Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 16

Десять днів без Чело. Вона не телефонувала. Мої друзі її не бачили. Я попросив Качура, щоб він початував біля її будинку. Нічого. Вона зникла. Я знімаю плакат із Ракель Велч, прикріплений до стелі над моїм ліжком. Хочу думати тільки про Чело. Папужки навчилися бути вільними. Пурхають сходами до горішніх кімнат і притьмом повертаються до вітальні. Ще не наважуються вилетіти в патіо. Відчинені двері здаються їм неподоланною межею. Кінг спить, хропить, прокидається, потягується, стрибає на мене, заслинює, їсть, п’є воду, спить, хропить, прокидається…

Я прибрав усі годинники в домі. Не хочу знати, котра година. Мені досить лише двох мір часу: день-ніч, світло-темрява. Решта: секунди, хвилини, години – неважливі. Мій час тепер тваринний. Немає значення, о котрій годині я прокинуся, о котрій піду спати. Мій час також – час примар. У безсонні краще розмовляється з ними, це їхня улюблена мить. Вони розповідають тобі свої історії, а ти їм – твої.

Я читаю Шекспіра, Рульфо, Фолкнера. Їхні слова відлунюють. Помста, смерть, кохання, кров. Фолкнер розповідає про одружену жінку, що помирає після того, як її коханець, віднедавна дипломований молодий лікар, вискоблює їй матку. Аборт. Вона стікає кров’ю. Під кінець роману Фолкнер пише: «Між скорботою та ніщотою я обираю скорботу»[45]. А, отак, Фолкнере? Ти обираєш скорботу? Іди сюди, козел, і витримай мою скорботу. Понеси на собі цю тонну мертвих. Вона тебе розчавить. Іди сюди, Фолкнере, виходь з могили, нумо. Я отут сиджу й чекаю на тебе, паночку з американського півдня. Ану занурмося вдвох у трясовину скорботи, а вийшовши – побалакаєм.

Фолкнере, певно, ти маєш рацію. Камінь хоче бути каменем. Тигр – тигром. Я хочу бути. Я хотів би бути як тигр. З кров’ю каменя. Потужною, незламною кров’ю. Кров’ю, що не проллється, не витече. Кам’яною кров’ю, що зневажає смерть. І так, між болем і ніщотою, я обираю біль, містере Фолкнер.

А ти, Шекспіре, зі своїм легкодухим Гамлетом, який сумнівається, чи мститися. «To be or not to be». Бути чи не бути. Почитай Спінозу, Шекспіре, буде корисно, він відповість на твоє питання. Почитай Борхеса, свого сліпого праправнука. Бути чи не бути. Бути, дорогий Шекспіре, завжди бути.

І ти, Рульфо, певний, що твої покійники розмовляють із тобою[46]. Ясно, що покійники розмовляють. Якщо з ночі у ніч я чую, як мої мурмотять. Їхнє шепотіння відлунює від стін. Вони не дають мені спати. Мої покійники влаштовуються у своїх затоплених могилах. Батьки, бабуся, брати промоклі, і вода струменить у їхніх трунах. Як покійники обсушуються під землею? Чи лишаються мокрими, перетворюючись на багно? Чи обтрушуються, мов собаки, вилізши з калюжі. Гаразд, Рульфо, Фолкнере, Шекспіре. Залишайтеся тут зі мною. Скажіть мені щось, чого б я не знав, що допомогло б мені витримати ці тьмаві й удушливі години.

Ніби ув’язнений у камері, роблю щоденну зарядку. Перериваю читання, роблю двадцять п’ять віджимань від підлоги й повертаюсь до читання, а потім знову двадцять п’ять віджимань. Посеред вечері перериваюсь і роблю присідання. Піднімаюсь і спускаюсь сходами шістдесят разів. Кладу Кінга собі на плечі й роблю випади з присіданням. Потребую сили. Помста чекає там, зовні.

Дивлюся на вени рук, що надулися від вправ. Серце качає кров до м’язів. Мою кров. Скільки з тих, хто віддав мені свою кров, померли? Скільки відроджуються всередині мене? Кому належить кров, що біжить у моїх венах? Скільки дітей плавають у моїй крові в очікуванні своєї миті? Коли залишаюся в тиші, я чую, як вони дихають. Чую їхнє сопіння, їхній плач. Вони пливуть, як сліпі косяки риб, навпомацки, по моїх артеріях.

