якби він знав, що моя бабця, коли злилася на мене, казала: «Дістало вже довбатися з тобою, якийсь козел прибацаний, а не пацан».

– Постараємося, – відповів я.

– Ми також хочемо, аби ти, Карлос і твої друзі приходили до нас. Ми збираємося по понеділках і середах о сьомій вечора у мене вдома. П’ємо освіжні напої, крутимо фільми, слухаємо музику, балакаємо на різні теми, і до нас приходять побесідувати цікаві люди. Я певен, що вам сподобається.

– Окей, я їм скажу.

Умберто подивився на мене з ощасливленим виглядом добряка.

– Гарного тобі дня. Сподіваюся побачити вас наступного понеділка. Хай бог благословить тебе.

Вони пішли, а я зачекав, доки вони віддаляться. Умберто був сином жінки, що кілька років тому врятувала мені життя.

Ким могли бути його батьки? Де він народився? Як його назвали? Чи він був Рибами, чи Раком, чи Тельцем, чи Скорпіоном? Чи міг стати алкоголіком? Ким би він став у житті? Футболістом? Муляром? Жебраком? Убивцею? Чи вірив би в бога? Чи мав би дітей? Був би красивим чи бридким? Високим чи низьким? Скільки загублених можливостей плавали в слоїку з-під майонезу. Я дивився на зародок проти світла лампи в моїй кімнаті. Він хитався в каламутному формаліні, стукаючись об скло. Його органи просвічували крізь шкіру. Його очі – дві чорних цятки на розпливчастому обличчі. Два відростки замість ніг. Велика рожева голова. Руки, схожі на плавці. Людина-риба, людина-плазун, людина, що не стала людиною.

Зародок усередині майонезного слоїка був метафорою смерті обох моїх братів. Так мав плавати, захлинувшись, Карлос того ранку, коли вбивці святкували його смерть. Саме так мав гойдатися труп Хуана Хосе в череві моєї матері, коли вона котила візок у супермаркеті й роздумувала, чи купити буряків або моркви.

Я заснув з увімкненим світлом і слоїком на грудях. Рано-вранці відчув, що хтось намагається витягти його мені з рук. Я інстинктивно стис його й розплющив очі. На ліжку сиділа Чело. Я не почув, як вона увійшла.

– Котра година? – спитав я. Ще було темно.

– Чверть по шостій.

Вона спинила погляд на слоїку.

– Що це?

– Ембріон собаки, – збрехав я.

– Ану дай подивлюсь.

Я стис слоїк, але вона м’яко відібрала його. Підняла його, щоб роздивитися на світлі, що проникало крізь двері. Оглянула, повертаючи туди-сюди, і обернулася до мене.

– Це не собачий ембріон, а людський, – сказала вона. Я не уявляв собі, як вона зуміла розрізнити ледве проявлені людські риси.

Вона ступила два кроки й показала мені слоїк. Ембріон стукнувся об кришку.

– Можеш мені сказати, нащо він тобі?

Я ніколи не бачив її такою серйозною й засмученою.

– Я його купив.

– Купив? – перепитала вона недовірливо.

– Ну так, я купив його в лаборанта біологічного кабінету, коли ходив у перший клас середньої школи.

– Навіщо?

– Щоб мати.

– Мати, – повторила вона сама до себе.

І подивилася на підлогу, ніби там лежали слова, яких вона шукала.

– Ти краще б дістав його з банки, помив, загорнув у нову хустку, поклав у дерев’яну коробочку та й поховав десь під деревом.

Як студентка-медик, Чело, певно, досліджувала сотні зародків, розтинала трупи, навчалася хірургії на мертвих тваринах. Чому її турбував ембріон, що плавав собі у формаліні?

– Я хочу залишити його, я дивлюсь на нього щодня.

Чело задумалась на кілька секунд і подивилася мені в очі.

– Тобі ще не досить смертей?

Я похолодів від її питання. Який стосунок мав зародок, закритий у майонезному слоїку, до смерті моєї родини? Я заридав і не міг зупинитися. Я не плакав, ні коли помер Карлос, ні коли померли батьки, ні коли бабуся. Я не плакав. Ніколи. Батько пишався перед своїми друзями, що ніколи не бачив, щоб я плакав. І це було правдою, я не міг пригадати сліз після чотирьох років мого життя. Я ніколи не плакав, а тепер не міг зупинитися.

Чело обійняла мене.

– Пробач, не хотіла зробити тобі боляче.

Та ні, вона не зробила мені боляче. Просто це стільки смертей навколо мене.

– Вибач мені, – прошепотіла вона. Вона вкрила поцілунками моє обличчя. Я далі ридав, не маючи сил стриматися. Плач від скорботи, люті, безсилля, бажання помсти. Помсти. Я намагався перестати. Дарма. Мені стало соромно. З дитинства ніхто не бачив, щоб я плакав, а тепер жінка, яку я кохав, бачила, що я не можу спинитися. Я хотів проковтнути сльози, сховати їх, придушити їх. Я ніколи не плакав.

Цілуючи мої сльози, Чело роздяглася. Я притисся до неї. Відчуття її наготи почало заспокоювати мене. Я уткнувся головою їй у плече й заснув.

Визначення смерті: припинення або закінчення всіх життєвих функцій певного організму.

Визначення смерті: припинення або закінчення всіх життєвих функцій певного організму

Визначення смерті: припинення або закінчення життєвих функцій певного організму.

Визначення смерті: припинення або закінчення функцій певного організму.

Визначення смерті: припинення або закінчення певного організму.

Визначення смерті: припинення певного організму

Визначення смерті: припинення організму

Визначення смерті: припинення організм

Визначення смерть: припинення

смерть: припинення

смерть:

с ерть:

с рть:

с ть:

с ь:

с:

:

.