Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 7

«Come together, right now…», «I’d like to be, under the sea, in an octopus’s garden…», «Yesterday, all my troubles seemed so far away…» Мої приятелі співали в унісон під керівництвом Курта Голанда, кремезного дядька з претензіями на велич. «Now kids, let’s try “Obladi, Oblada”»[12], – просив Голанд, і хлопчиська в захваті пускалися волати пісні «Бітлз». Вони любили їх. Знали геть усі дрібниці про Пола, Рінґо, Джорджа та Джона. Ліпили їхні фото на зошити, портфелі й навіть парти. Засмучені чутками про смерть Пола Маккартні, вони протягом кількох днів не мали іншої теми для розмов. Вони просто марили уроками музики – тричі на тиждень – для свого дитячого караоке. Як домашнє завдання нас зобов’язували слухати вдома їхні платівки на сорок п’ять обертів за хвилину, щоб запам’ятовувати англійською слова пісень і в такий спосіб «вчитися розважаючись».

Я терпіти не міг «Бітлз». Вийти зі школи, втиснутися в переповнений автобус, годину їхати в тисняві, пересісти на тролейбус і їхати ще пів години, вийти й перетнути вкриті калюжами футбольні поля, щоб дістатися свого району, світу обідраних шиншил, ультракатолицьких дзюдоїстів, дівчат, що впали з шестиметрової висоти, залученого до собачих боїв напіввовка і слухати «She loves you, ye, ye, ye» – не пасувало.

Ні у чому в «Бітлз» – ні в їхніх солодкавих текстах, ні в їхній скрадливій музиці, ні в їхніх банальних фільмах – я не знаходив і натяку на свої реалії. Урок музики був для мене жахливим досвідом. Дюжини хлопців і дівчат виспівують нікчемну музичку, ніби це гімн їхнього покоління. У цій школі, де я ніколи не чув, аби хтось вимовив слово «бог», ганьбити «Бітлз» було святотатством.

Одна з численних п’ятірок за поведінку, яку мені вліпили, була через мою антибітлівську вихватку. Учителька спитала мене англійською, яка моя улюблена пісня у «Бітлз». Я відповів, що ніяка. «Тобі подобаються всі, як і мені?» – допитувалася вона з дурнуватою усмішкою. «Ні, міс Кармеліто, мені не подобається жодна з їхніх пісень». Вона знову подивилася на мене з тією ж дурнуватою усмішкою. «А можна дізнатись чому?» Я міг дати сто різних відповідей: «вони не в моєму стилі» чи «мені здається бридкою їхня музика», – але відповів те, що якось почув про «Бітлз» від Карлоса: «Це музика для цяця-смоктунців».

Серйозні порушення в школі тягли за собою «якнайсуворіше» покарання: примус лишатися в школі ще на три години після уроків. Його називали «detention»[13], і це було не що інше як сидіти зачиненим у класі, видряпуючи дві тисячі разів у зошити: «I have to behave well in school. I have to behave well in school…»[14] Але цим покарання не скінчалося. Воно тривало наступного дня на уроці фізкультури. Замість того щоб учити грати у футбол чи баскетбол, учитель фізкультури змушував тебе марширувати всі півтори години уроку. Праворуч, ліворуч, стій, звичайним кроком руш! У вчителя, недоумка на прізвище Тораль, я мав викликати жахливу антипатію, бо, навіть коли я відбув покарання, він зобов’язував мене з уроку в урок, протягом цілого року марширувати без передиху, не маючи змоги ані випити води чи сходити до туалету, ані перепочити (я стільки намарширувався в початковій школі, що мені мали б це зарахувати за військову службу).

Однокласники страшенно образилися на мою відповідь: «Музика для цяця-смоктунців». Дехто з них не знав навіть, що означає «смоктунець», але гнівна реакція міс Кармеліти змусила їх припустити, що то страшна образа.

Ми з Фуенсантою тайкома повторювали гру в «павучків» у класі ще дев’ять разів. Обоє насолоджувалися грою. Ми виходили, уривчасто дихаючи, не спроможні говорити, геть збуджені, не розуміючи по-справжньому, що ми робили, але готові повторювати це стільки разів, скільки матимемо можливість. Як сказав би Карлос, ми були просто парою розпалених дітлахів.