Яка жінка носить у собі другу половину моїх дітей? Це будеш ти, Чело? Чи пострибають мої діти до тебе й пірнуть у твої нутрощі, щоб бути народженими?

Дихаю. Серце качає мою кров. Вона доходить до моїх біцепсів, до моїх передпліч, до моїх долонь. Відчуваю пульсацію в зап’ястках. Кидаюсь на підлогу, щоб знов робити віджимання. Згинаю й розпрямляю лікті. Сто. Натиск. Кров. Помста. Любов. Мої діти. Чело. Сумую за нею. Ч-чорт! Як же я сумую за нею. Карлос. Батько. Мати. Бабця. Я надто сумую за ними. Не мовчіть. Говоріть зі мною. Благаю вас. Не мовчіть.

Листівка, надіслана з Флоренції, Італія. Датована липнем 1969 р. Написана від руки батьком і матір’ю.

«Карлосе, синочку. Це – міст Понте Веккіо через річку Арно у Флоренції. Як бачиш, прекрасне місце. Його збудували в серед ньовічну епоху. Тут ремісники продавали свої вироби і продають досі.

Синку, подумай над тим, щоб повернутися до школи. Університет допоможе тобі в житті. Я знаю, що твоя справа з шиншилами йде добре. Але все-таки. Подумай над цим. Люблю тебе дуже, тато.

Ми чудово відпочиваємо. Як би мені хотілося, щоб ти поїхав з нами. Скучили за тобою. Не забувай, як ми тебе любимо. Мама».

Листівка, надіслана з Рима, Італія. Датована липнем 1969 р. Написана від руки батьком та матір’ю.

«Хуане Ґільєрмо, синку любий. Ти б очманів від цього місця. Тут гладіатори билися проти тигрів і левів. У мене шкіра сиротами береться від самої думки про це. Ми їли макарони, як скажені. Повернемося розтовстілими. Мама вже подумує про дієту. Тільки воду, каже. Сильно тебе люблю. Цілую, тато.

Кучерявчику мій кудлатий. Не знаю, чи ти пригадуєш костюм римлянина, який ми подарували тобі на п’ятиліття й до якого був ще пластмасовий меч. Ти ні за що у світі не хотів його знімати. І сьогодні тут, у римському Колізеї, скільки ж я про тебе згадую. Не забувай, як сильно ми тебе любимо. Твоя мамуся».

Тридцять шість листівок Карлосові, тридцять шість листівок мені й двадцять чотири – бабусі. Передсмертна картографія.

Шон не пам’ятав назви фільму, але він був про американських солдатів у Другій світовій війні, які, втікаючи від ворога, входять у річку й, щоб не бути поміченими, занурюються й дихають через комишини. Японці обстежують береги річки та очерети, але не здогадуються, що американські солдати перебувають під поверхнею води, замасковані водоростями, дихаючи через трубчасті стебла.

– Твій солдатський досвід каже, що це можливо? – запитав його Карлос.

– Я спробував і не зміг, – розреготавшись, відповів Шон.

– Має вдатися, – наполіг мій брат.

Вони наповнили ванну в Карлосовій кімнаті. Лютий Бобер визвався бути першим і просто в штанах занурився з коктейльною трубочкою в роті. Щойно вдихнувши, він виринув, кашляючи, з ванни.

– Мені вода через ніс потрапила, – сказав він.

– Занурюйся поступово й дихай повільно, – порадив мій брат.

Дієго знову спробував і виліз, хапаючи ротом повітря.

– Ти ніби бобер, що з голоду помирає, – покепкував Карлос.

– А ти не уявляєш, як цими зубами я б цицьки твоєї матері погриз, – огризнувся Дієго.

Та Карлос не відповів. Він скинув одежу і перед тим, як залізти у воду, кілька разів спробував удихнути й видихнути через трубочку. Заліз у ванну, занурився й одразу ж виліз, теж кашляючи. Тут же Шон і Лютий Бобер підняли його на глузи.

– Ну що, Тарзан ти наш? – сказав Шон.

– Він скоріше Чіта[47], ніж Тарзан, – докинув Лютий Бобер.

