Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 5

Карлос, Шаленець і Лютий Бобер бігли вулицею. Перескочили через огорожу будинку Монтесів і прожогом піднялися на дах виткими сходами. За ними мчали вісім агентів карного розшуку з пістолетами в руках. Четверо теж перестрибнули через огорожу Монтесів, щоб їх не впустити, а решта побігли вулицею. Ми з Качуром, зайняті годуванням шиншил, бачили їх здалеку. Карлос і його друзі спритно увивалися поміж розвішаного одягу, віддаляючись від переслідувачів.

Поліцейські, не знайомі з лабіринтом дахів, мало не звалилися в провалля три метри завширшки між будинками Родрігесів і Паділья. Вони затрималися на мить, вирішуючи, чи перестрибнути, чи обрати інший шлях, і цього часу було досить, аби Карлос і інші загубилися поміж дахів.

Розлючені тим, що втратили їх з виду, поліцейські почали обстежувати будинок за будинком. Дозволу не питали. Просто вривалися. Мешканці не протестували. У районах, як наш, агенти карного розшуку не потребували ордерів на затримання або судової постанови. Вистачало їхніх влади й сили. Закони й права діяли в інших зонах міста, там, де мешкали мої однокашники з приватної школи, але не тут.

Протягом кількох годин поліцейські шукали брата і його друзів. Вони відчиняли шафи, дивилися під ліжками, зламували замки, обшукували кімнату за кімнатою, погрожували сусідам. Нічого. Жодного сліду. Брат із друзями здимів.

Іноді Чело лишалася на ніч у мене. Вигадувала для батьків поїздки на університетські практики: вона вивчала медицину й у них вимагалася соціальна робота в сільській місцевості. Чело збирала валізи, вантажила в машину товаришки й прощалася з батьками, і це тільки для того, щоб зупинитися дещо далі й потайки ввійти до мене в дім під співчутливим поглядом подружки-покривательки.

Чело була ніжною і дбала про мене. Я заледве мав бажання їсти, вмиватися, стелити постіль. Вона приносила мені їжу, приймала душ разом зі мною, допомагала готувати, прати, прибирати. Пильнувала, аби осиротіння не пригнобило мене.

І була мовчазна угода: наш зв’язок мав бути тимчасовим, без спільного майбутнього. Чело застерегла, що якогось вечора не прийде й змусила мене поклястися, що я ніколи її не шукатиму. Заповідалося на нове сирітство: втрату Чело. Принаймні воно не мало стати раптовим і брутальним, як інші. Не буде невидимої Чело, буде жінка в паралельному існуванні, можливо, видимому на іншому етапі мого життя.

Я не мав підстав закохуватися, а таки закохався. У її зелені очі, у її струнке тіло, у її гладеньку шкіру. В її безупинні ласки, ніжність, веселість. Я цілував її ноги, отой колючий дріт, яким були її шрами. Цілував її губи, очі, шию, спину, сідниці, клітор, анус. Пив її піт, вагінальний секрет, а іноді сльози. Вона не була сентиментальною, як Водичка. Навпаки, їй була властива майже непоборна веселість. Але, кохаючися, вона плакала й стискала мене, і цілувала ще й ще.

Ми спали обійнявшись. Ледве вміщалися на моєму вузькому ліжку. Іноді мене будив жар її тіла, липкий піт близькості. Я піднімав простирадло, змахував ним, аби освіжити нас і знов огортав її руками.

Чело була жінкою вільної поведінки. Вона побувала в ліжку не з одним чоловіком з кварталу. Подавала себе як хіпійку – вільна душа без консервативних пут. Якщо мене ранила лише думка про те, як вона цілує іншого, то, уявляючи її голою, узятою багатьма чоловіками, я звивався від болю. Тому, кохаючися з нею, я дивився в інший бік, на підлогу, у кут, у ніщо. Я уникав погляду в очі, щоб не уявляти, як її сідлають якісь суб’єкти, а чи й вона їх.