Ніхто б нас і не застукав, якби в той день не дощило. Жоден з учнів не міг увійти до свого класу, доки жовтий ланцюг не прибрав хтось із safety patrols – Фуенсанта в цьому випадку. Щоб не підривати авторитет своїх малих донощиків, учителі не проходили через ланцюг, не відчіпляли його. Це було обов’язком винятково safety patrols, який шанували однаково діти й дорослі. На це суворе правило покладалися ми з Фуенсантою: ніхто не ввійшов би в клас, доки вона б цього не дозволила.

Ми якраз терлися одне об одного геніталіями, коли пішов дощ. Вдарила злива з вітром, який дув звідусіль. Учні намагалися сховатися на сходах, але пориви вітру задували струмені під дах, і всі мокли. Аби уникнути того, щоб учні промокли, вчительки, всупереч правилу, вирішили зняти жовтий ланцюг. Юрма помчала коридорами до класів, юрма відчинила двері й застала нас, напівголих, у мить нашого сурогату розпусти.

Міс Рамірес вигнала нас із Хуаном Карлосом зі своєї гітлерівської школи з її парамілітарними ескадронами старанних діточок. Її рішення, невтомно повторювала вона, було остаточним. Вона не зважила на впертий опір моїх батьків.

Бути вигнаним посеред навчального року надзвичайно ускладнювало можливість переходу в іншу школу. Це означало повне скасування пройдених предметів і втрату грошей на оплату навчання. Жодна школа не зараховувала неповні семестри. Батьки знали це й кілька разів приходили до кабінету міс Рамірес, намагаючись якось домовитися. Непоступлива директорка відмовлялася прийняти їх.

Я більше нічого не чув про Фуенсанту. Після відрахування я не мав можливості спілкуватися з нею. Я ніколи не запитував у неї номер телефону чи адресу. Я попросив допомоги у нечисленних однокашників, з якими хоч якось товаришував, але вони або самі нічого не знали, або не захотіли мені казати.

Мені було невідомо, чи її теж покарали, чи позбавили елітного становища серед safety patrol. Ранками, прокидаючись, я думав про неї. Не лише про наші сексуальні викрути, а й про те, як ми мовчки прямували до класу, про випадки, коли я намагався зазнати покарання перед виходом зі школи, аби мене всадовили на лавку для дівчат поряд з нею, про змовницькі погляди, коли лунав дзвоник на перерву. Інакше кажучи, я сумував за нею.

В очах міс Рамірес Фуенсанта була жертвою: дівчинка з такими оцінками, з бездоганною поведінкою ніколи б не погодилася на сексуальне неподобство, яке засвідчили десятки однокласників. Безперечно, я її змусив або шантажував. Свята Фуенсанта проти сороміцького Діоніса. Красуня і Чудовисько. Червона Шапочка і Вовк.

Мої батьки відмовилися повірити такій маніхейській версії. Вони підозрювали, що директорка відрахувала мене – і, відповідно, Карлоса, – тому що боялася влади батька Фуен санти, на той час заступника міністра фінансів з поважною політичною кар’єрою: сенатор, депутат, голова партійної фракції в парламенті тощо. Вона хотіла уникнути скандалу, і найкращим способом було витурити нас на вулицю. Її рішення відгонило класовою неприязню. Навіщо тримати в школі двох учнів-обірванців, чиї батьки заледве могли платити за навчання?

Шукаючи допомоги, батьки говорили з друзями, знайомими, адвокатами. Усе дарма. Їм порадили не ворушити справу: заступник міністра мав славу людини продажної та безжальної. Чоловік усевладний і дратівливий. Усі виходи були закриті. Та батьки не відступали.

Вихід знайшовся там, де ми найменше очікували. Батько провчився сім семестрів на хіміко-технологічному факультеті. Він покинув навчання після смерті мого діда. Треба було утримувати моїх бабцю й двох тіток, його молодших сестер. Йому довелось братися за різні роботи: шофера, продавця, офіціанта, аж доки він зумів улаштуватися контролером на молочне підприємство – робота найбільш наближена до його освіти. Працювати там йому подобалося, але платили мало. Він зміг також знайти роботу в вечірню зміну на пів ставки на фабриці з переробки промислових відходів. На молочарні він працював з дев’ятої до п’ятої, а на фабриці – з опів на п’яту до десятої вечора. Завдяки знанням із хімії його ще взяли в приватний підготовчий коледж, де він вів уроки від сьомої до восьмої ранку. Його захоплювало викладання, освіта була для нього найкращим способом змінити світ.