Карлос глянув на них, не відповівши, і знову зіслизнув під воду. Цього разу він почав дихати через трубочку. Витримав хвилину й виліз, кашляючи.

– А таки ж можливо, трясця його матері! Якого ж хера неможливо?!

Вони тренувалися кілька годин. Проблемою було те, що, занурившись, вони починали спливати. Довелося тоді відштовхуватися вниз від крану, щоб один утримував іншого під водою. Але їм таки вдалося. Карлос зумів дихати через трубочку більше шести хвилин.

Те, що почалося як гра, перетворилося на стратегію втечі. Тому Суріті з його поліцейськими й не вдавалося знайти їх. Карлосові сяйнула думка, що ніхто не шукатиме їх у цистернах. Хлопці спробували дихати через трубочку, занурившися тепер у цистерну, і в них вийшло. Вони тренувалися й удосконалювали свою техніку. Тримаючи в секреті свій план, з настанням ночі вони безшумно обходили дахи, вибираючи найбільш підхожі цистерни. Найкращими були ті, в котрих вода не доходила до верху, котрі мали бортики, від яких можна було відштовхуватись, аби не спливати, котрі було легко відчинити й знов зачинити, котрих не було видно за огорожею й котрі були найближчими до гвинтових сходів, аби втекти, якщо маневр не вдасться.

Вони обдивилися цистерну за цистерною, більшість яких були побудовані з азбесту й мали поіржавілі труби. Вибрали шість, і Карлос їх розподілив. Цистерни родин Паділья та Мартінесів – для Шона. Армендарісів та Карвахалів – для Лютого Бобра, а Сантібанєсів і Баррерів – для нього. Щоночі о третій годині вони зустрічалися на іншому даху. Із секундоміром у руці вони заміряли час, який ішов на перехід з одного даху на інший, на перестрибування між будинками, на підбігання до цистерни, зняття кришки, занурення без жодної пролитої краплі, закриття знову й дихання під водою протягом щонайменше п’ятнадцяти хвилин. Ідеальним варіантом було, коли вода не доходила до середини обличчя, тоді можна було дихати носом, висунувши голову, а в разі потреби – зануритися й дихати через соломинку.

Вони визначили ідеальний розмір трубочок. Вирахували довжину, необхідну для дихання в тій чи тій цистерні залежно від кількості води. Відповідно підрізали трубочки й сховали в сигаретні пачки, аби ніхто не розпитував, що то таке, і не пов’язав їх із хитрощами втечі.

Поклялися не розкривати нікому свій спосіб зникати. Щоб скріпити угоду, кожен зробив собі ножем надріз на лівому зап’ястку. Так вони позначили обіцянку нікому не видавати один одного. Карлос був єдиним, хто розкрив секрет.

Моє життя змінилося, коли я пішов до старших класів в іншій школі. Звикши марширувати на фізкультурі, я очікував, що на заняттях знову буде «праворуч, кроком руш», і зустрівся з учителем, який змінив моє життя: з Фернандо Аларідом. Побачивши, як я незграбно поводжуся з баскетбольним м’ячем, він відкликав мене убік. «Ходи сюди, я покажу тобі, як це робиться», – сказав він і з великим терпінням став мене навчати. «Веди м’яч із заплющеними очима», «поміняй руку», «тепер бігом». Він перетворив мене на неабиякого гравця у баскетбол і повернув мені віру в самого себе, яку попередня школа зруйнувала. Так само, як і він, поводилась більшість учителів, справжніх наставників, зацікавлених тим, аби учень навчився, і не занепокоєних бездумним дотриманням дисципліни й контролюванням. Так, до цієї школи ходили учні з того ж соціального класу, що й до попередньої, але майже соціалістичний дух педагогічного складу створював атмосферу рівності й взаємоповаги. Жодних нишпорок чи safety patrols. Ніяких вимог розмовляти лише англійською на перервах. Ніякої пихи. Ніякого механічного виспівування «Бітлз». Жодних вимог називати учительок «міс», просто «викладачка». Я почувся вільним і оновленим, а мої оцінки помітно пішли вгору.