Я не хотів відкривати їй своїх ревнощів. Навіщо? Вона не була моєю. І ніколи не буде, хоч би як я кохав її. Вона дбала про мене, любила мене, цілувала з ніжністю. Її оргазми були легкі й численні. Казала, що лише я доводив її до оргазму, з попередніх коханців – ніхто. Якби я розкрив їй карти своїх ревнощів, це лише змусило б її піти раніше. Було досить уже й того, що з нею я міг опиратися смерті моєї родини. Який сенс було затруювати зв’язок, і так ясно, що тимчасовий?

Чело пообіцяла мені не зустрічатися ні з ким, доки вона зі мною. Та я не міг вірити їй. Її блудство більше скидалося на залежність, аніж на свободу. Щодня, прощаючись, вона цілувала мене. А я жив з постійним відчуттям, що цей її поцілунок може стати останнім. Чело не усвідомлювала, скільки смутку мені завдавало кожне розставання.

Я не був вихований у католицькій чи якійсь іншій релігійній традиції. Ні в моєму домі, ні в школах, до яких я ходив, ніколи не згадувалося слово «бог», чи «гріх», чи «спокута». Батько-атеїст і мати, щораз дальша від католицизму, навчили мене, що справжніми гріхами були соціальна несправедливість і бідність, а не сексуальність. Чому ж мені так боліло попереднє статеве життя жінки, яку я кохав?

Я думав про вікінгів. Це Карлос розповів мені цю історію. Навіть із грубими шрамами Чело була пожаданою жінкою. Я мав би радіти, що така бажана жінка кохається зі мною, дбає про мене, спить поряд. Щоб окрилити мене, вона казала, що я найкращий коханець у її довгому списку. І що то за втіха? М’ята, мацана, настромлювана, обслинювана, облизувана, запаскуджувана іншими. Зіткнення цивілізацій у моєму мозку: Христове військо і його позастатева моральність супроти орд Тора й Одіна і їхніх радощів від кохання з жінкою, в яку проникали інші.

Минув заледве місяць, як померли мої батьки, а я борюся з буревієм ревнощів.

– Куди вони подалися?

Качур указав на дахи.

– Туди.

– Куди саме? – повторив командир.

Качур нервово задихав. Командир поліцейських не видавався надто терплячим.

– У тому напрямку.

– У якому напрямку?

Качур проковтнув слину.

– Уже сутеніло, я не розгледів добре.

Командир повернувся до мене.

– Кажи ти. Куди вони поділися?

Я теж не бачив, куди втекли мій брат і його друзі. Я згубив їх із поля зору, коли вони перебігали поміж баками сім’ї Паділья.

– Не знаю.

– Не знаєш?

– Так, не знаю.

Командир підізвав одного з поліцейських.

– Хуаресе, іди сюди.

Підійшов товстун. Краплі поту вкривали його верхню губу.

– Слухаю, шеф.

– Ану візьми за яйця цю дівчинку.

Товстун простяг руку до моїх яєчок, але я відступив на два кроки. Товстун посміхнувся.

– Тобі сподобається, дитинко. Нумо, іди сюди.

Зблідлий Качур не міг і поворухнутися. Товстун раптово повернувся й схопив його за карк. Качур крутнувся, намагаючись вирватись.

– Пусти мене.

Товстун знерухомив його, стисши пальцями. Командир присунув лице до Качура.

– Де вони поділися?

– Не знаю, клянуся, я не знаю.

Товстун стис сильніше. Качур скорчився від болю.

– Пустіть його, – крикнув я.

Інший поліцейський виріс у мене за спиною.

– Замовкни, дівчинко.

Командир правив далі.

– Де вони, на хер, поділися?

– Матір’ю клянуся, я не знаю.

Командир презирливо глянув на нього.

– Слинявий сцикливий гівнюк.

Він повернувся до товстуна.

– Відпусти його.

Товстун ще раз різко стис йому шию і відпустив. Почувшись вільним, Качур дременув поміж дахами. Командир підступив до мене.

– Коли ці щурики повилазять зі своєї нори, скажеш їм, що рано чи пізно майор Адріян Суріта їх злапає.

Махнувши рукою, він підізвав своїх людей, і вони пішли в напрямку даху Мартінесів.