Батько якось розповів директорові коледжу про моє відрахування й спитав поради. Директор його розчарував: «Тут нічого не вдієш, це одна з найпрестижніших шкіл країни, і до того ж ідеться про дочку заступника міністра Рамоса. Облиш це». Поплескавши батька по плечу, – він цінував його як одного з найкращих учителів, – пішов до кабінету. Засмучений, мій батько попрямував до класу, коли до нього підійшов один з учнів.

– Вибачте, пане Вальдес, я чув, про що ви розмовляли з директором, і, гадаю, мій тато може допомогти вам.

– Як?

Той учень, кучерявий, усміхнений хлопець, відрахований із цілої низки шкіл за низькі оцінки, звався Хайме Моліною й, чого ніхто в школі не знав, був сином сенатора Ігнасіо Моліни, колишнього губернатора Веракруса[15] й колишнього міністра сільського господарства й тваринництва. Ніхто так само не знав, що сенатор Моліна вважав заступника міністра Рамоса своїм політичним супротивником.

Наступного вечора сенатор Моліна прийняв мого батька в себе вдома. Він подякував за терпляче ставлення й велику увагу до його сина. Батько не вважав, що якось по-особливому ставився до Хайме Моліни, але, здається, хлопець думав інакше. Кілька разів він вихваляв блискучі уроки мого батька, який зацікавив його настільки, що тепер він розмірковував про вступ на хімічні технології в Національному автономному університеті Мексики.

Сенатор із зацікавленням вислухав докладну розповідь про мої сексуальні побачення з Фуенсантою й подальшу розмову з міс Рамірес. Те, що в очах директорки поставало як розгнузданість, для Моліни було «лише дитячими пус тощами».

– Подайте в суд на школу, – запропонував сенатор.

– Я не маю грошей, щоб заплатити адвокатові, – відповів батько.

– Це не проблема, – запевнив сенатор. – Я візьму це на себе.

– Але ж… – спробував було заперечити батько.

Сенатор поставив на стіл чарку з коньяком і нахилився до батька.

– Послухайте, Рамос – сучий син. Це знають усі. А от він не знає, що є батьком хвойди, і я хочу, щоби про це дізнався і він, і всі навколо. Рамос – святенник і прихований гомик, дорогий пане вчителю Вальдес, і можу вам сказати, що ніщо йому ніколи так не дошкулятиме, як виставлення напоказ його розбещеної дочки такою, яка вона є: жагучою хвойдою. Я оплачу адвоката, зробіть мені таку приємність, я дам добрячого ляпаса цьому козлу.

Батько знав, що правильним було б не погоджуватись на пропозицію сенатора. Фуенсанта не була хвойдою, і не слід використовувати десятилітню дівчинку задля отакого шаху Рамосові в плутаних політичних шахах. Але, з іншого боку, усі можливості були вже вичерпані. Батьки витратили на освіту своїх дітей весь капітал, а нас несправедливо витурила зі школи всевладна директорка.

І батько погодився.

Карлос і далі дивився на вулицю з рушницею в руці, очікуючи, доки кіт вилізе з-під машини, щоб добити його. Переполохані котячим запахом, шиншили кружляли по клітках, і їх шкурки сріблилися у світлі місяця.

Шиншили родом з перуанського високогір’я. Мешканці прямовисних скель, вони втікають, видряпуючись на гострі круті урвища заввишки в сотні метрів. Їх, моторних і кмітливих, важко вполювати. Кому прийшло в голову одомашнити їх, розводити в тісних клітках, годувати сухим кормом, різати, обдирати з них шкури, а потім перетворювати на жадані шуби, що продаватимуться в Нью-Йорку, Парижі й Лондоні? Не маючи вже змоги втекти гірськими розщелинами, шиншили, замкнені в клітках, стають здобиччю несподіваного ворога – лютих котів. Сім чи вісім гинули щотижня, розірвані на шматки, тоді як інші, нажахані, металися з кінця в кінець по клітці, безнадійно шукаючи андійський стрімчак, аби втекти.

Кіт трохи виповз і притулився до лівої шини. Його хвіст виглядав з-під машини й вряди-годи хитався. Карлос кілька хвилин тримав його на мушці, сподіваючись на прицільний постріл, та кіт через якусь хвилю перестав ворушити хвостом і ми побачили, як він простяг лапи за шиною.

– Опрягся, – сказав Карлос.

Він опустив рушницю й пішов сховати її в конуру.

– Ну, а тепер таки вечеряти, – сказав він мені й попрямував до витких сходів, що спускалися у двір нашого будинку.