Навчання на підготовчому циклі я продовжив там само – у Мексиканській американській школі. І мені було шкода залишати її після смерті батьків. Занепокоєна моїм становищем, директорка – викладачка Салінас, повна протилежність міс Рамірес, – кілька разів телефонувала мені, щоб дізнатися, як у мене справи. Вона сказала, щоб я не квапився, що разом з учителями ми знайдемо спосіб, як мені наздогнати пропущене, щоб я не турбувався про оплату і що на мене чекають із розпростертими обіймами.

Через два місяці моєї відсутності на заняттях вона визвалася провідати мене. Я відповів, що не треба, що в мене все добре й попросив більше не телефонувати, бо я вирішив не повертатися. Вона телефонувала ще чотири рази, намагаючись переконати мене, і нарешті здалася.

Мої друзі вирішили гайнути з уроків, щоб провідати мене. Принесли на сніданок червоні тамалі й шоколадний атоле[48].

– Ходімо до Чапультепека[49], П’ятірко, – запропонував Водичка.

П’ятіркою мене прозвали, тому що я народився 5.5.55. А крім того, тому що в початкових класах я одержував зазвичай «п’ятірки».

– О, ходімо на атракціони, – докинув Хайбо.

Я не мав настрою перекидатися вниз головою в молоті або на всій швидкості летіти вгору-вниз на американських гірках. У відповідь на відмову Качур запропонував сходити до Музею природничих наук. До того самого, куди ми з Карлосом ходили, коли консьєрж не пускав нас, забрьоханих, до школи.

Я вагався, чи йти. Це допомогло б мені розвіятися, але в той же час завдавало болю. Забагато Карлоса в цьому музеї. Але так само в домі, на дахах, на вулиці, у підрайоні, у тілі Чело.

– Та ходімо, – наполягав Качур.

А чи й справді я хотів провести ще один день, замкнутий зі своїми примарами, чекаючи на божевілля?

– Ну, їдьмо, – сказав я їм.

Ми поїхали не на автобусі, як зазвичай це робили, а на таксі. Узяти таксі було розкішшю для підірваних бюджетів наших родин, але я тепер жив сам і вирішив оплатити машину.

Музей був також відомий як «Музей бань», бо його побудували з дев’яти модулів у формі бань. У кожному модулі була окрема експозиція: «Походження Всесвіту», «Походження життя», «Безхребетні», «Динозаври», «Плазуни», «Риби», «Птахи», «Ссавці», «Екосистеми». Ми одразу попрямували під склепіння «Екосистем», моєї улюбленої виставки. На діорамах були намальовані різні пейзажі зі зразками властивих їм флори й фауни. На засніжених рівнинах Арктики величезний білий ведмідь боронить свою здобич – тюленя – від іншого ведмедя, який намагається її відібрати. У лісі вовк нападає на оленицю, що намагається втекти. На горі пума причаїлась за брилою. У пустелі гримуча змія приготувалася до нападу на щуроскока. Хижаки під час полювання, межа між життям і смертю.

Через дві години блукання музеєм ми з Качуром всілися перед діорамою з вовком, а Водичка з Хайбо пішли пошукати чогось поїсти. Качур задивився на експозицію: здавалося, що олениця втікає, перелякана, у той час як вовк розтуляє пащу, готовий устромити зуби в її ногу.

– Отаке опудало і я хотів би зробити з Ікла, коли його умертвлять, – сказав він і розсміявся, – але зобразити його у мить нападу на механіка.

Я чомусь подумав, що страту Ікла – або усипляння, як сказав би який-небудь лицемір, – уже не буде здійснено.

– Коли його мають убити? – спитав я з тривогою.

– Прієто переїжджають завтра по обіді. Гадаю, що ветеринар зробить йому укол о дев’ятій.

– Ти певен?

– Атож. Мені це сказав Фернандо. І ветеринар забере труп, щоб його спалили.

Мені ніби в живіт ударили. Його не мають права вбити. Просто не мають права. Водичка й Хайбо повернулися з хотдогами й пляшечками тамариндового напою. Ми вийшли до патіо поїсти. Я не був голодний і проковтнув хот-дог, майже не жуючи. Ми повернулися до себе. Друзі попрощалися й розійшлися по домівках. На них чекала нагінка за те, що прогуляли уроки й десь повіялися, не попередивши батьків.