Завдяки відмінним оцінкам Фуенсанта була на верхівці ієрархії safety patrols. Керівні позиції в ескадронах шпигунів розподіляла заступниця директорки початкової школи, міс Дювальє, руда й зморшкувата француженка. Зі своєю середньою оцінкою в 9,8 бала та бездоганною поведінкою, Фуенсанта мала підтримку міс Дювальє. Вона зробила її наглядачкою на другому поверсі, виділеному для третього й четвертого класів початкової школи. Фуенсанта стежила, щоб ніхто не входив у класи під час перерви. Вона також мала право входити в туале ти середніх класів і виказувати учениць, які курили чи фарбувалися. Її повноважень було достатньо, щоб після її звинувачення якого-небудь учня негайно на два тижні позбав ляли права відвідувати школу. Вона клялась мені, що ніколи нікого не виказала й не зробить такого.

Щоб не давати учням заходити в класи під час перерви, safety patrols навішували жовтий ланцюг, який не давав пройти. Якщо якийсь учень таки наважувався і його заставав один із safety patrols, він заробляв п’ятірку з поведінки. Після дзвінка з перерви учні могли повернутися до класу, тільки якщо ланцюг відчепив хтось із safety patrols категорії А, а таких було всього троє на молодші класи. І, звичайно, Фуенсанта належала до них.

Якось під час перерви вона запросила мене скласти їй компанію під час обходу. Ми переходили від класу до класу, а вона пояснювала мені деталі свого доручення. Ми підійшли до нашого класу – четвертого Б. Увійшли, і вона зачинила двері. Ми вже кілька разів грали в павучків і обоє знали, що воно цікавіше, коли ми це робимо на самоті. Це в неї виникла ідея увійти в клас під прикриттям її повноважень.

Поки ми ходили, Фуенсанта балакала без угаву, але щойно двері зачинилися, між нами запала мовчанка. Вона всілася на підвищенні для вчительського стола, і я поряд. Ми подивилися одне на одного.

– Дай колінко, – попросив я.

Вона підсунула коліно до мене. Підвела очі, й ми споглядали одне одного кілька секунд. Я поклав пальці їй на коліно й розкрив їх. Вона стрепенулася більше, ніж звичайно. Я пустив іншого павучка їй по стегну і ще одного просто до лобка. Вона уривчасто дихала. Я знов і знов розкривав пальці, проводячи по її геніталіям. Вона почала дихати дедалі швидше. Ми знов подивились одне одному в очі. Передпліччям я розсунув їй ноги ще трохи. Став перед нею. Зробив іншого павучка, але цього разу засунув їй пальці під трусики. Вона спробувала відсунути мою руку, та я напружив м’язи й не дав. Продовжив пестити її пальцями. Відчув вологість, там, углибині, ніби її лобок пітнів. Я не хотів дивитися їй в очі, аби вона не попросила мене перестати. Я почав пестити згори вниз її статеві губи. Вологі. Дуже вологі. Потім обережно ввів указівний палець у її маленьку дірочку. Вона затремтіла, але вже не намагалась відсунути мою руку. Я просунув палець трохи глибше. Підвів голову, сподіваючись зустрітися з нею поглядом, але вона зімкнула очі. Вона стогнала і облизувала губи. Лівою рукою я взявся за краєчок її трусиків і почав їх спускати. Вона стулила ноги, аби завадити, та я лагідно знов розкрив їх, і вона слухняно дозволила. Я стяг трусики до щиколоток. Уперше я міг прямо споглядати жіночі геніталії. Тендітна смужка, що від доторку рухалася, мов актинія. Я продовжив пестощі, повільно вводячи палець. Фуенсанта розслаблено закинула голову. Я розстібнув ширіньку й витяг свистульку. Вона не помітила й далі легенько стогнала з закинутою головою. Я розстібнув штани й спустив їх до стегон. Не витягуючи пальця, наблизився до неї. Відчувши це, вона розплющила очі й, побачивши мене зі спущеними штанами, відштовхнула.

– Що ти робиш?

Моє серце шалено калатало. Горло пересохло. Вона відхилилася й почала натягати трусики. Я утримав її.

– Дай моя піся торкнеться твоєї пісі, – сказав я.

– Ні. Ти здурів? У нас може бути дитина.

По її шиї та грудях колом ішли червонясті плями. Дихання збивалося. Вона далі натягала трусики. Я зупинив її лівою рукою.

– Ми тільки трішечки доторкаємось і все, – запропонував я.

– Ні, я не хочу.

– Тільки разочок.

– Ні, – відповіла вона рішуче.

Я розумів, що єдиним способом переконати було не переставати пестити її правою рукою. Тож я знову почав водити вказівним пальцем вгору й униз по її статевих губах. Вона знову застогнала й заплющила очі.

Трусики лишалися на середині стегон, і було складно ніжити її. Я спробував спустити їх, та вона, хоч і з заплющеними очима, не дала. Я присунувся й притулився до неї. Вона знов розплющила очі.

– Я сказала ні.

Цього разу вона не відштовхнула мене. Мій пеніс був у кількох сантиметрах від її лобка.

– Ми лише поторкаємося пісями.

Тепер вона не сказала нічого й перестала опиратися. Я почав підсуватися до неї, аж доки мій пеніс торкнувся її дірочки. Я потерся ним там. Відчуття вогкості збудило мене ще більше. Вона обійняла мене й притягнула до себе. І почала тремтіти. Наше дихання ще більш прискорилось. Раптом вона відкинулась назад і відірвалась від мене.

– Усе, перестань.

– Ще трохи, – попрохав я.

– Ні, – сказала вона рішуче. Зіп’ялась на ноги, натягла трусики й опустила спідницю. – Застібни штани, – наказала вона. Я послухався. Невдовзі мав пролунати дзвоник.

– Ніхто не може увійти в клас? – спитав я.

– Ні, доки я не зніму жовтий ланцюг.

– Нас ніхто не міг бачити?

– Ні, ніхто.

Вона подивилася на годинник посередині класу.

– Я маю піти зняти ланцюг, – сказала вона.

– Піти з тобою?

– Ні, йди до туалету в кінці коридору й вийдеш, коли інші увійдуть у клас.

Хоча її стратегія здавалася заздалегідь спланованою, та, певно, вона все придумала в цей самий момент. Як же мав рацію Карлос: жінки знають речі, про які ми, чоловіки, уявлення не маємо.

Фуенсанта вже була готова вийти. Відчинивши двері, вона обернулася до мене.

– Якщо через тебе в мене буде дитина, я тебе вб’ю.

Джон Гантер був шотландським хірургом XVIII століття. Роками він розтинав трупи, що перетворило його на досконалого анатома. Знавець найзаплутаніших ділянок тіла, він запропонував новаторські операції. Його наукова цікавість доходила до крайнощів. Він переконав друзів і родичів пожертвувати свої тіла після смерті, аби можна було провести автопсію. Не здригаючись, він різав тіла людей, яких любив. Коли дізнавався про чию-небудь смерть від якихось деформацій тіла чи дивних хвороб, викрадав тіла чи підкупав могильників, аби віддали йому їх. Саме так він заволодів трупом Чарльза Берна – «Ірландського велетня», хлопця заввишки два метри тридцять сантиметрів, який до самої смерті пропивав гроші, зароблені виставлянням себе напоказ.

Помираючи, Берн прохав пожбурити його рештки в океан, аби вони не були піддані нахабному батуванню наукою. Гантер дав хабара службовцям похоронного бюро й уночі забрав тіло. Родичі кинули в море труну, наповнену ка мінням, тоді як того ж вечора Гантер уже досліджував тіло велетня.

Джон Гантер зібрав велику колекцію медичних цікавинок. Скелети, ембріони, спотворені істоти, пухлини, мізки, викопні рештки організмів, примати-альбіноси. Частина колекції вціліла під час масованого бомбардування Лондона нацистами, і в ній досі можна побачити непомірний кістяк Чарльза Берна.

Гантер помер 16 жовтня 1793 року після гнівної суперечки з керівництвом лікарні Святого Георгія, де він працював. У своїй одержимості наукою він виявив останню волю, аби його труп був розітнений для встановлення причини смерті. Його учні зробили висновок про артеріосклероз мозку й серця.

Джона Гантера вважають одним з найвпливовіших науковців в історії медицини.