Я ввійшов у дім. Кінг побіг мені назустріч і заслинив штани. Просто неймовірно, скільки в нього слини, усе замазує. Я насипав сухого корму йому в миску і насіння в годівничку папужкам. І пішов спати, бо втомився.

На світанку, о пів на четверту мене розбудило виття Ікла. Не знаю, чи тварина може передчувати свою смерть, але цієї ночі виття його було якимось інакшим. Глибшим, гнітючим. Поки світало, він не переставав вити. Я сів на ліжку. Я відчув, що Ікло вив цього разу не до своєї невидимої зграї, а до мене. Він гукав до мене: Ікло просив мене про порятунок.

Я пішов до Прієто і подзвонив у двері. Без упину тис на кнопку дзвінка. Дзеленчання відлунювало на весь квартал. Через п’ятнадцять хвилин вийшов пан Прієто, загорнутий у халат. Збентежено відчинив двері.

– Що сталося, Хуане Ґільєрмо? Четверта ранку…

– Не вбивайте Ікла.

– Що?

– Не вбивайте, я заберу його собі.

Пан Прієто співчутливо подивився на мене.

– Синку, пес неконтрольований.

– Дарма, я подбаю про нього.

Чоловік похитав головою.

– Хуане Ґільєрмо, цей пес здатен загризти кожного, хто опиниться поряд.

– Я зможу навчити його.

– Ні, синку, забудь про це.

– Не вбивайте його.

– Ми вже все вирішили, Хуане Ґільєрмо.

– Чесне слово, я дбатиму про нього.

– Ти не можеш брати на себе таку відповідальність. Тобі ще навіть немає вісімнадцяти. Якщо пес нападе на когось, ти матимеш серйозні неприємності.

– Неважливо, я впораюсь.

– Мені шкода, синку, але ні. Я пішов спати. Ти теж іди відпочинь. Тобі це треба. Добраніч.

Він ласкаво поплескав мене по спині, повернувся, зачинив ґрати і попрямував у дім.

Я почекав кілька хвилин і знову кілька разів подзвонив.

Тепер вийшов Фернандо.

– П’ятірко, що таке? Ти вже розбудив усю родину.

– Я не хочу, щоб ви вбили Ікла.

– Я теж не хочу, ніхто не хоче, але тато вже вирішив.

– Я візьму його собі.

– Ні, серйозно, уже нічого не поробиш. Це всім на краще, П’ятірко, пес занадто лютий.

Він подивився на мене крізь прути ґрат.

– І будь ласка, не дзвони більше.

Він повернувся у дім. Я сів на лавку чекати на ветеринара. Я хотів завадити йому умертвити Ікла.

Шолойцкуїнтле – це собача порода, що походить із Мексики. У них відсутня шерсть, тільки іноді може бути жмутик на голові. Колір їхньої гладкої шкури буває від кави з молоком до каштанового. У окремих собак можуть бути білі чи навіть рожеві плями. Їхня тілобудова сухорлява й тендітна. У ацтеків було узвичаєно під час погребальних ритуалів ховати шолойцкуїнтле поряд із господарями.

Згідно з міфологією навватль, людина, помираючи, має перейти до Міктлану – місцини мертвих, розташованої в глибині землі. Шлях довгий, і треба чотири роки, щоб його подолати. Під час подорожі необхідно пройти кілька випробувань у суцільній темряві:

Видертись на два гірські пасма.

Перейти вбрід річку, яку пильнує змія.

Пройти через місце, яке стереже крокодил.

Перейти через крем’яну гору.

Зійти на вісім вершин, де дме вітер гострий, ніби навахи.

Перетнути вісім гірських перевалів, де не перестає сніжити.

Переплисти через річку Чіконаввапан.

Це повновода річка, яку важко переплисти в безпросвітній ночі смерті. Прибувши на берег, мерці виявляють, що на них чекають їхні собаки. Собака, впізнавши хазяїна, махає хвостом, радіючи зустрічі. Господар входить у воду й тримається за спину пса, що з собачою мудрістю тягне його між бистринами, аби переплисти живими й неушкодженими. Діставшись протилежного берега, пес і господар одразу рушають далі до останнього притулку – Міктлану.

Ті, хто за життя знущався над своїми собаками, не одержать від них допомоги, щоб переправитися через річку, і блукатимуть навмання заплутаними теренами вічної темряви.